Сортуй, мамо, сортуй, син: як сім’я з Полтави навчилась жити геть без пластику

Нарешті і в Україні доросли до ухвалення закону про обмеження обігу пластикових пакетів, які, опиняючись потім у ґрунтах та водоймах, не розкладаються, а лишаються там на сотні літ.

Закон суттєво обмежує обіг поліетиленових пакунків у 3 етапи.

Відповідно до нього, вже з 10 грудня цього року в торговельних точках, закладах громадського харчування, на ринках тощо буде заборонено використання пакетів із товщиною стінок понад 50 мікрометрів (витримують вагу понад 7 кілограмів).

І хоч їх можна буде придбати для власного використання, проте очікується, що ціни на них будуть значно вищими, ніж зараз. Із 10 березня наступного року набуде чинності заборона на використання в торгівлі й тонких та надтонких поліетиленових пакетів.

А з 1 січня 2023 року на теренах нашої країни мають лишитися тільки біорозкладні пакунки — всі інші пластикові пакети будуть заборонені. Отже, всім нам потрібно готуватися до того, аби розпрощатися з пластиком. Утiм є люди, готові до цього вже давно.

Серед них — жителька мікрорайону Івонченці, що входить до меж Київського району Полтави, Людмила Теймуразян. Жінка мешкає з чоловіком та сином у приватному будинку, відтак уже чимало років сортує відходи на органіку, яку спрямовує потім до компостної ями, скло, пластик і папір здає до пунктів прийому вторсировини. А все інше, що не підлягає сортуванню, виноситься до сміттєвоза.

Розпочала з аналізу вмісту свого відра для сміття

— Десь років чотири тому я почала аналізувати вміст свого сміттєвого відра, бо мені було незрозуміло, чому воно наповнюється настільки швидко, що доводиться виносити непотріб до сміттєвоза двічі на тиждень, — розповідає Людмила.

— Тобто мене саму неприємно вразило те, скільки наша сім’я всього з трьох осіб продукує сміття. Я почала розмірковувати, що конкретно можу зробити, аби зменшити обсяг відходів, які потрапляють потім на Макухівське сміттєзвалище. І, знаєте, найбільше у відрі для сміття виявилося саме поліетиленових пакетів — від безкоштовних маленьких «маєчок» до більших, які купуємо за незначні гроші, не задумуючись про наслідки такої покупки.

— Був час, коли ми їх прали й використовували неодноразово, — зауважую.

— Повірте, я перу їх і зараз, — запевняє моя співрозмовниця. — І мені не соромно це робити — інколи навіть виставляю фото розвішаних випраних пакетів на своїй сторінці у фейсбуці. До того ж і паперові пакунки використовую не раз. Для мене це звичні речі. Адже, якщо людина задумується над тим, що пластик у природі не розкладається, а лише розпадається на мікрочастинки, які опиняються потім у продуктах харчування та питній воді, це ознака того, що вона є свідомою, дбайливо ставиться до довкілля. У мене, як у всіх, спершу були пакети з пакетами.

Вони накопичувалися, бо й сама їх приносила, а також сприяли в цьому чоловік, гості. Із часом стала свідоміше ставитися до використання одноразових пакунків, почала просити чоловіка, щоб він, скуповуючись у супермаркеті, клав продукти просто до рюкзака. І рада, що й він «екологізується» — буває, приносить продукти не в пакеті, а просто в руках. Вважаю це своєю заслугою.

Шиє екоторби й роздаровує їх однодумцям

Людмила й сама давно перейшла з дамської сумочки на рюкзак. І настільки звикла до нього, що сумка в неї тепер тільки для особливих випадків. А так жінка весь час із наплічником, у якому багато всіляких торбинок.

— Досі зберігаю торбинки свого прадідуся й бабусі. Вони цінні для мене як нагадування про те, що люди раніше прекрасно обходилися без пакунків із пластику. Узявши їх за зразок, найперше пошила торбинку зі шнурком, який затягується вгорі, для сина, — пригадує героїня цього матеріалу, яка обрала «екосвідомий» стиль життя.

— А два роки тому познайомилася з екоактивісткою Іриною Коноз, котра багато на що відкрила мені очі. Іра пригостила нас із сином сухофруктами із власноруч пошитої торбинки. Хтось, можливо, не надав би цьо­му жодного значення, але не я. Після цього, засівши вдома за швейну машинку, протягом деякого часу понашивала торб різних розмірів із залишків льону й інших тканин. І відтоді своїм прикладом показую людям, що можна жити й без пластику. Головне — бажання.

Людмила часто демонструє «фейсбуківській» спільноті, як,
зробивши стільки покупок, використати лише один маленький пакет
із пластику.

Коли екоторб зібралася чимала кількість, Людмила Теймуразян почала роздаровувати їх друзям і просто однодумцям. Це стало своєрідною доброю справою — її торбинки вже перебралися до нових власників, які проживають не лише в Полтаві, а й на Харківщині, у Львові тощо.

