Старша сестра Назарія Яремчука Катерина: Для мене вiн — живий

Вона старша за Назарiя на два роки. Коли сталося те жорстоке й непоправне, вона зрозумiла: усе, що залишив по собi Назарiй, виходить за межi батькiвської хати.

Бо стає експонатом — документальним свiдченням стрiмкого злету Великого Артиста.

Понад рiк не могла оговтатися вiд страшного удару. Та коли змусила себе вiдчинити старовинну шафу, яку купував iще тато, то вiдсахнулася: усе в нiй дихало Назарiєм.

Ось найперша, ще дитяча, вишита сорочка. Їх сфотографували тодi разом, i кожен, хто бачив ту свiтлину, казав: «двi дiвчинки», на що Назарiй дуже ображався.

Ось багате народними мотивами вбрання солiста «Смерiчки», а ось бездоганний чорний костюм солiста Чернiвецької обласної фiлармонiї...

По кутках шафи знайшли чималий стос гастрольних афiш. Ось скромна, мало не саморобна, афiша ансамблю «Смерiчка», поруч бiльш професiйнi — заслуженого артиста УРСР, а ось чудовi, виготовленi на крейдяному паперi афiшi народного артиста України Назарiя Яремчука...

Мама «купила ляльку»

А шухляди зберiгали сот­нi, можливо, й тисячi унiкальних фотографiй. Ось найперший виступ на самодiяльнiй сценi та дата, проставлена рукою Назарiя, — 29 грудня 1968 року. Мине лише чотири роки, i поруч з Назарiєм Олександр Масляков з Центрального телебачення, який спецiально прилетiв у Чернiвцi, аби обговорити з ним i вiдзняти його виступ у передачi «Алло, мы ищем таланты».
А ось щирi обiйми з президентом Польщi Лехом Валенсою...

Коли все це багатство Катя виклала на виднотi, то зрозумiла: однiєї кiмнати — тiєї, де жив Назарiй, буде замало. Довелося звiльняти й другу, ближчу до входу. І на неї вистачило експонатiв.
Розклавши все за хронологiчним та iншим, лише їй вiдомим принципом, навiть не помiтила, як обладнала унiкальний сiмейний музей брата — з портретами, свiтлинами, особистими речами та вiдгуками преси.

Так у Вижницi, на вулицi Назарiя Яремчука, 45, у будинку, де народився спiвак, з’явився аматорський музей його життя та творчостi — життєва потреба Катерини Яремчук.

Я приїхав до Вижницi тодi, коли сюди з’їхалися зiрки української естради й самодiяльнi колективи, аби взяти участь у Всеукраїнському фестивалi естрадної пiснi iменi Назарiя Яремчука. У невеличкому мiстi було багатолюдно, так само було багатолюдно й у будинку спiвака, проте Катерина Назарiвна знайшла час, аби вiдповiсти на мої запитання.

— Морозними днями кiнця листопада — початку грудня 1951 року я все допитувалася тата: де наша мама?

«Пiшла купувати ляльку», — вiдповiдав тато. Для нас це було дуже цiкаво. Старший восьмирiчний брат Степан, який уже допомагав по господарству, чотирирiчний Богдан, який порався бiля гусей, i я, дворiчна, з нетерпiнням чекали повернення мами.

І ось вона прийшла, вся розпашiла, з тiткою Одаркою i маленьким сповитком на руках. Коли його розповили, ми вперше побачили свого братика, якого одразу дуже полюбили. Радилися, як його назвати.

Тiтка Одарка запропонувала, звернувшись до тата: «Ви маєте таке милозвучне iм’я — Назарiй. Тож нехай i син ваш буде Назарчиком». Тато подумав i сказав: «Я не проти. Але за умови, що ти будеш його хресною матiр’ю». Так воно i сталося.

Назарiй Яремчук — незгасима зiрка України.

Коли батьки поралися по господарству, йшли до церкви чи їздили в Чернiвцi на базар, ми з братами Богданом i Степаном охоче бавили Назарчика.

— У сiм’ях спiвакiв це трапляється досить часто: батько або мати, або хтось iз близьких родичiв якщо й не спiвали, то грали на музичних iнструментах.

— Це правда, що немає в життi випадковостей, що талант бере початок у таланту. Наш тато Назарiй Танасiйович мав чудовий голос (тенор), охоче спiвав у церковному хорi. Мати, Марiя Дарiївна, виросла в багатодiтнiй сiм’ї, теж музичнiй.

