Зе-Ленін: як і навіщо Зеленський через сто років повернув до України більшовицький стиль

Останні президентські та парламентські вибори показали, як Україну накрила хвиля популізму — через п’ять років після 2014-го, коли після подій на Майдані та російської інтервенції українці майже одностайно підтримали яскраво виражених проукраїнських політиків.

А ще в 2006 році більшість українців на парламентських виборах віддавала свої голоси за проросійські сили.

Тепер за Зе проголосувало 73% українських виборців, однак це хистка легітимність, бо «серйозні» люди знають, що то була заслуга ЗМІ Коломойського та інших олігархів, а крім того, народні маси нерідко охоплюють напади безумства, таких випадків історія людства знає більш ніж досить.

В Україні майже завжди новообраний президент отримує більшість у парламенті, якщо парламентські вибори відбуваються після президентських. Так сталося й останнього разу.

І тут можна говорити про Зеленського як видатного популіста. Людина, що зробила свою політичну кар’єру на абсолютно популістській фігурі Голобородька — простого чоловіка з народу, який є відображенням традиційного українського міфу про героя. Про те, що можна нічого не робити, не докладати якихось політичних зусиль, а просто зі школи стати президентом.

Догори дриґом

Є головна політична теза популістів — перевернути все догори дриґом, все змінити. Гасло кампанії Зеленського «Зробимо їх разом» повністю відповідало уявленням бідних про реальність.

Бідні люди перебувають у позачасовому плині життя, де кожен день схожий на попередній. І приносить таке життя лише втому і незадоволення. Виникає уявлення, що ви­скочити з цього плину практично неможливо.

Немає реалізації амбіцій, бачення мети, до якої варто рухатися. І люди стають легкими жертвами популістів.

Більше того, вони прагнуть опинитися під чиїмось патронатом, який убезпечить їх від негараздів життя.

І саме через бідність серед українців переважають цінності виживання, а не цінності розвитку. Цінності виживання обмежують горизонти людської уяви.

Коли людина виживає, вона не планує своє життя на кілька років уперед і прагне перекласти на когось іншого відповідальність за своє майбутнє. А про готовність самостійно будувати для себе якусь стратегію розвитку взагалі не йдеться.

І саме це середовище поживне для будь-яких популістів.

Ленін і Зеленський

То що ж спільного між Леніним і Голобородьком—Зеленським?

Спершу згадаймо, скільки критики отримав Зеленський за новорічне привітання 2021-го у стилі Володимира Ілліча — Ленін і діти.

Соцмережі це привітання назвали «Політична педофілія та Ленін».

Далі більш глобальна схожість: Зеленський так само, як і Ленін, намагається повністю монополізувати владу.

Паралельно — однотипна класика жанру ленінізму: повторення відомого гасла Володимира Ілліча про те, що кожна кухарка може правити державою. У Зеленського: «Кожен з нас президент».

Зазвичай люди голосують не за самого кандидата, а за свої очікування щодо нього. І чим більше кандидат обіцяє — або зовсім нічого не обіцяє — тим більше люди вкладають у цей образ.

Але Володимир Ілліч був предтечею Коломойського, а не Зеленського. Він перший ви­значив як програмне завдання партії більшовиків, що кухарка може правити країною. І мав рацію.

Доярки активно засідали у так званих радах. Щоправда, освячували голосуванням рішення, які їм готували і спускали партійці. Але Ленін принаймні вибудував партію, яка жорстко керувала країною. І там були свої етичні стандарти. І якщо крок вліво — крок вправо — то чекісти довго не церемонилися.

Аналогія з партією «Слуга  народу» лише одна. І там, і тут усе побудовано на тотальній брехні. І там, і тут у славних рядах були ґвалтівники, шулери і артисти.
Але у «слуг» є лише фракція, а немає партії. Це шлях в нікуди.

Коломойський пішов далі кухарок. Він довів, що до влади можна провести коміка. І все буде «хокей».
За президентом Зеленським до ради потрапили актори юзіки і продюсери єрмаки.

І тут же почали випасати жирні теми. А от за це у ленінській партії відстрілювали.

Високі зарплати, конверти, магазини-розподільники — це було. Але красти у партійній касі — такого собі не дозволяли.
Сенс таких партій лише в одному — слухняно ухвалювати рішення, які напрацьовані десь.

Раніше просто хтось виступав із «докладіком» на партконференції. Зараз той, кому доручено, — викладає «постік» у ФБ.
І ось якийсь не відомий нікому дивак може заявити, що розплачуватися за тарифи можна собаками. А голова фракції — що можна подавати воду в Крим.
Раптом що — на доповідача можна і звалити все. Стрілочник важливий, бо крайній.

