«Раніш закон, а потім благодать!»
Суспільні відносини ще зі стародавніх часів спряжені з багатьма наріканнями.
Чи не тому, що непоодинокі зверхники механічно переносять закони природного відбору, де сильніший перемагає слабшого, на життя суспільства.
Хіба не про це свідчить нинішня оказія, коли якісь нувориші, злигавшись із чиновницькою братією, зневажають національні надбання?
Дійшло до того, що самоправно знімають наші кревні з рахунків, щоб накласти лапу на спекулятивні борги. Хіба не грабунок посеред білого дня? Тим часом гарант (а може, точніше — нігіліст?) Конституції метає громи та блискавки на неугодних, активістів себто.
Геть забувши про «дєлікатниє хранцузькіє манєри» (М. Старицький), а прочитати вчення Д. Карнегі полінувався, обзиває їх мікробами. Отож і ремствує телевізійна Танька: «Володька, не позор мене!»
Словом, замість ділового партнерства провокує суспільне протистояння. Услід за ним вірнопіддані владолюбці ухиляються від відповідальності перед народом. Тоді «чи вщасливиш бідний люд?» (Павло Тичина) — притча во язицех.
Зазвичай ренегати опиняються в демонічних тенетах темряви і зла, стають залежними від хворобливих пристрастей. Можна ще якось зрозуміти захоплення філателістів, нумізматів, колекціонерів картин, старожитностей та навіть зброї.
Бо то таки раритети, пам’ятки культури. А який сенс, питається, заводити зайві авто, нерухомість, яхти, золоті унітази? Тут уже, крім пильності податкової служби, незайвим було б долучитися й психіатричній. Більша небезпека в тому, що від ненаситності до продажності — один крок.
Щоправда, під час розгулу пандемії активізовуються благодійні фонди Р. Ахметова, П. Порошенка, решта ж некоронованих володарів усе ще опирається.
Хоча якщо озирнутися, то саме внаслідок «прихватизації», рейдерства великий вітчизняний капітал зазнав певної трансформації аж до корупційного аранжування. Та й благоденствує собі в тіньовому чи офшорному відчуженні.
Святе Письмо, однак, застерігає: поклоніння золотому тельцю — суцільна аморальність, розпуста. Та з боку громадськості якось не відчувається належного осуду, нетерпимості.
Хіба не помітили, як нівелюються мотиви патріотизму, трудового ентузіазму, подвижництва винахідників і митців? Телеекрани заполонили хапуги, пестуни долі, котрі вміють жити за високими брамами розкоші й байдужості.
І бліднуть хрестоматійні персонажі українських класиків — чумазі, що збагачуються «нечистим путьом». А вже тин між обійстям Галушки й Часника згадується як невинна забава.
Скромність, честь і совість дедалі частіше стають анахронізмами. Незважаючи на, здавалося б, неймовірні зусилля доблесних правоохоронців.
Віднедавна простолюд відстоює своє право на гідне життя, тягнеться до справедливості, прагне примножувати добро, шляхетність, любов. Лишень лжепророки прищеплюють розбрат, зневіру і слабкодухість. Отже, паралізують волю до боротьби.
Президент Порошенко так відчайдушно боровся, аби навернути нас до помісної церкви, мовних джерел, оборонної могутності.
У своєму — без перебільшення — апостольському посланні розтлумачив мудрість державного символу, тризуба, — алгоритму космічної енергії. А головне — засіяв упевненість у правоті нашого поступу до волі і благоденства. За що, на догоду ворогам, співвітчизники й затюкали, закидали камінням.
Сьогодні ж задумаймось, чи немає демагогічного присмаку в прожектах «слуг народу»? Збираються ж відбудовувати Україну на зашкарублому «спільнослов’янському» корінні з ординськими нащадками. Ми ж, попри підступність долі, живемо надією: рано чи пізно хижий двоголовий орел складе крила перед мудрістю тризуба.
Наразі ж, уже на порозі зрілості, Україну все ще лихоманить непевність політичного курсу. Пам’ятаєте репліку одного з одіозних персонажів «Сімнадцяти миттєвостей весни»: «И хотя явних провалов нет, но и результатов, ощутимых рывков не наблюдается»?
А тут, куди не кинь, за що не візьмись, — одні провали. Відшуміли «український прорив», «кінець епохи бідності», а віз і нині там. Тоді щедрий на видовища президент-ілюзіоніст замахнувся на модернізацію державних структур, узявся за петельки з олігархами — трюк справді несподіваний. А мо’, то про людське око, щоб «підмочити Пороха»?
Як глаголить народна мудрість, дай Боже нашому теляті вовка з’їсти. Так, наче й не було збочень у національно-визвольній боротьбі, й чим то закінчилося — моторошно подумати. Поки що через недотепність кварталівських служителів Мельпомени ми знову опинилися на європейських манівцях у ролі прохачів милостині.
Звісно, будь-яка думка (не маячня!) має право на існування — оперяється в слові, проявляється в ділі. Тому не гоже кидати слів на вітер, як то звично робить народний фаворит.
Сьогодення вимагає виважених і рішучих дій, а не теревенів. Чи була, приміром, урядова нота протесту урядові РФ на нещодавню провокаційну колотнечу вздовж наших священних кордонів?
Чи, може, то не загроза державному суверенітету України та миру на європейському континенті? А нам щось торочать про референдум чи оглядаються, що скажуть Євросоюз та США.
Словом, крути-верти, а каменем спотикання таки залишається безвідповідальність чи дилетантство істеблішменту. Про готовність його на самопожертву нічого й заїкатися.
Справжні аристократи — на передовій, в окопах щомиті ризикують життям, і точно не для того, щоб багатії під час війни розкошували в королівських замках, ніжилися на середземноморських пляжах чи змагалися з вітром на гірськолижних альпійських курортах. Та що я плету? Війни в їхніх головах давно немає. Так собі — «потасовка».
Думай-те! Не забуваймо про духовну велич предків. Особливо про моральний стимул і дороговказ для суспільства: «Раніш закон, а потім благодать!». Отож владі давно слід було б притягнути до кримінальної відповідальності зрадників і мародерів, а не переслідувати патріотів. Ганьба! Зелю геть!
Станіслав ОЛІЙНИК
с. Михнівці, Лубенський район,
Полтавська область
