«Я путь собі малу найшов у ветхій школі»: педагогічний шлях відомого поета Максима Рильського

У неділю — День учителя. Як відомо, чимало класиків української літератури починали свій шлях зі шкільного класу. Не тільки як учні, а й як учителі.

Пантелеймон Куліш, Валер’ян Підмогильний, Василь Барка, Олесь Гончар, Григір Тютюнник, Іван Білик, Василь Стус та багато інших свого часу вчителювали.

Хтось зовсім недовго, а хтось — кілька років. Поет Максим Рильський узагалі ж пропрацював у школі фактично десять років.

«З 1919 року по 1929-й, не залишаючи літературної роботи, я вчителював, — згадував він. — Спочатку на селі, потім у Києві. Вчитель із мене був не дуже, сказати б, щасливий, але деякі моменти із свого вчителювання згадую з приємністю, особливо читання перед затихлою аудиторією творів Шевченка, Квітки, Коцюбинського, Васильченка, Тичини... Деякий час читав я лекції на робітничому факультеті Київського університету і в Українському інституті лінгвістичної освіти, де предметами моїми були українська стилістика та практика перекладу».

Сьогодні цю сторінку біографії діда досліджує його онук Максим Рильський-молодший. Зацікавились нею і ми.

«Молодь завжди гуртувалася навколо молодого вчителя»

— Після гімназії Максим Тадейович навчався в Київському університеті — спочатку на медичному, а потім на історико-філологічному факультеті, — розповідає «УМ» Максим Рильський-онук. — Але після революції змушений полишити навчання — треба було заробляти на хліб. Він поселяється в повітовому містечку Сквира, де працює в садовому відділі.

Місце більш-менш спокійне, але не для романтичного поета. Згодом отримує направлення в школу села Вчорайше сусіднього Ружинського району, розташованого за п’ять залізничних перегонів від рідної Романівки, де жили мама і старші брати. З січня 1919-го по березень 1921 року працює там учителем української мови і літератури. Нині про це нагадує меморіальна дошка на фасаді школи.

Максим Рильський-онук.

Письменник Анатолій Шевчук так описує в новелі «Його Романівка» перші кроки Рильського-педагога: «Вчителів у Вчорайшому не вистачало, втім, як і підручників, зошитів, гасу для освітлення.

Школа займала кілька будиночків, і директор одразу ж відвів новому вчителю шкільну квартиру — невелику кімнату з одним вікном, звідки було видно селянські городи.

Ліжко, стіл і безліч книжок — ось і все меблювання, яке запам’ятала Ганна Середюк, у батьків якої харчувався молодий вчитель... У Вчорайшому Рильський з головою поринув у культурно-громадське життя села.

Організував лікнеп, на вечірні заняття якого збиралися десятки хліборобів. На шкільному подвір’ї його ж орудою вряджали вистави, в яких грали селяни. Сам виконував ролі Возного в «Наталці Полтавці» та Гната з «Назара Стодолі». На концертах акомпанував солістам».

А ще декламував вірші. І багато писав. Селяни бачили, як часто допізна світилося його вікно в шкільній кімнатці... Вже видав другу збірку віршів «Під осінніми зорями», де було зібрано твори 1911—1918 років. Готував наступну — «Синю далечінь», знаменитий однойменний триптих до якої написав саме тут, у Вчорайшому.

Похилого віку вчорайшенці згадували: «Ніхто не наважувався пропускати літературні уроки Рильського, настільки пристрасно й дохідливо він читав», «Коли Рильський — кандидат у депутати Верховної Ради СРСР — балотувався по нашому округу, жодної людини у Вчорайшому не було проти», «Молодь завжди гуртувалася навколо молодого вчителя, бо дуже любила послухати пісню та цікаві розмови».

Проникливі слова про вчорайшенську школу знаходимо в поемі «Мандрівка в молодість»:

Я путь собі малу найшов у ветхій школі,
Де, при кульгавому склонившися столі,
Дививсь, як Петрики, Марусі, Гриці, Олі
Очима круглими — колумбики малі —
Запитували світ, змальований на мапі...

«На уроках української
та історії — муха не пролетить»

У 1920 році влада вирішує відкрити в Романівці семирічну трудову школу. Досі в селі існувала чотирирічна парафіяльна. Завідуючим школою призначили Івана Тадейовича, старшого брата, він також читає російську мову, географію та ботаніку.

Згодом, полишивши Вчорайше, у вересні 1921-го — якраз 100 років тому — до нього приєднується Максим, учитель української мови, літератури, історії.