Із роками її чарiвний спiв почав вирiзнятися з-помiж усiх, її сопрано не переставало дивувати. Навчилася грати на мандолiнi. До того ж вишивала, в’язала чудовi речi. І це при тому, що на нiй були всi хатнi справи i четверо дiтей — одне за одного менше.

Мама була дуже вродливою i щиро подiлилася своєю красою з нами. А Назарiй, здавалося, ввiбрав у себе все найкраще. Йому не виповнилося ще й трьох, коли почав спiвати: вилазив на маленький стiльчик i пiдспiвував за мамою.

Вона ревно слiдкувала за тим, аби захоплення пiснею стало для Назарiя справою життя, адже першою розпiзнала його неповторне обдарування. Вже будучи тяжко хворою, заповiдала йому: «Спiвай, синочку, спiвай, любий, про тебе знатиме вся Вижниця».

Дещо iншої думки був найперший керiвник iще самодiяльної «Смерiчки» Семен Матвiйович Вугман, який просив його: «Спiвай, Назарiю, спiвай, про тебе знатиме вся Буковина».

А композитор, музичний керiвник уже професiйної «Смерiчки» Левко Тарасович Дуткiвський не раз казав, що Назарiя Ярамчука знатиме вся Україна.

Проте всi вони помилилися: його слава, наче блискавка, осяяла ту величезну країну — Радянський Союз, прокотилася до таких далеких свiтах, як США, Аргентина, Бразилiя, Канада, Німеччина, Чехословаччина, Польща, Румунiя, Болгарiя i навiть... Монголiя.

Раз i назавжди вiдмовився вiд росiйського репертуару

— У Вижницькiй школi-iнтернатi, яка носить iм’я вашого брата, я бачив погруддя Назарiя на високому постаментi. А поруч, на високих щоглах, — Державний прапор України...

— 1 вересня 1959 року Назарiй уперше переступив порiг початкової школи. Першим учителем, який навчив молодого Яремчука читати, писати, рахувати, малювати, був Сергiй Петрович Мельников. Крiм суто шкiльних дисциплiн, Сергiй Петрович навчав учнiв, а з ними i Назарiя любити природу, свiй рiдний край. Нам пощастило з учителем, адже вiн уважно спостерiгав за кожною дитиною, намагаючись розгледiти її таланти, здiбностi. Тож недарма Назарiй, уже ставши дорослою i знаною людиною, двiчi на рiк заходив до свого першого вчителя, кланявся йому i дякував за науку.

Ви згадали школу-iнтернат. Вона стала другим навачальним закладом юного Назарiя. І ось чому: у 12 рокiв вiн тяжко пережив смерть батька, а мама, маючи невелику платню санiтарки, прийняла єдино можливе рiшення: вiддати його до Вижницької школи-iнтернату, де i годували, i одягали. Тонка натура, вразлива душа, вiн тяжко пережив цю змiну в своєму життi.

Але ми вдячнi цiй школi, адже тут iснував хоровий гурток, де знайшлося мiсце i для Назарiя. Поступово вiн почав виконувати i сольнi номери, навчився не боятися глядачiв. То були дитячi та пiонерськi пiснi на шкiльних ранках i вечорах, на зустрiчах iз ветеранами працi, передовиками виробництва, також бiля вогнища, на районних та обласних олiмпiадах художньої самодiяльностi.

Поруч iз Назарiєм — одна з численних
шанувальниць його творчостi.
Фото з родинного альбому Катерини Яремчук.

У школi-iнтернатi вiн закiнчив вiсiм класiв i перейшов до першої Вижницької десятирiчки. Цiкаво, що класним керiвником Назарiя тут стала Сiльвiя Сергiївна Мельникова — дочка його першого вчителя.
Що ж до Державного прапора України, то бiля Назарового погруддя вiн з’явився невипадково: українську мову, українську пiсню Назарiй пронiс крiзь усе своє коротке життя.

Директор Чернiвецької обласної фiлармонiї Василь Кошман розповiдав менi, що високопосадовцi в Москвi не раз пропонували Назарiю стати народним артистом СРСР. За однiєї умови: виконати кiлька росiйськомовних пiсень i показати їх слухачам i глядачам. Мовляв, хай їх почує Москва, а високе звання не забариться...

Назарiй принципово i беззастережно вiдкидав подiбнi пропозицiї, вiн раз i назавжди вiдмовився вiд росiйського репертуару i до кiнця життя виконував тiльки українськi пiснi.