— Що ж до магазинної тари, то я вiддаю перевагу скляній, — продовжує розповідь Людмила. — Таку потім можна використовувати багато разів і, врешті-решт, здати на переробку. Наприклад, у скляні банки з металевою кришкою, що закручується, у торговому закладі мені відпускають і чай, і каву, і родзинки на вагу, і сипучі продукти. Є невеликі магазинчики, де можна придбати й крупи на вагу у свою скляну тару. Із багаторазових видів упаковок використовую й картонні лотки для яєць.

Дбайливе ставлення до природи - ціла наука

Жінка радить: відмовлятися від пластикових пакувальних виробів потрібно поступово. Ніхто ж не говорить, що треба прокинутися вранці й одразу стати «екосвідомим» громадянином.

— Коли, бува, беру в магазині не один вид м’ясної продукції і її не відпускають у мій лоток, прошу покласти все до одного поліетиленового пакета: і фарш, і реберця, і шмат сала. Стараюся скуповуватися в одному торговельному закладі, де мене добре знають і таке прохання вже не викликає здивування. Принципово ніколи не беру двох пакетів. Далі кладу покупку до своєї тканинної торби. І коли продавці зауважують, що м’ясна продукція в одному пакеті може протекти, відповідаю: навіть якщо це станеться, торба прекрасно переться, — посміхається Людмила Теймуразян.

Утiм «екосвідома» полтавка не відмовилася зовсім від пластикової тари, наприклад тих же містких лотків із кришками, в які пакує в магазині й печінку, і оселедці, і морожену рибу. Однак радить: до вибору такого виду багаторазової упаковки також потрібно підходити свідомо — обов’язково дивитися на маркування, яке зазвичай міститься на нижньому боці.

— Це має бути 5-й вид пластику. Він прекрасно переробляється, і в Полтаві його можна без проблем здати на переробку, — зазначає Людмила. — Натомість 7-й вид — не переробляється взагалі. Тож краще уникати виробів із нього, аби не продукувати небезпечного сміття. Такі прості речі варто знати всім.

А загалом, за словами моєї співрозмовниці, дбайливе ставлення до природи, навколишнього середовища — це ціла наука. Людмила не лише опановує її сама, а й долучає до цих знань сина Сашка: «Одного разу, вибираючи чтиво для сина, натрапила в інтернеті на книгу «Сміттєва революція. Порушуючи круговерть марнотратства». Коли ознайомилася з анонсом, одразу зрозуміла, що вона мені вкрай необхідна. Ми із сином прочитали цю книгу буквально за тиждень. І хоч вона орієнтована на дитячу аудиторію, проте була надзвичайно цікавою й мені».

Оскільки в нас практично відсутня переробка сміття, потрібно орієнтуватися на зменшення його обсягу

— Я була просто приголомшена тим, який шлях проходить товар, перш ніж ми його купимо, — ділиться враженнями від прочитаного жінка. — Зокрема, в цьому виданні був прорахований вуглецевий слід товарів. До того ж для мене стало відкриттям те, що пластикова тара, яка в нас нерідко валяється на узбіччях, насправді є цінною сировиною. Скажімо, в цій книзі вказано, що з 40 ПЕТ-пляшок можна виготовити рюкзак.

А от шокуючою інформацією з наступного видання «Діти проти пластику», яке придбала заради сина, стало для мене те, що, наприклад, один житель Великої Британії продукує близько 600 кілограмів сміття на рік. Порівняйте: житель України — 300. Однак у Західній Європі багато сміттєпереробних заводів, тож, зрештою, тамтешні держави не налаштовані на зменшення обсягу непотребу. А оскільки в нас практично відсутня переробка сміття, нам потрібно орієнтуватися саме на це. І насамперед — уникати пластикових пакувальних виробів, — робить висновок Людмила Теймуразян.

— Мабуть, ваш син-другокласник також уже став «еко­свідомим», — висловлюю припущення.

— Так, я проводила в його класі, а також у літньому дитячому таборі заняття на екологічну тематику, то він мені допомагав: демонстрував книги, екоторби, сухофрукти в лотку, — хвалиться Людмила.

— Разом зі мною він сортує сміття, прибирає територію, прилеглу до нашого двору, свідомо ставиться до вибору упаковки, коли щось купуємо, навіть робить зауваження батьку, якщо той, скажімо, приносить напій з магазину не у скляній, а у пластиковій тарі. Бо, хоч в Івонченцях і з’явилися контейнери для збирання пластику, Сашко знає, що його неможливо переробляти нескінченно. Натомість скло — це вічний матеріал, який можна використовувати для виробництва тієї ж нової тари безліч разів.

Також у кожного члена сім’ї Теймуразян є багаторазова металева пляшка для води, а у Людмили ця пляшка така, що в неї можна наливати й гарячі напої, скажімо, брати із собою ту ж таки каву в кав’ярні.

Адже одноразові стаканчики, в які зараз відпускають напій, насправді не паперові — вони містять шар поліетилену, через що рідина не витікає з них. Також ці стакани накривають пластиковою кришкою і вставляють до неї пластикову трубочку, які не лише не переробляються, а й завдають шкоди природі.

До того ж від контакту з гарячими напоями виділяються шкідливі речовини, які потім разом із напоєм потрапляють до нашого організму. Увесь світ, до речі, відмовляється від таких картонних стаканчиків. Ми ж, як завжди, зітхає Людмила, відстаємо.