Вітер кінозмін: знаковий майстер сучасного українського кінематографа і його знакові роботи

Колись давно, 16 червня 1951 року, в селі Великополовецьке Київської області піднявся легкий вітерець.

Тоді на світ з’явився Василь Петрович Вітер. Цей вітер здійняв не одну бурю, що оновлювала затхлу атмосферу українського кіно в кінці радянського панування.

Не змінився він і після проголошення Незалежності.

Так само ніс людям свіже та нове, дозволяв любителям української культури вдихнути на повні груди, розганяв хмари зневіри у майбутнє.

А останні десятиріччя цей вітер готує нам ураган, що, сподіваюся, змете з нашого українського кіноландшафту все те відстале, що нашаровувалось там десятиріччями під впливом гірших практик радянського та російського кіно. Але про все по порядку.

Легкий вітерець із Великополовецького мав пройти багато стадій, щоб перетворитися на того Вітра, якого ми знаємо.

І першою з них було навчання в акторській майстерні Михайла Верхацького (соратника самого Леся Курбаса) у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

Отримавши заряд від справжнього майстра своєї справи, вже помірний вітер поніс свій акторський талант у театри Житомира та Луцька і в кіно.

Але заклад ім. І. Карпенка-Карого ще не відпускав нашого героя, і, повіявши трохи Україною, Вітер знову опинився за учнівською партою, цього разу в режисерській майстерні Віктора Кісіна.

Пере­йнявши енергію вже від двох мистецьких річок, що мали витоки у творчому резервуарі Леся Курбаса, мабуть, саме тут Вітер за метеорологічною шкалою Бофорта підсилився до свіжого.

Проте цей свіжий вітер віяв не просто так, слідуючи ізобарам адміністративного тиску радянської системи. Він шукав свій шлях до серця глядача, оминаючи вітропастки та знаходячи джерела чистого повітря.

Одним із важливих результатів цього була зйомка перших ігрових фільмів на відео, а не на кіноплівці, що дозволяла спростити процес виробництва і таким чином екранізувати ідеї, які могли ще чекати свого часу роками та десятиріччями.

Першою ластівкою був короткометражний фільм «У лузі на старому дивані» 1981 року і повнометражний фільм «Кларнети ніжності». Глядачі позитивно сприйняли ці віяння Вітру.

Наступним кроком була зйомка телевистав, що радикально збільшувала аудиторію театральних постановок. Зокрема, це були «Диктатура» (1985) та «Житейське море» (1983). Вже «Диктатура» здійняла маленьку бурю.

Нібито радянський сюжет, але з очевидною демонстрацією впливу соціальних експериментів большевиків на село. Вітер перейшов у категорію «сильний» та знімав, знімав і знімав. У цьому потоці Вітру завихрилися такі відомі актори, як Богдан Ступка та Наталя Сумська, Федір Стригун і Таїсія Литвиненко.

У 1990 році він застосував усі грані свого таланту, щоб випустити спочатку документальний фільм «Підземні води», а за ним — двосерійний ігровий фільм «Далі польоту стріли» разом з письменницею Аллою Тютюнник. Там він був і режисером, і співсценаристом та актором у ролі Подорожнього Г. Сковороди.

Цей фільм показує страшну картину ставлення радянської влади до населення України. У стрічці йдеться про затоплені водосховищами села, але тодішній глядач розумів, що йдеться про руйнування історичної спадщини, знищення культурного коду нації. Не дивно, що картина викликала велику бурю.

Автор показав чиновникам: він більше не мовчатиме про те, що думає кожний свідомий українець. Кілька років перед тим таку стрічку не випустили б на екрани, але тепер сила Вітру виявилася більшою за силу влади. А незабаром тієї влади і зовсім не стало.

Сильний Вітер уже не вкладався у залишки системи радянського кіновиробництва і у 1994 році заснував студію «ВІАТЕЛ». Вона дала справжній простір енергії Вітра.

Відтоді там створено більше сотні фільмів. Там народився і досі півтора десятиліття виходить серіал «Гра долі», який розповідає про життя і кохання відомих мистецьких, культурних та політичних діячів.

Це, зокрема: Богдан Хмельницький, Іван Карпенко-Карий, Іван Мазепа, Михайло Коцюбинський, рід Симиренків, Микола Лисенко, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Лесь Курбас, Василь Стефаник, Михайло Грушевський, Микола Костомаров, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Євген Гуцало, Ольга Кобилянська, Павло Тичина та багато інших.

Вітер ніколи не оминав тих, хто робив внесок в українське мистецтво. Окрім «Гри долі», він і в інших форматах розповідав про них. Ще наприкінці існування СРСР знімався фільм «Цвіт папороті» про хор ім. Г. Верьовки та його диригента Анатолія Авдієвського.

Вітер показує, що українська пісня є ключовою складовою культурної спадщини нашого народу, що українці завжди жили піснею. У стрічці йдеться також про заборону радянською владою фолькопери Євгена Станковича «Коли цвіте папороть».

Окремий документальний фільм «Глибокий колодязь» Василь Вітер присвятив Ніні Матвієнко та тріо «Золоті ключі». А нещодавно — документальний фільм «Євген Гуцало. Куди біжить  дорога» про літератора, який вперше не побоявся видати книгу з промовистою назвою «Ментальність орди».

До певної міри Вітер не тільки навіював щось нове, а, ніби дивлячись у майбутнє, створював картини, актуальність яких лише зростала з часом. Фільм «Іван Миколайчук. Тризна» знімався у 1989 році, але зараз, у рік ювілею Івана Миколайчука, важко знайти стрічку, яка б так щиро розповідала про нього. Не менш важливим виявився «Володимирський Собор у Херсонесі», створений у 2005 році.