Не забудьмо, одначе, що тодi в нашому життя, тим паче в життi концертному, перевагу надавали всьому росiйськомовному, i вiдстояти право на самобутнiсть могли лише подвижники-одинаки.

Народним артистом СРСР Назарiй зумисно не став, проте гордо носив звання народного артиста України. Працював солiстом Чернiвецької обласної фiлармонiї, однак в уявi українського слухача, як i будь-якого iншого, його iм’я невiддiльне вiд ансамблю «Смерiчка».

Сходинки на сцену

— Пропоную вам i, звiсно, читачам таку коротку хронологiю:
— сороковi роки: вижничанин Семен Вугман привозить з вiйни вiйськовий трофей — акордеон;
— п’ятдесятi роки: у Вижницi стає до ладу розкiшна будiвля районного Будинку культури;
— шiстдесятi роки (перша половина): Вугман створює самодiяльний жiночий ансамбль «Смерiчка», проте солiст там чоловiк — Василь Зiнкевич;
— шiстдесятi роки (друга половина): до Будинку культури часто навiдується Назарiй Яремчук як... слухач курсiв водiїв, що розташованi тут же. Його, призовника, направив сюди Вижницький райвiйськкомат.

Слухачi курсiв у перервах палять цигарки, а прослухавши лекцiї, розходяться по домiвках. Назарiй же i в перервах, i пiсля занять висиджує на репетицiях «Смерiчки». І дуже скоро привертає до себе увагу керiвника ансамблю.

— Хочеш спробувати? — запитує його Семен Матвiйович. — Виходь.

Переборовши сором’яз­ли­вiсть i нерiшучiсть, Назарiй пiднiмається на сцену. Вугман акомпанує йому, i вiн блискуче виконує вiдому пiсню Ігоря Поклада «Кохана».

Крок у велике мистецтво зроблено. Назарiй втрачає iнтерес не те що до курсiв водiїв, а й навiть до географiчного факультету Чернiвецького унiверситету, студентом-заочником якого щойно став.
Із початку сiмдесятих рокiв Назарiй Яремчук i ансамбль «Смерiчка» нероздiльнi, всi блискучi успiхи Назарiя пов’язанi з цим колективом.

Семен Матвiйович Вугман скоро зрозумiв, що сам вiн — лише акомпанiатор i не бiльше того. Керувати ансамблем повинен композитор-аранжувальник, композитор-полiфонiст. Саме такою людиною стає Левко Тарасович Дуткiвський. Природно, що ансамбль виконує його пiснi, серед яких такi вiдомi, як «Незрiвняний свiт краси», «У Карпатах ходить осiнь», «Снiжинки падають» та iншi.

Скоро й Дуткiвський розумiє, що пiснi його чудовi, але вони не стають хiтами — ажiотажно популярними пiснями. На обрiї з’являється студент Чернiвецького медичного iнституту Володимир Івасюк, який писав пiснi, але не знав, кому їх запропонувати.

Почувши «Смерiчку» по радiо, побачивши її по телебаченню, Івасюк приїздить у Вижницю й органiчно вливається в колектив.

Дуткiвський бачить, що в колектив прийшов композитор-самородок. Геть вiдкинувши амбiцiї, Дуткiвський знiмає з репертуару власнi пiснi й переключає на пiснi Володимира Івасюка. Починається трiумфальна хода «Червоної рути», «Водограю», «Милої моєї» тощо.

Ансамбль стає лауреатом всесоюзних телевiзiйних фестивалiв «Пiсня-71», «Пiсня-72», «Пiсня-73». А далi — цiла злива нагород: першi-другi мiсця на фестивалях «Київська весна», «Московськi зорi», «Мерцiшор», «Кримськi зорi», «Бiлоруська осiнь», «Бiлi ночi» на оглядах-конкурсах, присвячених ювiлейним датам. Невдовзi «Смерiчка» стає лауреатом Республiканської премiї iм. Миколи Островського.

— Сiмдесятi роки... На виконавському Олiмпi панують iмена: Магомаєв, Кобзон, Хiль, Лещенко, Зикiна, П’єха, молодi Пугачова та Толкунова, Пахмутова з пiснями, а такi блискучi виконавцi вiд України, як Юрiй Гуляєв та Юрiй Богатiков, не змогли пробитися... Як же сталося, що гурт молодих людей з української глибинки не лише став поруч iз визнаними майстрами, а й навiть потiснив їх?

