«Ми, браття, — козацького роду!»

07.09.2021

День проголошення (відновлення) Незалежності України — наше найбільше державне свято.

 

Тридцятирічне державницьке буття відновленої, але ще не відродженої цивілізаційно, передусім економічно й духовно, Української держави спонукає до спогадів і короткого політологічного аналізу подій, які привели до її проголошення.


24 серпня 1991 р. відбулася епохальна, глобального масштабу політична подія, що докорінно змінила географічну карту світу.

 

Мабуть, уперше в історії грандіозні зміни на величезній території в центрі Європи відбулися мирним шляхом, без жодного пострілу, без загублених людських життів.

 

СРСР — найбільша за площею, друга у світі за військовим потенціалом країна — одномоментно розвалився. А те, що від нього залишилося й нині існує під назвою РФ, перебуває у глибокій кризі. Одним із виявів якої є агресивна зовнішня політика.


Політичні події кінця 1980-х — початку 1990-х років, фінальним акордом яких стало ухвалення Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України, були мирною, ненасильницькою національно-визвольною революцією.

 

Її рушійною силою стали пробуджені до активних дій мільйони свідомих патріотів. То були енергійні й рішучі люди з державницькою позицією. У боротьбу вони вступили з високих ідеологічних мотивів, а не з вузьких прагматичних міркувань і матеріальних інтересів.


Завдяки їм уже наприкінці 1989 року в Україні діяли масові непідконтрольні комуністичній владі громадсько-політичні формування різних ідеологічних спрямувань, що об’єднували у своїх лавах цвіт нації. Найавторитетнішим був Народний рух за перебудову.


Важливою подією весни 1990 року стали вибори до рад усіх рівнів. Уперше за понад 70 років вони відбувалися за демократичним виборчим законом, коли за один депутатський мандат реально змагалося декілька кандидатів. Понад сотня представників демократичних організацій стали депутатами Верховної Ради УРСР.

 

Для координації своїх дій депутати-демократи створили Народну раду (НР) чисельністю близько 120 осіб, опозиційну до комуністичної депутатської більшості.

 

У всіх законодавчих ініціативах вона спиралася на активну підтримку народу. За наполяганням Народної ради в липні 1990 р. Верховна Рада зробила важливий крок до політичної незалежності — ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, а ще через рік — заявила про відмову України брати участь у підписанні договору про створення «оновленого союзу радянських республік».

 

Імперіалістична Москва усвідомлювала: без участі України жодного союзу «склепати» не вдасться. Рішення України стало болючим ударом по великодержавних амбіціях.

 

Саме тверда позиція Києва спровокувала карикатурний виступ 19 серпня 1991 року недолугих реваншистів, відомий як антидержавний заколот ГКЧП.

 

Всупереч сподіванням авантюристів, путч прискорив процес розвалу імперії зла. Через п’ять днів, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада конституційною більшістю голосів ухвалила Акт проголошення незалежності України.


Як це відбувалося? Більше половини депутатів проголосували за історичної ваги документ свідомо, з державницьких переконань. Але чимало з них, здебільшого членів комуністичної «групи 239», зробили це під потужним психологічним тиском українського народу.

 

Адже того дня близько 200 тисяч рішуче налаштованих на перемогу людей добровільно, з патріотичних мотивів, з усієї України прибули до будинку ВР. Переконаний: багато нардепів натиснули на кнопку «за» від страху перед народним гнівом. Стоячи біля ВР і слухаючи з динаміків виступи депутатів, ми готувалися до чогось великого — перемоги або поразки.

 

Всі були гранично зосереджені, розумово й емоційно налаштовані реагувати на всі варіанти перебігу подій у сесійній залі. Усвідомлювали: результат голосування ВР залежатиме не тільки від рішень окремих депутатів, а й від нашої колективної налаштованості на підтримку Народної ради.

 

Піднесений емоційний стан народу, стан тривожного очікування, наша вулканічна енергія передавалися депутатам. Усвідомлюючи важливість та унікальність тогочасної політичної ситуації, ми поклялися не розходитися доти, поки Акт не буде ухвалено.

 

Бо глибинним національним інстинктом відчували: саме сьогодні настав вирішальний момент для проголошення державності Батьківщини. Зробити це завтра може бути вже запізно.

 

Ми не мали морального права допустити провального голосування й повернутися додому «впорожні». Бо за що ж тоді ми завзято багато років боролися?


Непідтримання Радою Акта означало б ганебну поразку української мети. Тому нам конче була потрібна перемога. І ми її здобули! На щастя, мирно.

 

Хоча в запасі, наскільки знаю, були й силові варіанти, включно зі штурмом ВР, захопленням і покаранням зрадників і запроданців. На щастя, до цього не дійшло.


Ніколи не забуду могутньої хвилі емоційного піднесення, яка охопила всіх присутніх на майдані коло Ради після оголошення результатів голосування за Акт.

