Принизити героя: як і чому Зе-влада атакує добровольців

Україна, на жаль, століттями стабільна в саморуйнації — тільки виходить на власний шлях, здобуває незалежність, як згодом внутрішні процеси конкурентної боротьби за владу, впливи, зовнішні втручання починають її ослаблювати й вкидати в лещата залежності від загребущих «подорожніх».

Хто винен, що ми століттями не можемо здолати цього власного Левіафана?

Чому саме такий підсумок маємо і сьогодні, пройшовши 30-літній шлях Незалежності і стількох сподівань?

Можливо, в тому, що ми і цього разу так надовго зависли в перехідному періоді, винна наша попередня інфантильність. Після відновлення незалежності не були прораховані всі ризики й можливі наслідки від небезпек загравання з минулим.

За ці помилки ми наразі платимо надзвичайно високу ціну. А до того, наприкінці 2013 року, ми повірили: нарешті усе вийде.

Однак остаточне розуміння прийшло разом зі сльозами, кров’ю, смертями, окупованою українською землею та каяттям: вийде, якщо ми позбудемося всіх ставлеників та провідників кремлівської ідеології.

Якщо довіримося національним пророкам та героям. Проте сьогодні вже державна машина знову все перевертає з ніг на голову: влада знецінює та дискредитовує через обвинувачення в судах справжніх героїв та патріотів.

У сучасній аж занадто «позеленілій», але не розквітлій Україні військових, які героїчно відвойовували Донбас, не просто принижують, а намагаються «помножити на нуль».

Черговий ляпас генералу Павловському

У той час, коли відвертий ворог України Медведчук, покараний генпрокурорськими санкціями, відпочиває у своєму палаці, генерала Павловського ще в липні відправили в СІЗО.

Нагадаємо, що у вересні 2014 р. Павловський, єдиний із генералітету, взяв на себе повну відповідальність за оборону Маріуполя. Від Волновахи до Маріуполя — 65 км. На цю величезну відстань було всього лише три роти. Інших військ не було.

Генерал Павловський із мінімумом додаткових засобів вистояв й урятував місто. А Маріуполь — це місто з 430-тисячним населенням, плюс там на той час перебувало близько 200 тисяч біженців.

І хоча б до цього держава мала ставитися з повагою і не заганяти військового в глухий кут принижень. Однак суд не взяв до уваги цю обставину. Як і те, що генерал Павловський очолював «Сектор М», а в 2015—2019 роках був заступником міністра оборони.

Суд вимагав від генерала надвелику суму застави — 500 млн гривень! Це при тому, що навіть з олігарха Медведчука прокуратура вимагала менше — 300 мільйонів! Генерал заявив, що не має такої суми, а рішення суду оскаржуватиме.

Захисники стверджують, що в справі генерала Павловського немає ні мотиву, ні складу злочину. Військові катери (за котрі йому «шиють» кримінал) спроєктовані за власні кошти підприємства, виготовлені та перебувають на випробовуванні в МВС України.

Якщо детальніше, то генерала судять за змову та організацію постачання до армії у 2016—2018 роках неякісної військової техніки. Збитки оцінено на суму понад 475 млн гривень.

Справа Павловського розглядається у Печерському суді міста Києва.

Як зазначив генерал Зброй­них сил України, перший заступник командувача Сил спеціальних операцій ЗС України у 2016—2019 роках Сергій Кривонос, який бере участь у всіх судових засіданнях як поручитель за генерала Павловського, — справа в цій ситуації достатньо скандальна, її розгляд під таким кутом призводить до повної дискредитації звання військового.

«Це по-перше, — каже Сергій Кривонос. — По-друге, якщо було розкрадання на 475 млн — при цьому катери ці є, до речі, на цих катерах був і сам президент, — то як же ці катери на воді тримаються? Ще навіть не відбулися випробування цих кораблів, а вже робиться висновок. Велике питання до тих експертів, які написали цю експертизу, зокрема до їхньої професійної спроможності.

Ганебне судилище над бойовим генералом Ігорем Павловським.

Це вже третій на моїй пам’яті суд по генералу Павловському. Перші два закінчилися нічим, але при цьому ніхто перед ним не вибачився. Насправді питання полягає в наступному: якщо винен — доведіть. А вони вже заганяють грошову заставу на рівні 485 млн. Це просто нереально. І питання ж можна вирішити абсолютно спокійно, а не принижувати військового. Навіть якщо вони вважають, що він винен, то діяти потрібно не в такий спосіб. Це, в моєму розумінні, просто ляпас усім військовим, які захищали Україну».

Ув’язнення генерала Павловського патріоти називають ганьбою Зеленського, який, мовляв, є замовником цієї політично вмотивованої справи. Як і справ, що вже фактично розсипалися, інших генералів — генерала Марченка, генерала Шевчука, генерала Назарова.

І не лише генералів, а й військових, медиків та активістів-патріотів: Андрія Антоненка із Сил спеціальних операцій, Юлії Кузьменко, Яни Дугарь, котрих звинувачують у вбивстві журналіста Павла Шеремета. Активістки та нардепа Софії Федини. Героїчної жінки, учасниці російсько-української війни Марусі Звіробій та багатьох інших.

Подібними діями Зеленський втрачає підтримку величезної кількості справжніх патріотів та військових. Таким чином риє яму своєму і без того падаючому рейтингу.

Переслідування консолідують ветеранів

Місяцями триває судовий розгляд справи екскомандира батальйону «Донбас» Семена Семенченка. Щоразу виявляються нові причини, аби не відпустити його додому під заставу, а продовжувати тримати в СІЗО.