— Нiколи не забуду того серпневого дня початку сiмдесятих: Назарiй при­йшов додому помiтно схвильований: завтра якiсь телевiзiйники знiматимуть фiльм про «Смерiчку». А в нього досвiду не вистачає i не все виходить так, як хотiлося б.

Найперший виступ (грудень 1968 року).

Як могла заспокоювала його, та все одно вiн спав погано. Вранцi посадила його на чернiвецький автобус, поклала на колiна випрасоване сценiчне вбрання.

Коли вiн повернувся, обличчя сяяло безмежною радiстю.

«Розумiєш, — збуджено говорив вiн, — нас знiмали в Мармуровiй залi Чернiвецького унiверситету. Може, двi години знiмали, може, й три. Коли все закiнчили, унiверситетський двiр вибухнув овацiями: викладачi, студенти, абiтурiєнти, оточивши корпус, слухали наш виступ...»

Роки народної любовi

Так, це був перший успiх. Незапрограмований, стихiйний.

Та от передача «Алло, мы ищем таланты» з ведучим Олександром Масляковим виходить в ефiр. І що ж? Глядачi постiйно просять повторити її. Передача iде вдруге, втретє...

Раптом прокидаються кiнематографiсти й у вiдповiдь на «виклик Москви» знiмають «Червону руту» — свiй фiльм про «Смерiчку».

І цього було досить: неповторний дует Назарiй Яремчук — Василь Зiнкевич пронiсся над усiм СРСР, став бажаним гостем у домiвках людей, хоч би як далеко вiд України цi домiвки були.

Зважаючи на надзвичайну популярнiсть «Смерiчки», до неї почали пильно придивлятися такi монстри концертного життя, як Репертуарна комiсiя Мiнiстерства культури СРСР та Управлiння з органiзацiї урядових концертiв. Останнє навiть мiнiстру культури не пiдпорядковувалося, а тiльки ЦК КПРС.

Урядовi концерти тiєї пори — це стандартнi й одноманiтнi видовища, де все було зрежисовано й затверджено на багато рокiв наперед. І от сидимо ми всiєю родиною бiля телевiзора — йде урядовий концерт.

Як i годиться, вiдспiвав «Смуглянку» вiйськовий хор iм. Александрова, протанцювали лебедi з балету Великого театру. Аж от пiднiмається завiса, i зi сцени Кремлiвського палацу з’їздiв така рiдна українська мова:

Червону руту
Не шукай вечорами...

Наче струмiнь чистого повiтря увiрвався до Палацу з’їздiв. Що коїлося в залi! «Смерiчку» викликали й викликали, навiть Брежнєв був у захватi:
«Молодцы ребята! — раз по раз повторював вiн i пояснював членам Полiтбюро. — Они с Украины, я там работал».

А далi — сiмнадцять рокiв оплескiв, овацiй, всенародної любовi.

— Як видно з матерiалiв створеного вами музею, Назарiй, ставши художнiм керiвником «Смерiчки», став також солiстом Чернiвецької обласної фiлармонiї.

— Кожна творча людина прискiпливо ставиться до свого таланту. От i Назарiй, перебуваючи в апогеї популярностi i, якщо хочете, слави, якось ви­словив побоювання: «Може, це iм’я на мене працює, а не вокальнi данi...»

Тож, ставши солiстом Чернiвецької обласної фiлармонiї, навчаючись у Київському державному iнститутi культури, почав включати в репертуар класичний спiв: арiю Петра з опери Лисенка «Наталка Полтавка», романси Воробкевича та Кос-Анатольського.

Якось у Києвi його концертну програму прослухав один з керiвникiв «Укрконцерту» Олексiй Мельник. І ось що вiн написав: «Сценiчне обличчя артиста справляє незабутнє враження: чи то пiсня громадянського звучання, чи лiрична, чи танцювальна, вона емоцiйно насичена, не схожа одна на одну. Водночас спiвак не пiддається «зiрковiй хворобi», систематично працює, залишається вiрним собi, не зважаючи нi на якi вiяння моди».

Закордоннi гастролi артиста за радянських часiв виглядали досить проблематично, проте паспорт Назарiя ряснiє вiзами багатьох країн свiту — носiя джерельної та чистої української пiснi всюди зустрiчають радо.

А Мiжнародний фестиваль попмузики «Братиславська лiра» називає його володарем гран-прi. Цей успiх змусив Назарiя переглянути ставлення до класичного спiву. Вiн сказав коротко й рiшуче: «Це — не моє».