Під нову школу (адже в старій було тільки два класи) вирішили переобладнати просторий будинок родини Рильських. При школі всі Рильські певний час і жили.

Існують щонайменше три версії, як це відбувалося. Перша: на думку Анатолія Шевчука, брати, вірні пам’яті та заповітам батька Тадея, самі добровільно запропонували віддати свій будинок під школу.

Іншу викладає письменник Олексій Опанасюк: «Щодня експропріації, контрибуції та контрактації, арешти заручників і розстріли, погроми поміщицьких гнізд. Хоч чаша сія обійшла садибу Рильських, однак сини не відали, що станеться завтра-післязавтра, чи не пришиють їхній матері Меланії Федорівні титул поміщиці, тож вирішили віддати батьківський дім під школу (в ній діти вчилися до 1982 року)».

Таким чином убезпечили родину. Водночас має право на життя і версія відомого літературознавця Михайла Слабошпицького, який зауважує, що «романівські селяни, які так гірко оплакували смерть свого оборонця, вчителя і благодійника Тадея, інфіковані більшовицьким сказом, викинули з будинку на вулицю родину Рильських».

Сам Максим Тадейович ніде і ніколи не згадував, за чиєї волі було віддано під школу родовий будинок.

На сільському сході жителі Романівки ухвалили щомісяця видавати вчителям по пуду жита — ото й уся зарплатня. До садиби Рильських потяглися хури з дровами. Люди зносили столи і лави. Нелегкі були часи. Хоча вчителів утримувало село, часто вони самі мусили заготовляти в лісі дрова для опалення школи.

Музей-садиба родини Рильських у Романівці. До 1982 року тут діяла школа.

Тут варто згадати анонімний лист, у якому якийсь «доброзичливець» під псевдонімом «Незаможник» пише в газету «Більшовик», що колишній поміщик М. Рильський заснував школу у власному будинку «задля задоволення особистих потреб» і користується шкільними землею, садом і дровами. Уявляєте? Віддав усе майно під школу ще й сміє користуватися ним!

У листі під назвою «Пани-народники» Максима і його сташого брата анонім називає «вовками в овечій шкурі». Публікація датована 1923 роком і з неї ми чітко бачимо, які це були, м’яко кажучи, непрості часи.

...Будинок школи не лишався порожнім і ввечері. Сюди приходили погомоніти селяни, вчителі. Максим грав на піаніно, а Богдан співав українських пісень. Організував драмгурток, вистави якого відбувалися в старій клуні біля школи, що належала ще Тадею Рильському. Її побілили, полагодили дах, змайстрували сцену.

Перед спектаклем Максим розповідав про п’єсу та її автора. Два роки існував драмгурток, головним натхненником, режисером, декоратором, акомпаніатором і навіть суфлером був Максим. І весь цей час стара клуня була в селі основним осередком культури, аж поки вночі, підпалена кимось, вона не згоріла.

Наступної осені в Романівці було організовано лікнеп, де зголосилися викладати брати Рильські. Охочих навчитися грамоті набралося багато. Важко було з папером, тому писали навіть на газетних клаптях.

Племінник Петро Іванович Рильський згадує: «Важкого 1920 року в нашому будинку відкрили школу. Дядько викладав українську мову і літературу та історію. Тоді ніхто з учнів не уявляв, що таке дисципліна, і, звичайно, на уроках шуміли й викидали «коники», але на уроках української мови і літератури та історії — муха не пролетить. Ми любили ці уроки, та й дядько викладав дуже цікаво: захоплено читав поезії Шевченка, твори Коцюбинського, Васильченка, Франка... Все ж, коли учнів не вдавалося вгамувати, учитель сам виходив із класу, й такий педагогічний метод діяв бездоганно: негайно наставала тиша».

«Читає, як артист!»

Та поета все манив Київ, місто його гімназійної і студентської юності, з яким він не поривав стосунків — часто там бував, підтримував зв’язки з редакціями й видавництвами, відвідував театри, книгарні. І хоча мати Меланія Федорівна була проти його від’їзду, все ж 1923 року він поїхав.

...За часів Рильського ця школа в затишному куточку київської Солом’янки мала назву «Залізнична єдина трудова політехнічна школа № 2». Сьогодні це спеціалізована школа №7 імені Максима Рильського.

Науковці київського музею поета в 60—70-ті роки задокументували спогади колишніх учнів Залізничної школи про їхнього вчителя. Зокрема, Іван Іванов згадував (через сорок років після закінчення школи, отже, було в спілкуванні з учителем щось таке, що запало в дитячу душу навіки!), як на перший урок у шостому класі Рильський приніс словники Грінченка, Уманця та Спілки.

