Як конфісковували в 1931 році одяг та чому закопували жорна — розповідає краєзнавець з Конотопа

Буквально днями виповнюється два роки, як Олександр та Валентина Петричі в Конотопі офіційно презентували відкриття свого приватного музею.

І до того вже тривалий період до подружжя заходили люди подивитися на різні речі «як у бабусі», які збирав господар.

А останнім часом, незважаючи на карантин, побували на подвір’ї більшими чи меншими групами сотні відвідувачів: школярі від наймолодших, студенти, пластуни, курсанти, військові, туристи зі Львова, Сум, Шостки, Києва, Харкова.

Нині залюблені в історію конотопці для детального ознайомлення з минулим своїх міста і прикордонного краю загалом — найвизначнішою подією якого була переможна над московитами битва 1659 року, яку, зрозуміло, понад 300 літ замовчували, — першочергово радять зайти саме до Петричів.

Бо тут на першому плані — не про конотопську відьму. Хоча слів із відомого однойменного твору (1833) Григорія Квітки-Основ’яненка не викинеш, і в розповіді про жлукто Олександр Петрич усе ж згадує Явдоху Зубиху.

П’ять поколінь — в одній колисці

Петричі в Конотопі на Сумщині живуть у районі Загребелля — один із провулків вулиці Пушкіна. До себе доставити пропонують навіть ретромашиною — відреставрованим «Запорожцем» 1994 (останнього) року випуску, а цій марці загалом нещодавно виповнилося 60.

Хоча пан Олександр і сучаснішим авто може довезти у свій музей з іншого кінця міста. (Забігаючи наперед: в обійсті можна побачити й «Мерседес» — утім це друкарська машинка відомого виробника).

За звичайнісіньким парканом — не надто просторий двір. На куті будинку вгорі — емблема з колесом із написом «Приватний музей родини Петрич».

Ліворуч — ніби гойдалка, втім уже через хвилину розумієш, що це підвішені великі ваги, на обох кінцях яких є сидіння-шальки на ланцюгах. На одне з них акуратно сідає гість, а на інше виставляють металеві великі і малі гирі з... 1897 року — і називає пан Олександр вагу відвідувача у пудах (16,380 кг) і фунтах (410 г).

Фрагменти учнівського зошита 1930-х років.

Олександр Петрич каже, що все життя щось збирав, ще з дитинства: марки, сірникові етикетки, монетки. А згодом захотілося збирати речі, які вийшли зі вжитку; зберегти пам’ять про простих людей, зокрема і найрідніших.

«Один дід хлібороб був, займався сільським господарством, — розповідає ентузіаст, водій за фахом. — А другий — столяр, тесля, стельмах, бондар і швець — все в одній особі. І забажалося донести пам’ять про ті ремесла та побут своїх попередників».

Кожен експонат у великому зібранні колекціонера має свою історію. Скажімо, колиска початку ХХ століття з села Гути Конотопського району, в якій росло п’ять поколінь дітей однієї родини.

Висить у приміщенні, як годиться, на чотирьох мотузках (вервечках), на гакові, укріпленому на сволоку.

«До бильця прив’язували ще один мотузок — почіпку; петельку на вільному кінці якого мати надівала собі на ногу, щоб гойдати немовля, коли руки зайняті якоюсь роботою, — розповідає господар. — Заборонялось колисати порожню колиску, щоб не накликати біди на дитину, а також не можна було гойдати її удвох, бо це, вважали, могло спричинити сварку в сім’ї. В родині колиска завжди одна — і цим символізує збереження традицій, тілесну і духовну спадкоємність поколінь. Коли дитина підростала, у колиску клали ляльку, яка мала охороняти місце від нечистої сили до народження наступного продовжувача роду. Дитинку клали головою на схід сонця, що теж мало вагоме символічне значення, а під подушечку — чебрець, м’яту, безсмертник, материнку, полин».

Сани-копанички та «лускавки»

Як раніше, так і нині не варто товкти воду в ступі. Утім саме ці ємності українці раніше активно використовували для подрібнення зерна на крупу, очищали його від лушпиння, товкли мак, пшеницю на кутю. Великі ступи виготовляли з твердих порід дерева (дуба, бука, ясеня), а товкач — із сосни. Для полегшення роботи майстрували і ножні ступи, одна з них є на подвір’ї Петричів.

Особлива гордість — 150-річне жлукто із села Козацьке, можна вважати, стародавній аналог пральної машини.

