Іван Марчук забрав свої картини зi шкільного музею рідного села: чи варто його звинувачувати

Скажу відразу, що була неприємно здивована, прочитавши у фейсбуці офіційне повідомлення Лановецької міськради про те, що всесвітньо відомий український художник Іван Марчук (уродженець села Москалівка донедавна Лановецького району Тернопільщини) забрав свої картини з музею Москалівської школи.

«Щось тут не те!» — подумалось. Бо свого часу писала для «УМ» про цей музей, їздила до Москалівки, спілкувалася з причетними до його створення людьми і мала достатньо підстав переконатися в тому, з якою глибокою і щемливою любов’ю завжди ставився геній сучасності Іван Марчук до своєї маленької Батьківщини в глибокій провінції та всього з нею пов’язаного. Що ж, моє перше відчуття мене не підвело... Відтак пропоную читачам коментарі, які показують ситуацію з різних сторін.

«Колись маестро подарував їх (картини. — Авт.) сільському музею свого рідного села, але, на превеликий жаль, ми змушені були попрощатися з ними, — йдеться у згаданому на початку повідомленні від Лановецької міської ради.

— Наразі дана подія висвітлена дуже однобоко, тому давайте поставимо всі крапки над «і». Лановецька міська рада не забороняла Івану Степановичу забирати твори мистецтва, автором яких він є. Та це право має лише він. Однак за відсутності Івана Марчука двоє осіб вандальними способами стали зривати оригінали картин зі стін та обгортати їх у будівельну плівку (за правилами перевезення витворів мистецтва це неприпустимо).

Прохання представити документи, що посвідчують їх особу чи надають їм право вчиняти дані дії, вони ігнорували. У відповідь на це було викликано поліцію, бо на вмовляння врегулювати питання цивілізованим шляхом сипалися лише погрози.

Після приїзду правоохоронців до музею приїхав і сам Іван Марчук, який висловив бажання забрати картини до Києва. За словами художника, його творами повинен милуватися весь світ, а не тільки сільські мешканці. Лановецькою міською радою складено акт про передачу Івану Степановичу 41 картини, дев’яти картин, виконаних у стилі графіки, та двох керамічних виробів. Дуже шкода, що мала Батьківщина митця залишилася без його творів».

Через пару днів, коли про цю подію повідомили десятки, якщо не сотні ЗМІ, а в соц­мережі «Фейсбук» з’явилося чимало критичних коментарів на адресу як художника, так і місцевої влади, короткий пост щодо ситуації було розміщено і на сторінці самого Івана Марчука.

Цитую: «Моя Москалівка. Відлуння... Школа з середньої стала початковою. Ентузіасти, причетні до створення музею, з роботи звільнені. Кімнатки меморіального музею вологі (опалення взимку відсутнє), охорона відсутня. Оригінали наданих для експонування творів довелося забрати. На більшості з них відбилися наслідки несприятливих умов зберігання. Вони складуть основу державного музею,.. якщо він буде. Але в Москалівці зібрано чимало меморіальних речей, фотографій, розроблено змістовні, зворушливі екскурсії. Передав для експозиції два десятки принтів на полотні зі своїх картин. Чи буде кому (і для кого) те демонструвати і зберігати?.. Дорога до села вся у вибоїнах і канавах. Але то моя рідна дорога додому».

Далі — коментар людини, завдяки якій та її чоловікові Юрію Мар’яновичу Поплавському, колишньому директору Москалівської школи, і з’явився там 11 років тому перший і досі єдиний у світі (!) музей Івана Марчука, який увесь цей час був їхнім дітищем.

Отже, слово Галині Поплавській: «Коли в Москалівці створювали в малесенькій кімнатці музей,то це було наслідком щирої любові й довіри художника до рідного села, його жителів. Митець нікому з владних чиновників нічого не обіцяв.

Художник не давав ніяких обіцянок щодо того, на який час він дає в село ці картини. Якщо представники влади хотіли, щоб художник передав оригінали їм, то слід було домовитися з ним. Просто щиро з ним про це переговорити, а не поставити його перед фактом, що картини величезної вартості, виявляється, після входження села в ОТГ стали комунальною власністю....

Невідома і доля музею надалі. Хто візьме під свою опіку прекрасні копії, які привіз і обіцяє надалі привозити Іван Марчук? Дуже хочеться, щоб вони не стояли в куточку сиротами, а щоб хтось їх розвісив і показував людям, небайдужим до мистецтва і долі геніального митця. Ентузіазму жителям села не позичати. Є чимало молодих людей, які можуть продовжувати почату понад 20 років тому співпрацю.

Недарма вийшли зi школи 5 поколінь екскурсоводів, які близько спілкувалися з художником, не раз бували в його гостинній квартирі в Києві та простенькій дачі в Каневі. Усі вони відчули тепло душі цієї великої людини, усі вдячні йому. Вони не просто вміло вели екскурсії, а вивчали напрями в мистецтві, внесок митця у кожен iз цих напрямів. Віримо, що музей буде й надалі працювати і тішити людей».

Щодо авторки цих рядків, то особисто я не вірю, що музей у школі, яка стала початковою, а подружжя Поплавських там уже не працює, залишиться.

Однак у Ланівцях створюється справді сучасний музей, навіть більше — «Культурний центр народного художника України І. С. Марчука». Цьому комунальному закладу оригінали творів генія пензля, звичайно, дуже навіть пасували б. На жаль, місцевій владі чомусь не вдалося домовитися про таку передачу...