Постолами від Кенігсберга до Хакасії

Хочу поділитися своїми спогадами про... постоли. Але не те легке й зручне взуття, у якому витанцьовують учасники танцювальних колективів Прикарпаття чи Закарпаття, а ті трудові постоли, які свого часу чемно служили моєму та старшому поколінням.

Хочу розповісти про постоли мого вуйка. Де і хто їх виготовив, коли вуйко їх придбав — невідомо, лиш знаю, що ні влітку, ні взимку він з ними не розлучався.

З другим приходом совітів у Західну Україну навесні 1944  року їм потрібні були воїни, щоб добити нацистську нечисть.

Радянська армія не роздумуючи поповнювала свої лави старим, уже апробованим методом — вручали повідомлення з’явитися у сільську раду (не знаю, як там у містах було), а когось просто виловлювали на вулицях, і це вже вважалося, що впійманий — у Радянській армії.

Проте мудрі наші хлопці таку практику «призову» розгадали і, рятуючись від «добровільного призову», ховалися хто в лісі, хто в полі, аби не бути в селі під час «вилову» призовників.

Але й радянська влада не дрімала: раненько-рано оточували село і тут уже згрібали всіх чоловіків, яким не вдалося на той час утекти. Так вийшло і з моїм вуйком: до схід сонця він мав мету вийти з села і, поки не закінчаться облави, пересидіти в полі чи в лісі.

Та щойно він вийшов у поле, як наштовхнувся на цілу армію вояків, що оточили село. Взутий у легкі постоли, вуйко дременув так, що його не могли наздогнати солдати у важких чоботях. Проте було наказано стріляти по втікачу, тож, обираючи між мобілізацією і смертю, мій родич вирішив здатися. Отак у тих постолах його й забрали на фронт.

Після закінчення війни вуйко повернувся до рідного села й оповідав, що воював на найгарячіших ділянках фронту, захищав Кенігсберг (нині Калінінград, РФ). Багато цікавого розповів вуйко, проте найцікавіше те, що повернувся додому він у тих самих постолах, у яких його «мобілізували».

Для порядку новобранця одягнули в нову форму, видали пілотку з зірочкою, а ось із взуттям вийшла заминка — у вуйка були такі великі ноги, що потрібного розміру чобіт не знайшлося. Сказали почекати, доки знайдуть «спецвзуття». Так і провоював мій родич до перемоги у тих домашніх постолах, у них і додому повернувся.

Після війни радянська влада посилила репресії проти галичан, які продовжували національно-визвольну боротьбу. За найменші зв’язки з підпіллям висилали цілими сім’ями. Радянський Союз великий — Сибір, Колима, є куди галичан порозкидати, що й робилось.

Спочатку треба було знищити Греко-католицьку церкву, що й було успішно зроблено, а вже потім почалося масове виселення. Під репресії потрапила і сім’я моєї тітки, рідної сестри батька.

Причиною арешту і вислання було те, що її син Василько був у бандерівцях і в бою з МДБ над Дністром загинув. Усю родину мали вислати, а коли вуйко побачив, у якому взутті чоловік моєї тітки мав вирушати в далеку дорогу, і знаючи, які в Сибіру морози, віддав йому свої постоли.

Та на цьому історія цієї взуванки не закінчилася. Уже в 70-х роках за планом штабу Сибірського воєнного округу полк, у якому я служив, було направлено для здійснення залізничного маршу від міста Бійськ (Алтайський край) до станції Абаза (Хакасія).

Успішно провівши навчання, я звернувся до керівництва з проханням відвідати родичів, які проживали недалеко. Для рідних, яких я не бачив з далекого 1948 року, це була несподіванка.

Але ще більшою несподіванкою було те, як чоловік моєї тітки показав мені сховані у скрині як найдорожчу реліквію постоли, які врятували його від невідворотної загибелі в люті морози.

Здавалося б, така проста історія про елемент національного вбрання, але скільки історичних епізодів пов’язано з ним, як і з історією всього нашого народу...

Антон КАДЕНЮК
Житомир