Так само «не моє» були для нього найпривабливiшi та найказковiшi країни свiту. Як справедливо спiвається в популярнiй нинi пiснi про нього, вiн найбiльше любив Україну, рiдний Буковинський край. Вчитайтесь хоча б у цi рядки, якi Назарiй зробив власноруч: «Нещодавно повернувся з гастрольної поїздки до Мiнська, Бреста, Вiтебська. Там були концерти для бiлорусiв, якi про «Смерiчку» навiть i не чули.

І, о диво, збиралися тисячнi зали, i такий чудовий був прийом, про який годi й мрiяти. І так усi десять концертiв.

А про що ми спiвали. Як сказав один глядач: «Через вашi пiснi я взнав iсторiю України, я перейнявся її болями й радощами».

Я вдячний нашим сусiдам за чудовий прийом!»

«Катю, люба, я такий щасливий!..»

— Усi, хто зустрiчався з Назарiєм Яремчуком, вiдзначали його людянiсть, поряднiсть, природнiсть поведiнки, абсолютну вiдсутнiсть так званої «зiркової хвороби». Проте хто знає, звiдки прийшла до нього жорстока i фатальна хвороба земна...

— Одна з раннiх пiсень Назарiя називалася «Незрiвняний свiт краси». Коли вiн почав хворiти, ми, його рiднi, побачили незрiвняний свiт людської краси: найвидатнiшi українськi композитори дiставали унiкальнi лiки, визначнi поети-пiснярі привозили свiтил медичної науки, народнi та заслуженi артисти юрмилися бiля його палати, перебували там навiть уночi. Вiн любив людей, i люди любили його.
До речi, один професор медицини сказав менi: «У вашого брата було в життi якесь надзвичайне потрясiння, i цей стрес, цей шок змогли спровокувати страшну недугу».

Що ж, менi не треба було губитися в здогадках: таким потрясiнням для Назарiя стала загадкова та несподiвана смерть Володимира Івасюка. Офiцiйна пропаганда не вигадала нiчого лiпшого, анiж наклеїти йому безглузде звинувачення в якомусь мiфiчному «нацiоналiзмi».

Та Назарiй не побоявся можновладцiв i першим приїхав до Львова на похорон друга. Тодi це могло коштувати всього: кар’єри, спокою, репутацiї. Так, це було небезпечно, але Назарiй, а разом iз ним Василь Зiнкевич, Левко Дуткiвський, Василь Стрiхович, письменник Анатолiй Крим обережно пiдняли труну з тiлом Володi, пiдставили свої плечi...

Мине не так багато часу, i практично тi самi люди обережно пiднiмуть i встановлять на плечi труну з тiлом Назарiя...

Для колективу «Смерiчки», для багатьох вiдомих музикантiв i спiвакiв, а найперше для нас, його рiдних i близьких, дiйснiсть обернеться на розгубленiсть, розчарування, спустошення.

У те, що сталося тодi, в червнi 1995 року, неможливо повiрити. А я й не вiрю — для мене вiн живий i житиме завжди. І кожного вечора, о тiй порi, коли зазвичай закiнчувалися його концерти, я чутко прислухаюся до дверей: от-от вони широко розчиняться, i вiн гукне менi вже з порога: «Катю, люба, я такий щасливий!..»

СПОГАДИ
І це все — про нього...

Дмитро Гнатюк, народний артист України, Герой України, уродженець Буковинського краю:

— Ось уже третiй концерт пам’ятi Назарiя Яремчука — i знову переповнений зал. Це якнайкраще виявляє велику любов та шану народу до його мистецтва.

Як Назарiй мрiяв про те, щоб 23 i 24 вересня 1995 року вiдбувся його бенефiс у Палацi «Україна»... Та, на жаль, смерть вирвала його з наших мистецьких лав.

Мене завжди приваблювало в Назарiєвi те, що вiн був свiдомим громадянином i великим патрiотом нашої дер­жави, мав свою чiтку позицiю в естраднiй пiснi, вiрно служив вiтчизняному мистецтву, культурi. Менi це дуже подобалося, тому що вiдповiдало моєму життєвому кредо: вiддавати всi сили i талант служiнню народу. І саме в Назарiї я бачив такого спiвака, який, до того ж, має своє виразне обличчя.

Багато, дуже багато добрих слiв можна говорити про Назарiя, бо вiн це справдi заслужив: як нiколи ранiше бачу, що Назарiй був дуже здiбним, обдарованим, вiн поважав старших, а зi мною зустрiчався, наче зi своїм батьком. Я знав, що ось сьогоднi ми знову зустрiнемося на концертi й неодмiнно знайдемо спiльну мову i мило, по-дружньому будемо розмовляти.