 

Люди, залежно від характеру, по-різному виявляли свої емоції: урочистим співом Національного Гімну, радісним плачем, щирою молитвою, декламуванням Шевченкових поезій, братерськими обіймами.

 

Здавалося, тієї миті не було в цілому світі людей, щасливіших за нас.

 

Адже саме ми стали свідками рідкісної історичної події — вiдродження Вільної України, Держави, вимріяної нашими батьками, дідами, десятками поколінь героїв-борців за її волю.


Отож переконаний: головною дійовою особою національно-демократичної революції періоду 1989—1991 років, результатом якої стало здобуття, а точніше відновлення незалежності України, був український народ, а не політики.

 

Понад три сотні депутатів Верховної Ради були тієї миті лишень виразниками могутньої державницької волі українського народу.

 

Проголосувавши за політичне відокремлення від Московії і державну незалежність, політики продемонстрували світові: український народ на віки вічні свідомо вибрав свою історичну долю.

 

І гучно заявив спільноті вільних народів про намір збудувати на рідній землі суверенну, демократичну, соціальну, правову, миролюбну й могутню національну державу.


Ми, учасники знаменних подій, які привели до відновлення державності України, дякуємо Богові й долі за те, що жили в той вікопомний час. Пишаємося тим, що зробили свій посильний внесок у святу справу визволення Батьківщини.


Але з трьох корінних завдань визвольної національно-демократичної революції вдалося розв’язати лишень одне — вибороти державність України.

 

Питання влади і власності не були тоді законодавчо і практично розв’язані в інтересах українського народу.

 

Нерозв’язаними залишаються вони ще й досі, незважаючи на дві наступні революційні хвилі — Помаранчевий майдан 2004 року і Євромайдан 2014 року.

 

Час показав: незавершена вчасно революція призводить до важких наслідків, як і недолікована хвороба! Через незавершеність народної революції Україну спіткала низка бід (якщо не катастроф!): злочинна передача Москві майже 120 млрд дол. народних заощаджень, інфляція і зубожіння більшості народу в першій половині 1990-х.

 

А також боягузливе одностороннє ядерне роззброєння без належних гарантій захисту в разі агресії чи загрози незалежності й територіальнiй цілісності держави, та ще й без вимоги значної фінансової і матеріальної компенсацій з боку інших ядерних держав.

 

У довгому переліку помилок — поява олігархів, цинічне розграбування України, підла здача ворогові національного інформаційного простору, злочинне продовження політики окацаплення, навмисна консервація у південно-східних областях духу совєччини, прихід на президентську посаду кримінальника-рецидивіста, зрадницьке ухвалення промосковською парламентською більшістю харківських угод з Кремлем і закону про позаблоковий статус нашої держави, встановлення влади банди мародерів.

 

І, нарешті, ворожа агресія з метою знищити або ослабити Україну, відірвати від нашої держави споконвічні українські землі.


Але тішить те, що впродовж останнього часу на авансцену боротьби вийшли і гучно заявили про себе мільйони молодих патріотів. Нині вони працюють для зміцнення економічної і військової могутності України, її духовного відродження, дбають про очищення влади і суспільства від ганебної скверни, передусім від корупціонерів, зрадників і непрофесіоналів, воюють за незалежність і цілісність Батьківщини.


Майбутнє України пов’язуємо з молодими ідейними послідовниками і гідними продовжувачами великих, славних і безсмертних справ попередніх поколінь борців за державність Батьківщини.

 

Віримо: мудрий український народ переможно завершить велику справу національного державотворення й остаточного визволення Батьківщини від усіх недругів.

 

Твердою рукою рішуче наведе лад у державі.


Лише об’єднавшись на ґрунті фундаментальних цивілізаційних і національних цінностей, досягнемо величної мети — побудуємо суверенну, справедливу, могутню, заможну, демократичну, миролюбну Українську державу! І доведемо собі й усьому світові, «що ми, браття, — козацького роду»!

 

Анатолій КОВАЛЬЧУК,
учасник боротьби за незалежність України
у ХХ столiттi
Київ

  • ООН, агов!

    Україна, зробивши значний внесок у розгром нацистської Німеччини та найбільше постраждавши в роки Другої світової війни й окупації, була однією з засновниць Організації Об’єднаних Націй у 1945 році, організації, яку створювали з метою збереження миру на землі. >>

  • Сорочка біла

    Сорочка біла вишита піснями,
    Сорочка біла вибілена в снах, >>

  • Де стоїмо?

    Видавництво «Орієнтир» у 2019 році видало збірку творів одного з провідних членів Організації українських націоналістів Ореста Чемеринського (писав під псевдо Ярослав Оршан). >>

  • Моя анкета

    Дата народження? — Цифри чотири.
    Місце народження? — Літер аж сім. >>