Іван Уривський: Хочеться заглиблюватися в історію кохання, зради, вірності та нетерпимості

Ця напружена та зрадлива (через карантинні обставини) театральна осінь для відомого режисера Івана Уривського проходить під знаком української класики.

У вересні на міжнародному фестивалі Mіtem у Будапешті великий успіх супрово­джував його виставу «Лимерівна» за п’єсою Панаса Мирного: постановка київських «франківців» потрапила у головну фестивальну програму на рівні з сучасними класиками світової театральної режисури, такими як Роберт Вілсон.

А наразі, дотримуючись із колективом умов 100% вакцинації та всіх санітарно-епідеміологічних правил, продовжують репетиції нової вистави «Безталанна» за п’єсою Івана Карпенка-Карого. Прем’єру, за сприятливих обставин, чекаємо вже 9 та 10 грудня. В інтерв’ю нашому виданню Іван Уривський розповідає про активацію інтересу до української класики та її перспективи.

— Іване, коли «Лимерівну» запросили на міжнародний театральний фестиваль Mitem у Будапешт, вас не турбувало, що п’єси Панаса Мирного там, у Європі, ніхто не знає абсолютно?  Бо навіть у нас, в Україні, далеко не всі знають цей текст класика.

— Знаєте, більше було переживань перед прем’єрою у Києві, бо дійсно п’єса не дуже відома. І в мене було хвилювання: чи буде ходити глядач, чи зрозуміє нас? Але в Панаса Мирного є універсальна історія, що буде зчитуватися глядачами будь-якої країни. Тому у «франківців» і була мета кристалізувати цю історію та розкрити її сучасною театральною мовою.

Інколи, навпаки, глядача тягне на щось невідоме, на якусь напівзабуту п’єсу. Тому перед поїздкою в Будапешт ми навіть не задумувалися з приводу популярності п’єси в Європі, де є доволі різноманітний репертуар. Звісно, популярна у світі назва п’єси іноді допомагає розкручувати виставу ще до прем’єри, але не більше. Бо далі справа вже суто за художньою якістю.

— Що і чого, на вашу думку, сьогодні чекає театральна Європа від України у сенсі театрального фестивального контенту на міжнародних сценічних форумах?

— Складно зрозуміти поняття «європейський контент», адже де його кордони? Що підпадає під такі критерії? Якщо говорити про міжнародні фестивалі, то мені здається, що українському театру наразі є що презентувати: маємо різні потужні вистави в Києві, Франківську, Львові, в Одесі, яким варто подорожувати міжнародними театральними форумами.

— Повернемося до «Лимерівни». Чому для режисерського дебюту на сцені «франківців» ви обрали саме цю маловідому українську п’єсу Панаса Мирного, а не, скажімо, твори Шекспіра чи Шиллера?

— Збіглося багато факторів. Кожна назва, що з’являється на сцені, проходить через сумніви, суперечки, творчі пошуки. Спочатку взагалі у мене була ідея сценічного колажу з не дуже відомих українських текстів для театру імені Івана Франка. І «Лимерівна», до речі, мала стати частиною такого задуму, але потім така ідея відпала.

Репетиція «Безталанної»: Марина Кошкіна (Софія) та Олексій
Богданович (Іван).
Фото Юлії ВЕБЕР.

Але «Лимерівна» так і не відпускала мене та потроху проростала в думках. І через певний час, уже серед кількох окремих назв, ми з керівництвом театру і зупинилися саме на «Лимерівні» Панаса Мирного. Гадаю, такі українські п’єси не повинні припадати пилом, їх варто повертати на сцени і відкривати в них нові сенси.

— Як сприйняла свого часу російськомовна Одеса вашу версію «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського? Це правда, що ця постановка вже тривалий час збирає в Одесі суцільні аншлаги?

— Останнім часом не відслідковував. А після прем’єри «Тіні» користувалися величезним глядацьким попитом. Тоді був дійсно теплий прийом глядача, і мені навіть в якийсь момент здавалося, що виставу подивилась «вся Одеса» .

Такі речі завжди важко прорахувати. Після прем’єри «Тіней», напевно, спрацювало «сарафанне радіо». Щиро завдячую за запрошення поставити «Тіні» в Одесі Ігорю Миколайовичу Равицькому, світла йому пам’ять.

Інші мої одеські вистави, що вийшли згодом, одеситами сприймались по-різному: від великої любові до шаленої ненависті (з боку деяких місцевих журналістів). А от довкола «Тіней» завжди була якась суцільна магічна любов.

А стосовно української мови на одеській сцені, то мова на півдні України сприймається прекрасно й органічно. Є, звісно, поодинокі випадки нерозуміння чи нетерпимості, але і їх усе менше і менше. Сподіваюся, з часом їх зовсім не буде і на різних одеських сценах будуть йти вистави державною українською мовою.

— В одному з інтерв’ю ви якось казали, що українська класика приховує «неймовірну сценічну енергію». Як саме це вкотре довела робота нині над «Безталанною»?

— Знаєте, все-таки «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, на мою думку, — одна з найкращих п’єс української драматургії. Це вічна і завжди актуальна історія, що спонукає на цікавий творчий процес. Карпенко-Карий дає такий імпульс, що хочеться натхненно працювати і заглиблюватися в історію кохання, зради, вірності та нетерпимості.

До речі, це, можливо, одна з перших українських п’єс, яку я ще студентом хотів втілити на українській сцені. Власне, сюжет дає чимало творчої свободи. Сюжет ніби достатньо простий, утім там надзвичайно багато магії, енергії та цікавих хитро­сплетінь, що приховують в собі об’ємні персонажі, з якими можна творити багатошарову структуру вистави «Безталанна».

Над виставою наразі працює дуже сильна творча група. Художниця — Тетяна Овсійчук. І прекрасні актори-«франківці» різних поколінь, серед яких є такі видатні майстри франківської сцени, як Олексій Богданович, Ірина Дорошенко, Олег Стальчук, Наталія Корпан. Трупа «франківців», можливо, найпотужніша не тільки в межах України, а й усієї театральної Європи. Можу це казати впевнено після роботи над «Лимерівною», «Пер Гюнтом», «Трамваєм «Бажання», а тепер і «Безталанною».

— Які класичні українські тексти найбільше ваблять вас нині, що мрієте перечитати на Національній сцені згодом?

— Таких текстів є чимало. Утім усьому свій час, бо зараз є «Безталанна», я живу  нею, живу з нею. На черзі не менш цікаві тексти, але до них треба прийти у свій час.

Іван БОНДАР