Затишок на дорозі: жителі околиці Полтави самотужки відремонтували зупинку

Ідеться про зупинку громадського транспорту в колишньому селі Івонченці, що входить до меж Київського району Полтави.

Місцеві жителі пригадують, що встановили її ще за радянських часів. А от ідея її відновлення належить Людмилі Теймуразян.

Ця діяльна жінка (про яку «УМ» вже писала) не лише дбає про лад у своїй садибі, а й прибирає прилеглі території, наса­джує на них дерева, змінює світ навколо себе.

Цього разу в зоні її уваги опинилася занедбана зупинка громадського транспорту, якої не ремонтували років 10, а то й більше.

У групі «Люблю Івонченці», яку Людмила створила у вайбері разом зі своїм чоловіком і однодумцем Серафімом, вона кинула клич до жителів міської околиці допомогти відновити споруду, де очікують на транспорт, без перебільшення, усі. Адже чекати його на цивілізованій зупинці, без сумніву, набагато приємніше.

— Я очолюю відділ охорони навколишнього природного середовища Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ, тож мені, як кажуть, сам Бог велів подати таку ініціативу, — пояснює Людмила Теймуразян. — Та й загалом завжди хочеться змінити щось на краще.

От радять: або приймай ситуацію, або змінюй. Багато чого просто не можу прийняти, тому намагаюся змінити. Власне, і група «Люблю Івонченці» була створена задля того, щоб гуртувати громаду й разом робити добрі справи. Ми дізналися, що ремонту цієї зупинки в найближчих планах немає. А оскільки існує практика, за якої в місті «зрізають» удвічі менші зупинки і встановлюють на околицях, ми вирішили зберегти свою, де в негоду ховається багато людей, зробивши її затишною. Бо якщо чекати, що це зробить хтось, то так можна жити з обшарпаною зупинкою ще й 10, і 20 років.

Зрозуміло, втілити в життя будь-яку ідею без грошового підкріплення важко. Тож Людмила по­ставила в місцевому магазині скриньку з написом: «Збір коштів на ремонт зупинки», і люди за можливості залишали в ній свої кревні — хто скільки міг.

Таким чином громада зібрала 800 гривень. Плюс 1 тис. 500 гривень пожертвувала на добру справу власниця мережі продуктових магазинів Марина Колос. Іще 300 гривень додав до загальної скарбнички Андрій Кандзюба, внесок сім’ї Людмили й Серафіма Теймуразян становить 400 гривень. При цьому все, що могли, робили власноруч.

— У народі кажуть: гуртом і батька легше бити. От ми й зібралися гуртом: мої подруги, сусіди і просто ті, хто тут живе, і кожен зробив свій маленький внесок у загальну справу, — розповідає Людмила Теймуразян.

— Навколо зупинки по пояс росла лобода, тож бур’ян викосили й вивезли. Окремо зібрали ще й сміття. Чоловіки перекрили дах, бо він протікав. Шифер, що був у вжитку, та дві дошки для нового накриття презентував Андрій Кандзюба. Загалом люди по-різному ставляться до моїх ініціатив. Однак минулого разу на суботник зібралися 15 осіб, цього разу, як бачите, значно менше. Я вдячна всім, хто відгукнувся й долучився до доброї справи.

— Бачу, ви й сина Сашка залучили до фарбування. Он як махає пензликом, — зауважую.

— Так. Іноді в мене запитують: навіщо тобі все це, мовляв, потрібно? Так от, потрібно заради того, щоб виховувати наших дітей власним прикладом, — аргументує Людмила. — Мені кілька жителів нашої околиці дякували за виявлену ініціативу, але, коли сказала, що потрібно ще дофарбувати зупинку, бажання допомогти не виявили. Тобто ідея хороша, але краще нехай хтось інший втілює її в життя — така позиція, на жаль, превалює. Нічого, нас, активних людей, це не зупиняє.

— Могла б і не прийти. Удома завжди багато роботи, тож і поважної причини шукати не треба. Але ж ми робимо це для всіх і водночас для себе, тож як можна шукати відмовку, аби «відлиняти»? — щиро дивується місцева жителька Юлія Шихова. — Ми ж говоримо про те, що прямуємо в Європу. А як можна туди йти, маючи обдерту зупинку?

Заiржавілу металеву конструкцію вирішили пофарбувати в блакитний та жовтий кольори. Щоб достукатися до свідомості співгромадян, аби ті звикали не смітити, придумали креативні урни. Їх тримає «козак», якого спроєктував та створив із допомогою зварювання Станіслав Стулій. Одна з них — урна-попільниця, а друга — для сміття, і закріплені вони на деякому рівні від землі, щоб це мало певний естетичний вигляд.

— Зробили й дошку оголошень, — продовжує розповідь Людмила Теймуразян. — Бо попередня розміщувалася на паркані біля зупинки, а після того як садибу придбав новий власник, валялася на землі, внаслідок чого вся зупинка була обклеєна оголошеннями. Таку ж картину можна побачити й деінде, а все тому, що відсутні дошки оголошень. Ми виправили й цю ситуацію.

Повіддирали оголошення й на електро­опорі — люди за звичкою приклеюють їх, де тільки можна. А ще почепили два банери, які закликають не кидати сміття, де заманеться, поважати особистий простір співгромадян, усвідомлюючи, що країна починається з кожного з нас. Увінчали зупинку два прапорці — України й Полтави.

— Можливо, це занадто, як кажуть, по-європейськи і хтось цього не зрозуміє, але дуже хочеться, аби ставлення людей до чистоти навколишнього середовища змінювалося, — висловлює побажання моя співрозмовниця.

— От уже 33 роки Івонченці входять до меж Полтави. А цивілізація до нас, на жаль, чомусь практично не доходить. Скажімо, навіть урн для сміття в нашому мікрорайоні й удень із вогнем не знайдеш. Збираємося подати запит до управління житлово-комунального господарства міста й щодо того, хто зобов’язаний прибирати зупинки громадського транспорту, зокрема в нас на околиці.

Бо Івонченці — це частина міста. Я не стомлююся про це нагадувати. Нині в новинах повідомляють, як правило, про якийсь негатив, та й загалом багато хто скаржиться, що все розвалено, що за 30 років ми, вважай, нічого не досягли. У такому разі мені хочеться відповісти словами моєї улюбленої поетеси Ліни Костенко: «І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава».