Лінгвіст Андрій Даниленко: Я ніколи стільки не працював, як в Америці

Відомий лінгвіст, професор Пейського університету (Нью-Йорк), співробітник Українського наукового інституту при Гарвардському університеті, засновник і головний редактор-засновник книжкової серії з питань слов’янських мов і культур Studies in Slavic, Baltic, and Eastern European Languages and Cultures  (Lexington Books, США), перекладач, автор численних статей і книжок з історії української мови, індоєвропейського та ареально-типологічного мовознавства, а також історії арабсько-слов’янських відносин.

Це все про Андрія Даниленка. Ще в травні внесок науковця до світової славістики поціновано присудженням йому звання почесного професора Національного університету «Києво-Могилянська академія». Першого вересня пан Андрій Даниленко читатиме інавгураційну лекцію для його студентів.

А перед тим «Україна молода» встигла поставити науковцю запитання.

«Після переїзду в США став ще ближчим з Юрієм Шевельовим»

— Пане професоре, ви займаєтесь мовознавством. Чи цікаво склалося ваше життя?

— Без сумніву! Я все своє життя займаюсь мовознавством — тим, що я люблю. Мені пощастило залишитися вірним своїй справі як у «часі», так і в «просторі». Я вчився ще за радянських часів — у Харкові і Москві.

Попри певні вади у вищій освіті тих часів, я зміг заповнити прогалини самотужки і з допомогою своїх учителів — Віктора Акуленка ще в університеті, Геннадія Мельникова (геніальної людини та надзвичайно порядної, навіть у питаннях національних — він немов передбачав, до чого все йшло у планах Росії) у Москві, де я вчився в аспірантурі, а також Сергія Івановича Дорошенка в докторантурі у Харківському педагогічному університеті, де я згодом працював до 1999 року.

Щодо «простору»: після мого переїзду до Америки я став ще ближчим з Юрієм Шевельовим. Особливо в питаннях наукових. Я багато працював після переїзду до Нью-Йорка. Якщо відверто, я ніколи стільки не працював, як в Америці — після роботи (а саме в НТШ, де я виконував обов’язки директора канцелярії до кінця 2002 р.) я біг до бібліотеки ввечері, бував там так само по суботах і неділях, а писав ночами.

Але я вірив у себе. Я мав доступ до такої літератури! Певним чином мені пощастило. Буквально за 12 років я пройшов шлях від погодинника до посади повного професора з «теньєром» (в американській системі освіти — прижиттєва посада. — Авт.). Але я ніколи не забував про своїх учителів — кожен з них або пам’ять про них мене надихали.

— Ви як науковець нині представляєте американську науку. Яке місце там зараз посідають славістичні й українознавчі студії?

— Славістика, як і всі інші гуманітарні дисципліни, потерпає тепер на Заході. Тут панує утилітарний підхід. Вкладати гроші готові передусім у ті дисципліни, які можуть мати безпосередній вихід у сучасне жит­тя, які мають конкретний результат, — студент мусить мати шанс знайти роботу.

Щоправда, традиційно плекають і такі загальні фахи, як, наприклад, історія, мова та література, журналістика (у різних сполучаннях з іншими схожими дисциплінами) тощо — це невипадково, адже, окрім утилітарних питань, готові так само вкладати (хоча менше) гроші в загальну гуманітарну підготовку. Компаніям потрібні люди з ширшим поглядом на життя, розумінням людських стосунків.

Славістика, передусім мовознавство та література слов’янських народів, до таких стратегічних дисциплін уже практично не належать. Наголос роблять на міждисциплінарності та порівнянні. Скажімо, дуже популярні (але знову ж таки — відносно) культурологічні дисципліни на зразок теорії кіно.

Україністика переживає не кращі часи, навіть у порівнянні з 1990-ми роками, коли науковці, також і новоприбулі з України, ще якось могли ввійти до наукового світу, зокрема україністичного. В Європі жевріють традиційні центри, хоча їх скорочують. Але там навчаються багато вихідців зі слов’янських країн, це якось утримує певні дисципліни та фахи.

У США становище славістичних студій дуже складне. Я не беру післявоєнні роки, часи їх розквіту. Навіть у порівнянні з 1990-ми роками сучасний стан — це застій, якщо не занепад. Фінансування та зацікавлення потенційних студентів так чи так залежить від політичного моменту, ситуації у світі. Усе надто прагматичне.

Певно, що славістичні та, зокрема, українознавчі студії виживуть, але це буде вже набагато менший масштаб. За взірець може правити Польща, яка підтримує свої імміграційні інституції та наукові програми в США.