В ньому розповідається про те, як українські майстри на київські гроші відновлювали херсонеський собор. Тепер, після окупації Криму Росією, це майже єдина публічна згадка про ту історію. Адже росіяни скрізь говорять про те, що собор відновили саме вони за участі Путіна...

Василь Вітер завжди йшов у ногу з часом, застосовуючи нові технології і прагнучи найвищої художньої та технічної якості своїх робіт. Як уже говорилося, він одним із перших почав працювати з відео­зйомкою, розуміючи її виробничі переваги. Але коли всі документалісти перейшли на відео, Василь Вітер повернувся до зйомки на плівку «Кодак-35 мм».

Завдяки цьому вдалося отримати неперевершене зображення у фільмах-літописах «Володимирський собор у Херсонесі», «Михайлівський Золотоверхий», «Успенський собор».

У цій документальній кінотрилогії він першим в Україні використовував такі технології звуку, як Dolby Digital, Dolby Digital Surround, Dolby Digital Surround EX. Чи багато наших документалістів робили таке?

Проте творчі досягнення Василя Вітра, мала частина яких згадана тут, — лише одна складова його ролі в українському кіно. Розійшовшись до стадії «міцного» вітру, він повернувся до університету ім. І. Карпенка-Карого вже як викладач і майстер курсу режисерів.

Тут, даруючи свою силу молодим талантам, і сам підсилювався у співпраці з ними. Міцно обвивши своїми вихорами стовбури української кінематографічної та акторської традиції, представлені Лесем Курбасом, М. Верхацьким, В. Кісіним, М. Мерзлікіним та іншими, він несе їх дух на простори нового українського кіно.
Разом із відомим актором Віталієм Володимировичем Савчуком Василь Петрович виростив кілька поколінь «вітерчат», котрі, свідомі ролі свого вчителя, навіть одне з власних творчих об’єднань назвали «Вітряк».

Серед його студентів існує особливий «словник» виразів, пов’язаних із сутністю майстра. Наприклад, «сходити до вітру» — це піти на консультацію, «вітром надуло» — майстер подав хорошу ідею, «шукай вітра в полі» — Василя Петровича вже немає в університеті, «попутного вітру» — сподіваюсь, Василь Петрович схвалить, «без вітру не зрушимо» — потрібна порада майстра, «завіяні вітром» — Василь Петрович надав інформацію для роздумів.

Як і раніше, майстер ставився до кожного метра кіноплівки дбайливо та уважно, не раз обдумуючи та плануючи його, так і зараз працює над новими «метрами» тих, хто поведе українське кіно у середину ХХІ сторіччя.

Василь Вітер.
Фото з власного архіву.

Вітер приділяє цьому процесу стільки сил та уваги, що в нього майже не залишається часу на створення нових фільмів. Але це та жертва, яку несе на вівтар нашого кіно. Бо окремі стрічки не можуть задати стандарт якості, що відріже все низькопробне та беззмістовне, тоді як фронт нових режисерів, позначений знаком якості Вітра, — зміг би.

Він вчить студентів не тільки класики, а й необхідності застосовувати новітні творчі та технічні методи, і, мабуть, у цьому його курси є найсильнішими.

Його студентам залишається дуже мало часу на приватне життя, проте, навіть завершивши навчання, вони прагнуть продовжувати співпрацю з майстром, прикладом чого є вистави за участі випускників — «Безталанна. Нездійсненне» І. Карпенка-Карого, «Одержима» Лесі Українки.

Хтось із них уже зараз є помітним явищем в нашій кіноіндустрії, хтось відмітився фільмами, створеними на студії «ВІАТЕЛ», хтось іще сидить за партами університету, а хтось лише збирається туди вступати.

Та всі вони понесуть у собі той запал української кіношколи, що її Василь Петрович дбайливо зберігав роками у бурхливих шарах культурно-мистецької атмосфери.

На випуску одного з курсів Василя Петровича Роман Натанович Ширман — голова екзаменаційної комісії — сказав: «За мою багаторічну кар’єру викладацької роботи в різних університетах та кіношколах це — один із найпотужніших і найталановитіших курсів, який я колись бачив. І в цьому величезна заслуга безумовного майстра Василя Вітра».

Ще одна особливість нашого Вітра — в його непередбачуваності. Здавалося б, ще кілька годин тому читав лекцію в університеті, а вже зараз летить на зйомки кудись у далечінь.

А завтра він — на презентації якогось фільму, а ввечері — на засіданні якоїсь комісії... Завдяки такій бурхливій діяльності є «своїм» для багатьох полінь українських кіномитців. Він знає безліч власних та розказаних йому цікавих історій зі зйомок від початку існування кіно і до сьогодні. Він — це ціла епоха в українському кіно.

Вчені кажуть, що джерелом вітру є сонце. Може, воно й так… але, здається, у нашого Вітра щонайменше три джерела: Україна з її глибокою історією та культурою, дружина, колега й однодумниця — директорка студії «ВІАТЕЛ» Галина Криворчук, та молоде покоління українських режисерів, виплекане ним — а їх уже не один десяток.

Уже життя Вітер посилювався. Від легкого вітерця у далекому 1951 року й до сильного шторму зараз, у 2021-му. Скільки метрів на секунду залишилось Василю Вітру до переходу в категорію «ураган»? Здається, небагато.

Сподіваємось, він їх незабаром знайде, як завжди знаходив тисячі метрів кіноплівки, щоб закарбувати Україну в усіх її кращих проявах на екрані. Побажаємо йому, щоб якомога більше з виплеканих ним метрів стали Метрами українського кіно.

Іван КАНІВЕЦЬ, режисер