Сонати й безнадійне кохання: у Києві звучатимуть флейтові варіації музики Бетховена та Шуберта

Людвіг ван Бетховен та Франц Шубер жили в один час в одному місті, але не були знайомі.

Найепічніші в історії камерної музики твори цих композиторів можна почути в одному концерті у Києві в Національній філармонії 10 жовтня у виконанні флейтиста Юрія Шутка, заслуженого артиста, та піаністки Марії Віхляєвої, лауреатки міжнародних конкурсів.

Шуберт був молодшим сучасником Бетховена. Протягом приблизно п’ятнадцяти років обидва композитори жили у Відні, створюючи в один і той же час найвизначніші твори.

Шуберт мріяв познайомитися з великим Бетховеном, якому присвятив варіації на французьку пісню для фортепіано в чотири руки, опубліковані 1822 року.

Він не знав, що Бетховен високо оцінив його твір, заявивши про молодого композитора: «У ньому є божественна іскра».

Тому, будучи скромною та сором’язливою людиною, не наважився на знайомство з ним. Попри це, під час поховальної процесії Бетховена саме Шуберт ніс факел, а згодом і упокоївся поряд на Віденському міському цвинтарі.

Бетховен завершив віковий розвиток музичного класицизму, а Шуберт став першим віденським композитором-романтиком. Проте в один період часу вони написали свої най­визначніші твори, які й прозвучать у програмі філармонійного концерту.

Відкриє програму написана Бетховеном 1801 року соната №5 «Весняна» для скрипки і фортепіано (флейтовий переклад Ю. Шутка). Композитор неохоче допускав спроби присвоювати його творам конкретні назви — «Місячна», «Патетична» тощо.

Опираючись «конкретизації» свого твору, він якось перед прем’єрою Шостої симфонії, яку охрестили «Пасторальною», навіть роздав публіці програмки з поясненням, що ця музика — швидше, вираження почуттів, аніж живопис.

Так можна сказати і про сонату, за якою через радісну, пасторальну інтонацію закріпилася назва «Весняна». Цій музиці властива яскрава образність, а не звуконаслідування і натуралістичність.

Того ж 1801 року Бетховен створив «Серенаду» Ре-мажор для флейти, скрипки та альта. У 1803-му Ф. К. Кляйнхайнц зробив перекладення цього твору для флейти (або скрипки) та фортепіано.

Бетховен перевірив і схвалив цю версію, тому її видали як його твір. Аранжування незабаром набуло широкого поширення й отримало велику популярність, ставши вельми прибутковим для композитора.

Схоже, саме це почало турбувати відомого своєю порядністю Бетховена, який у листі від 20 вересня 1803 року повідомив видавцеві в Лейпцигу, що не він є автором цього аранжування, тому «хоч я його і переглядав, а місцями дуже ґрунтовно підправив, ніяк не можу погодитися з тим, щоби Ви мені приписали його авторство, бо в цьому випадку збрехали б, а крім того, у мене на подібну роботу абсолютно не вистачило б ні часу, ні терпіння».

Утім видавець не взяв до уваги побажання Бетховена, залишивши його ім’я в титулі твору, який прозвучить у концерті.

Унікальною у флейтовому репертуарі є «Інтродукція та варіації» для флейти та фортепіано Шуберта на тему пісні «Зів’ялі квіти» з вокального циклу «Прекрасна мірошниця». Це один із нечисленних масштабних творів найвидатніших композиторів світу, присвячених флейті, а також єдиний твір Шуберта, у якому той використовує флейту як сольний інструмент, що пов’язано з особливостями задуму композитора.

Поетична програма «Інтродукції та варіацій» щільно пов’язана з життєвими колізіями, які випали на долю композитора у період їх написання — 1823—1824 роки. Тоді він страждав від хвороби, яка підкосила його здоров’я. Це призвело до захворювання на тиф, що став причиною смерті Шуберта через чотири роки.

Ще у 1823-му під впливом поганого самопочуття митець написав поетичний твір «Моя молитва», в якому стверджував, що бачить свою загибель. Тому просив Всевишнього прийняти його душу, котра важко страждає, а після того збудувати новий світ, де пануватиме любов.

Тоді ж Шуберт закохався в одну зі своїх учениць — Кароліну Естергазі. Різниця становища незабезпеченого артиста і доньки графа Йоганна Карла Естергазі фон Галант відразу зробила це кохання безнадійним. Але ніжне, стримане почуття перетворилося у сердечну дружбу.

Не можна недооцінювати і роль товариша Шуберта — флейтиста Фердинанда Богнера, який підтримував його у важкий період життя. Адже через два місяці після написання вокального циклу «Прекрасна мірошниця» з’явилися флейтові варіації. Музикант користувався «віденською флейтою» моделі Г. Байра, цікавою властивістю якої було розширення нижнього регістру інструмента до «соль» малої октави, тобто до ширшого скрипкового діапазону.

«Це новаторство позначилося на флейтовому звучанні першої октави і збагатило трагічний твір композитора неповторним насиченим тембром, надавши йому небувалого драматизму», — вважає виконавець Юрій Шутко.

За його словами, цей надзвичайно складний у технічному і художньому плані твір є квінтесенцією усієї класичної музики, написаної для флейти.

«Адже композитору вдалося розкрити глибинну сутність цього інструмента, звук якого являє собою божественну еманацію і змушує слухача задуматися над вічними питаннями людського існування: сутності, свободи і відповідальності індивідуума, етичної позиції людини, долі особистості в світі, віри і невіри, втрати і набуття сенсу життя», — додає виконавець.