«Історично Харкову підтримувати українськість було важче»

— Ви були одним із перших перекладачів праць Юрія Шевельова, найвідоміший, безперечно — «Історична фонологія української мови», Гран-прі «Книжка року-2003» в Україні. Символічно, що звання першого почесного професора університету «Києво-Могилянська академія» 1992 року отримав саме Юрій Шевельов. Якого впливу зазнали від цієї людини, науковця?

— Певно, що зазнав. Я був одним із перших, хто почав перекладати саме мовознавчі статті Юрія Шевельова, які ми друкували у Збірнику Харківського історико-філологічного товариства від 1993 року. Потім була «Історична фонологія» — щоправда, я емігрував до США 1999-му, і Сергій Вакуленко закінчував усе сам разом із Леонідом Ушкаловим, який був редактором перекладу. Перекладання навіює стиль, підходи, аргументацію автора. Стиль наукового мислення Юрія Шевельова був відмінний від того, до якого ми звикли за радянських часів.

Я не став великим фахівцем у фонології. Я її панічно боюся — з часів студентських і ще й досі. Але Юрій Шевельов показав, як треба мислити, ставити і розв’язувати наукові проблеми. Він, зрозуміло, належав до старої школи, яка вижила за радянських часів, але легко ввібрала в себе здобутки Заходу після війни.

Елегантність мислення, проникнення в історію сучасного явища, систематизація, а найголовніше — простота викладу, — ось що характеризує Юрія Шевельова. Це те, чого сьогодні бракує багатьом мово­знавцям в Україні, адже не в новомодних темах та термінах лежить суть гуманітарного знання, не в сліпому запозиченні з Заходу або Сходу! Укоріненість у своїй традиції, українська специфіка гуманітарного знання (а вона таки є!) — ось що треба зберегти.

Завдяки Юрію Шевельову я зберіг кілька тем у своїх студіях, до яких люблю повертатися — Потебня й особливо Куліш, а також питання літературної мови від часів Костянтина (Кирило — християнське ім’я. — Ред.) і Мефодія. Я просто пораджу читачам увійти на мій сайт та почати дивитися бодай на назви праць, щоб побачити мій зв’язок із Юрієм Шевельовим та Харковом.

— Чим є Харків у вашому житті?

— Харків — це Україна. У кожного з нас — своя Україна. Вона може починатися з вулиці, школи, міста, де народився, або села, до якого влітку виїздив до діда з бабою. Для мене це було село Вербівське (колишній радгосп «Авангард») на Дніпропетровщині. Навряд чи я повернусь коли-небудь до свого міста, так би мовити, фізично, хоча духовно я ніколи не пориваю своїх зв’язків із ним.

Харків — це роки навчання, це друзі, з якими ми відтворювали Харківське історико-філологічне товариство. Але Харків має свій триб мислення, свою наукову особливість. Він більш просунутий і чутливий у питаннях національних, ніж Львів.

Історично Харкову підтримувати українськість було важче, ніж у Галичині або на півночі України, хоча він мав більше можливостей за імперських часів. Тому Харків, мені здається, і дав такі блискучі імена у мовознавстві — це Іван Переверзєв, викладач Харківського колегіуму і автор першої порівняльної граматики української та російської мов (1782), Олександр Потебня і його видатний учень Олександр Попов, який помер 1880-го у віці 25 років, — його магістерська дисертація з порівняльно-історичного мовознавства, написана з позицій системної лінгвістики, залишається неперевершеною ще й досі. Я писав про нього в кількох статтях та використовував його ідеї у своїх книжках.

— Про що мріє почесний професор університету «Києво-Могилянська академія»?

— Я багато чого досяг у славістиці на Заході. Я, здається, чи не єдиний визнаний україніст в англомовному світі. Я пишу для численних енциклопедій та довідкових видань про українську мову, з таких назву Encyclopedia of Slavic Languages and Linguistics (Brill) — там будуть великі гасла (по 35-40 сторінок) про карпато-русинську мову, українську мову, карпатський мовний союз, Південну Русь.

Також для надзвичайно авторитетної Oxford Guide to the Slavonic Language (вийде 2022 року) я написав гасло про українську мову, є мої статті в Literary Encyclopedia (Amsterdam).

Мене цікавлять останнім часом саме українознавчі теми, хоча я й залишаюся вірним своїм зацікавленням у порівняльному мовознавстві та арабській класичній географії з відомостями про русів та слов’ян.

Я маю ще кілька книжкових задумів. Окрім дослідження про русів та слов’ян та їхньої мови в ісламських джерелах, про що йтиметься першого вересня в інавгураційній лекції у Києво-Могилянській академії, я планую написати книжку про історію мовної політики русифікації.

Але хто мене приваблює і тішить — це українські студенти. Більшість із них мислить тверезо і не забуває, що вони є українці, яким відроджувати й будувати ще багато в Україні. Чим зможу, тим буду допомагати.

Галина НАЄНКО