«Таким часто користувалася, правда, не зовсім за призначенням, наша легендарна землячка Явдоха Зубиха, персонаж повісті «Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ’яненка, — посміхається Олександр Петрич. — Читаємо: «...Тут зараз узявши, зняла з голови очiпок, сiду, як молоко, косу розпустила, узяла бiлу сорочку, та й надiла на себе, та нi пояса, нi плахти не пiдв’язала, так i стала по хатi ходити та шептати усяке колдовство, та у всякiм углi тричi спльовувала; далi узяла жлукто та й положила його серед хати i стала знов щось по-вiдьомськи бормотати; далi узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою i себе, i жлукто усерединi... А кiт що є духу нявчить, а далi аж на ноги устав та потягнувсь i засвiтив очима ще дужче, чим каганець у хатi палав... Тут Явдоха мерщiй у жлукто i полiзла (...), а як вилiзла, так стала дiвкою! Та й дiвка ж немудра! I молода, i хороша, і чорнява, i ще, мабуть, красивiша вiд чернiгiвської протопопiвни!...»

«Надуванці» конотопських
красунь.

Жлукто або зольниця — це видовбана зі стовбура дерева висока ємність, в якій золили (відбілювали) білизну, полотно. Процес прання був тривалим, ретельним: спочатку білизну заливали гарячою водою, клали гарячий камінь для підтримки температури, додавали подрібнений попіл (золу). Білизна відмокала. Потім жінки йшли до водойми, полоскали білизну і вивішували її на сонці, яке довершувало процес вибілювання тканин.

Чисельні колекції в Олександра прасок, м’ясорубок, вагів, ночов, вуликів, вишитих сорочок і рушників. Сани-копанички в експозиції — зроблені дідусем колекціонера наприкінці 1940 року.

«Активно експлуатувалися більше 30 років. Такими саньми селяни перевозили малогабаритні вантажі: дрова, мішки з сільськогосподарською продукцією, — розповідає Олександр. — Вони мали подібну до кінних господарських саней конструкцію, але різнилися меншими розмірами та тим, що приводилися у рух фізичними зусиллями людини. Діти та молодь використовували їх і для зимових розваг».

Жінки та дівчата не оминуть роздивитися «лускавки», «надуванці», «світлячки» — ефектне намисто з дутих скляних намистин (дуте скло), які з’явилися у кінці XIX століття. Їх зберегли, переважно, старі світлини.

При виготовленні такого намиста на одну нитку могли нанизувати намистини різних кольорів. Це надавало прикрасі колоритної яскравості. Декілька взірців автентичного скляного намиста конотопських красунь початку минулого століття є в експозиції приватного музею.

Пам’ять як скарб

Немало в цьому приватному музеї речей, які свідчать про трагічні події у житті Конотопщини. Є скриня з унікальним написом на кришці всередині про конфіскацію у 1931 році усіх речей із неї — бо господарі не виконали продплани. І коли на неї дивишся, згадується діалог: «А що там у скрині? — Скарби. — Золото і срібло? — Пам’ять!..»

Швейну машину, вироблену на одному із заводів Зінгера, в місті Клайдбанк у Шотландії, в 1913 році, передала в музей жителька Конотопа Солодовникова Тетяна (1949 р.н.).

Їй дісталася у спадок від баби Шури — Поздняк Олександри (1895 р.н.), яка була з заможної сільської родини, що могла собі дозволити свого часу таку вартісну покупку. Жінка була дуже вправною модисткою — і це допомагало вижити і в роки Голодомору, і пізніше.

Англійська мініатюрна манжетна
праска кінця XIX століття.

Є великі жорнові камені ХVII століття, часів існування Конотопської фортеці, впевнений Олександр Петрич. Коли їх відкопали на вулиці Волочаївській (там була річка), пропонували забрати відділу культури, але офіційні особи оперативно на такі знахідки не вміють реагувати, відмовилися.

Є й менші жорна — теж із землі; там їх ховали в роки Голодомору, бо логіка червоних комісарів була такою: якщо мали люди чим молоти зерно — значить, було що молоти.

Педагог із багаторічним досвідом Наталія Васильченко передала фрагменти учнівського зошита 1930-х років (разом із згадуваною ножною ступою та хромовими жіночими чобітьми).

Є й журнал «Работница» лютого 1930 року. Одна з найцінніших родинних реліквій — фото 1937-го, з трирічною мамою, яка сидить на колінах у своєї матері Олександри, — єдина довоєнна світлина.

Олександр Петрич укладає каталог зібраних речей. Їх кілька тисяч. Збирач часто ділиться своїми надбаннями з іншими і поза власним обійстям.

Дві виставки приватного музею демонстрували в Конотопському краєзнавчому музеї імені Олександра Лазаревського. Приватний музей надавав експонати для шкільних заходів. Загалом колекціонер каже, що мріє про більші виставкові площі.