Пiснi, якi задушевно спiвав Назарiй, якi вiн палко нiс до людей, як привiт вiд спiвзвучного Буковинського краю, захоплено вiтали скрiзь, де виступав артист. Ми часто говорили про iнтерпретацiю пiснi, про стиль її виконання, i що цiнно — у нього була своя, сказав би, особлива манера виконання, бо вiн нiколи не виходив за рамки того прекрасного, що є в українськiй пiснi, яку вiн пропагував повсюдно.
Назарiй мiг би ще дуже-дуже багато зробити для розвою української пiснi, та навiть те, що залишив вiн в естраднiй царинi, збереже йому славу на довгi-довгi роки.

Василь Зiнкевич, народний артист України, Герой України, лауреат Державної премiї України
iменi Т. Г. Шевченка:

— Свiй перший крок до всенародного визнання Назарiй зробив на самодiяльнiй сценi Вижницького будинку культури. Коли ми зустрiлися, стало зрозумiло, що далi ми пiдемо разом: спiвали дуетом i сольно, i зараз на концертах при повному залi менi так i хочеться вигукнути: «Твiй вихiд, Назаре!»

Вiн був тим спiвцем, який окреcлив свiй репертуар синiвною любов’ю до України, а вона, наша рiдна ненька, завжди була його музою. Для мене саме вiд цього духовного єднання розпочинається вiн як особистiсть, як творчо обдарована людина, i до цього щось додати ще неможливо.

Назарiй вiрно служив своїй музi, i тому для нас, його колег i сподвижникiв, був таким природним i зрозумiлим. Назарiй творив i водночас стверджував свiй неповторний образ, свiй неповторний стиль i став органiчною складовою вiтчизняної культури.

Кажуть, нiби згасла зоря Назарiя Яремчука, але нiколи не згасне його дивна пiсня, бо Яремчук — це наша iстинно нацiональна гордiсть.

Левко Дуткiвський, композитор, художнiй керiвник вокально-iнструментального ансамблю
«Смерiчка», Заслужений артист України:

— У Назарiя був приємний тембр голосу, гарна зовнiшнiсть, щоправда, досвiду виступiв на сценi бракувало. Із плином часу це компенсувалося працелюбнiстю та наполегливiстю. Першою пiснею Назарiя, з якою вiн вийшов на велику сцену, була моя пiсня «Незрiвнянний свiт краси». Й одразу — неабиякий успiх, що й змусило телебачення записати його виступ на плiвку.

Це, звичайно, додало Назарiю впевненостi, снаги та бажання ще бiльше працювати над собою, аби й надалi радувати не лише слухачiв, а й телеглядачiв. Вiн тодi був дуже щасливий i задоволений. Надалi успiх Назарiя, його визнання невпинно зростали, а апогею це досягло тодi, коли вiн винiс на сцену мою «У Карпатах ходить осiнь» i такi хiти Володимира Івасюка, як «Мила моя», «Водограй», «Червона рута».

Коли «Смерiчку» запросили до обласної фiлармонiї, Назарiй продовжував натхненнiше працювати в ансамблi. Через деякий час нашi дороги розiйшлися, i «Смерiчкою» почав керувати улюбленець народу Назарiй Яремчук, вiдтодi (з 1973 року) цi два поняття — «Смерiчка» i Яремчук — стали нероздiльними.

Павло Дворський, спiвак, композитор, народний артист України:

— Разом iз Назарiєм я пропрацював 18 рокiв, i суть наша полягала в тому, що ми i спiвали, i творили пiснi, виносячи на естраду те, що пiдносило дух нашого слухача та українського народу в цiлому. Я часто чую його неповторний голос, бачу його прекрасну усмiшку. Вiн залишив по собi пiсенний сад незрiвнянної краси. Ми завжди приходитимемо в цей пiсенний сад плекати його, але кожен вiдчує, що без господаря вiн осиротiв.

Коли прийшов цей трагiчний день, я ввiйшов у його дiм i почепив на ньому саморобну вивiску: «Вулиця Назарiя Яремчука». Час спливав, але ту вивiску нiхто не наважувався зняти, дiм уславленого спiвця дав назву всiй його вулицi. Назва закрiпилася назавжди, i я гордий iз цього.

Анатолiй СИГАЛОВ
Вижниця, Чернiвецька область