«До словників нам, школярам, було байдуже,— не приховує Іванов. — Чи путня справа — читати словники? Але Максим Тадейович так розповів про них, що ми навіть незчулися, як промайнув урок. Ми й гадки не мали, що це така захоплююча річ!».

Тож не дивно, що після уроків Іванов з приятелем подалися до книгарні, аби придбати словник Грінченка.

Липа Рильського на території київської школи №7: тут любив проводити уроки Максим Тадейович.
Фото з особистого архіву М. Г. Рильського.

Учні поважали Рильського за знання, за багатющу пам’ять, за чуйне ставлення до них і навіть за те, що не надокучав їм нотаціями, натомість застосовував уже перевірений метод — на кілька хвилин виходив із класу, й непосиди вгамовувались. Особливо подобалась дітям його неповторна манера читання віршів.

«Читає, як артист,— красиво, виразно, натхненно! — так оживає це в спогадах Тетяни Павлової. — Як світилися його очі, коли він читав нам твори Шевченка — «Кавказ», «Сон», «Катерину», Лесі Українки — «Лісову пісню». Дуже любили ми ці лекції-читання: «Каменярі» Франка я й досі пам’ятаю в його виконанні. Як гримів його голос! Але й багато було тепла в його словах, коли читав «Стояла я і слухала весну».

Часто урок перетворювався на палку імпровізацію, на таку живу розповідь, що всі слухали, затамувавши подих. А незабутні уроки під липою, яка й досі росте у шкільному дворі? А якось запросив до школи молодого композитора Левка Ревуцького.

Винесли парти з класу до зали, де стояв рояль. Той імпровізований концерт-лекція запав у душу кожного. І, звісно, керував гуртком української літератури та драмгуртком, організовував екскурсії по Дніпру, а також до музеїв. Усе всти­гав!

Десять років викладацької роботи були для Рильського неабиякою трудовою школою життя. Про те, що поетові-академіку були близькі й зрозумілі проб­леми школи, її потреби і біль, підтверджують його численні публікації в пресі та зауваження до навчальних програм з літератури та історії.

Обстоюючи творче начало в благородній професії вчителя, Рильський писав: «Уміло, чесно й талановито. Два перші визначення — обов’язкові для викладача. Третє — бажане. Іще одне: з любов’ю. Коли щось любиш, любов твоя не може не передатися іншим. А любов потребує своєї мови, якої ніякою шкільною програмою це передбачиш».

Тож із професійним святом усіх, хто вміло, чесно, талановито й з любов’ю робить свою справу! З Днем учителя!

ДО РЕЧІ

Розповідь про Максима Рильського-вчителя буде неповною без згадки про просвітницьку діяльність його батька — Тадея Розеславовича, який належав до тих передових людей, котрих з абсолютною впевненістю можна назвати високим словом — просвітитель.

На початку 80-х років ХІХ століття він заснував у власному маєтку, в селі Романівка, школу, довгий час був одним із її головних кураторів, утримував за власний кошт і сам навчав. Дітей — уранці й удень, а романівських селян учив грамоті ввечері. Мав неабиякий досвід у цьому, адже ще студентом-хлопоманом відкривав таємні «недільні школи грамотності».

СПОГАД

«Мій батько був учителем церковноприходської школи і заприятелював з Рильськими, — пише спомин дитинства відомий письменник Василь Кучер. — У той час наша родина проживала в селі Ставище неподалік від Романівки, в п’яти кілометрах.

Якось батьку і Максиму Тадейовичу доручили привезти зі Сквири до Ставищ два мішки грошей — першу заробітну плату вчителям від радянської влади, до цього часу платили натурою... В один із літніх днів я пригнав із толоки корову на обід. «Не галасуй! — цитьнула мати. — Батько вернувся зі Сквири. І товариш його, Максим Рильський з Романівки. Він, як Тарас Шевченко, пісні складає».

І я тихенько прокрався до них у сад. Вони лежали босі, в полотняних, пофарбованих цибулинням штанах. А їхні старі, ще, певно, солдатські чоботи, що давно просили каші, стояли під кущем бузини. Зате голови їхні гордо височіли на білих незайманих материних подушках. Солом’яні косарські брилі, ручної роботи, висіли на вишні. І мені тоді здавалося, що то не батько і поет, а два косарі, що прийшли з поля і впали, знеможені, на вигорілу траву».