Як розповів адвокат екскомбата, сам Семенченко вважає процес спланованою офісом президента кампанією з дискредитації та знищення ветеранського руху.

«За всіма цими процесами стоїть офіс президента, який прагне нейтралізувати найбільш небезпечних для себе політичних та ідеологічних опонентів. Все, що діється з батальйоном «Донбас» та іншими ветеранами війни, не має нічого спільного з правом і законом, — так вважає Семенченко. Однак, на його думку, така позиція Зеленського може об’єднати ветеранський, а голов­не — добровольчий рух проти влади і лише підштовхує ветеранську та патріотичну спільноту до консолідації», — зазначає адвокат Андрій Наход.

Він повідомив, що й останнє рішення Солом’янського суду м. Києва, за яким Семенченка залишили під вартою ще на два місяці, буде оскаржене в Апеляційному суді. Сторона захисту також наголошує на стані здоров’я Семенченка, який голодує вже понад 40 днів.

«Вимагаємо переведення з «одиночки» СБУ в СІЗО з нормальними умовами й не чинити тиск на Семенченка та його родину», — заявив Андрій Наход.

Цивільні судилища над військовими патріотами

Щодо нормальних умов утримання арештованих військових, то варто було б починати з того, що в Україні зруйновано військову юстицію. Військових судять у цивільних судах, немає військової адвокатури.

До речі, наразі у Верховній Раді іде напрацювання відповідного законопроєкту. Адвокати, прокурори і судді повинні мати військову підготовку і допуск до державної таємниці. Бо навіть зараз, коли йде розгляд справи генерала Павловського, певні цифри та нюанси є цілком таємними.

«Окремі адвокати чи прокурори не мають допуску, тому в них немає повної картини. Крім того, є питання, яке також потребує уваги. Це в’язниці, бо військові мають сидіти у військових тюрмах. У нас поліція, прокуратура та СБУ сидять у спеціалізованих колоніях, а військові — у загальних. Це приниження», — вважає генерал Збройних сил України Сергій Кривонос.

Повернутись із війни до життя

Нагадаємо, Семена Семенченка звинувачують у створенні приватної військової компанії. Але з огляду на те, що в Україні, як вважають кадрові офіцери, є потреба в створенні подібних підприємств, виникає питання, чи не став Семенченко комусь незручним конкурентом?

Варто зазначити, що приватні воєнізовані об’єднання — звичне явище в розвинених країнах. До речі, колишній офіцер ВМС США Ерік Прінс хотів створити в Україні приватну армію та військовий консорціум. Крім створення приватної військової компанії, американець мав намір побудувати в Україні завод із виробництва боєприпасів. Але щось пішло не так. Тому ця ідея зависла в повітрі.

А якщо згадати історію створення подібних компаній у Великій Британії, Франції, США, то першопричиною їх виникнення було те, що десятки і сотні тисяч людей у США, які пройшли війну — Ірак, Афганістан, — повернулися в країну внутрішньо зміненими.

Це вже були не пересічні цивільні, а військові люди. Така ж ситуація наразі в Україні. Не кожен українець, який повернувся з фронту, не кожен воїн зможе стати лікарем, учителем, не кожен зможе й повернутись на своє попереднє «мирне» місце роботи.

Чимало з тих, хто захищав нашу Батьківщину, ментально стали військовими, котрим дуже важко знайти своє місце в суспільстві, знайти заняття до снаги в мирному житті.

Завдання держави — дати військовим можливість реалізувати себе, законно й відкрито продовжувати працювати за різними напрямками, отримувати нормальну зарплатню, платити податки і не створювати небезпеку для суспільства.

Що стосується Еріка Прінса, то, за висловлюванням знайомих із ним українських офіцерів, Прінс — потужна людина, яка пройшла великий складний шлях.

Американський підприємець, колишній офіцер ВМС США, засновник урядової служби безпеки та однієї з найбільших приватних військових компаній США «Блеквотер». У нього дуже високі вимоги до рівня кандидатів. Необов’язково, щоб бажаючий навіть був на війні.

Це не найголовніше. Головне — це ті професійні та психологічні навички, які повинен мати кандидат, аби працювати в приватній військовій компанії. І для України, на думку кадрових офіцерів, діяльність таких приватних військових організацій була б чудовим виходом із певних безперспективних ситуацій на мирній території, де герої російсько-української війни почуваються розгублено.

Однією з головних проблем є відсутність відповідних законодавчих актів. Один закон не вирішить проблеми, знадобиться величезна кількість підзаконних актів на рівні рішень та постанов Кабміну. Це не так швидко. Бюрократична машина дуже неповоротка.

Навіть розподіл повноважень між міністром оборони та головнокомандувачем ЗСУ триває уже півтора року. Ці питання досі не вирішені.

З точки зору патріотичності й моралі, те, що відбувається сьогодні, нижче дна й у контексті часів Януковича.

Та й, схоже, судді не читали ні в дитинстві, ні в юності книг про доблесть і честь; про тих, хто волею долі стає на певному історичному зрізі опертям для цілої країни, особливо у важкі переломні часи, як-от у нас. І сучасні герої, принижені суддівськими вердиктами, опиняються за ґратами.

А може, й справді нічого, окрім Кримінального кодексу, і не тримали «речники й виконавці цих судилищ» у руках? Ну хіба що інструкцію з високих кабінетів щодо застосування цього самого кодексу?

Тетяна РУБЛЕВСЬКА