Для ленінців Сталін влаштовував тотальні посадки-розстріли. Щоб партійна дисципліна була.
Єдине, в епоху Леніна—Сталіна все вирішував вождь.

А у нас, коли вождем став комік, усе вирішує політбюро, в якому жодного пролетаря не помічено.

Хоча підкилимна війна йде не на життя, а на смерть. Як і у ленінському політбюро.

Коли помирав Ленін — неясно було, чия лінія перегне: Сталіна чи Троцького.

Так і зараз неясно: хто з олігархів кого з’їсть за право бути біля нового Володі в його останні дні (мається на увазі президентство).

Підсвідомі ігри з ленінським Кремлем

Одна з найбільших загадок сучасного політичного життя в Україні — ментальна тяга до Москви, маніакальне прагнення президента Володимира Зеленського будь-що зустрітися з лідером агресивної Росії Владіміром Путіним, який у максимально зневажливій манері відкидає можливість такої зустрічі. Але ми зараз не про це.

Цікавить інше: навіщо по­трібна така зустріч Зеленський — Путін Україні? Вона й не по­трібна, українського національного інтересу тут немає.

Тим більше що Кремль уже визначив заборонені теми: про Крим не говорити, про Донбас не говорити.

А говорячи про так зване зовнішнє управління, Путін явно натякав на те, щоб Україна відмовилась від співпраці з НАТО і ЄС і самоізолювалась від Заходу.

Проте в чому полягає особистий інтерес Зеленського щодо цієї зустрічі? Велику роль в усій цій історії відіграє комплекс політичної меншовартості Зеленського.

На пострадянському  і навіть українському просторі актор Зе не має бодай невеликої помітної політичної «кредитної» історії. Він — людина «нізвідки», «з вулиці», він не є номенклатурним кадром, на відміну  від Кравчука, Кучми, проти яких у колишньому СРСР підполковник КГБ Путін був «комахою». Навіть Ющенко, Янукович і Порошенко мали номенклатурну кар’єру.

Тому в офіційній Москві, де номенклатурне минуле того чи іншого фігуранта й досі є важливим, бо РФ живе ще в радянських і пострадянських координатах, до Зеленського ставляться зневажливо, для них він клоун, блазень.

Зе це відчуває, бо й сам є абсолютно радянською людиною з глибоким пієтетом перед  радянщиною, Москвою, Кремлем. У «радянських» своя система цінностей, свої уявлення про велике  і мале...

У перший рік свого правління Зеленський, відчуваючи хисткість своєї легітимності в Україні в середовищі елітних кіл, хотів через московський «ярлик» показати тут усім, що він тепер у Києві найголовніший (і «хан» у Москві це визнав, зу­стрівшись особисто з українським «васалом»).

Повторюються древні архетипи Золотої Орди та її управління підвладними землями й народами. Архетипи взаємовідносин жовтневореволюційної Москви та бунтівного Києва.

Але сучасному московському «хану» зовсім не потрібно розв’язувати проблеми київського володаря без цілковитої та очевидної капітуляції України.

Отже, Зе прагне  задовольнити свої особисті комплекси і психологічні проблеми за рахунок України. Цим користуються його «двірські», які мають власний геополітичний інтерес, далекий від українського...

Ми не відволіклися від теми, бо Україна завжди була цікавою і в полі зору Леніна.

Китайський кейс — шантаж США?

І тут у цьому контексті може бути розглянутий ще один реверс у бік Сходу й Азії. Леніноподібний Зеленський ніби підсвідомо тягнеться до китайських витоків і відсувається від сил колишньої Антанти (Євросоюзу та НАТО).

Президент України Зеленський разом зі своїм домашнім геополітиком Єрмаком усе більше дивує міжнародне співтовариство.

Час від часу в ньому прокидається нестримна суб’єктність. Його сміливі геополітичні заяви, ініціативи та рухи все частіше межують з безвідповідальністю і прожектерством.

Але те, що можна витворяти у внутрішній політиці, небажано робити в зовнішній політиці, бо там ти не один і не найголовніший, і навіть не другорядний.

Але офіс президента «вирує» від інтригуючої геополітики.

І ось перед важливою поїздкою до Вашингтона на зустріч із президентом США Байденом президент Зеленський несподівано укладає напівлегальну (без участі Верховної Ради та РНБО), сумнівну інвестиційну угоду з Китаєм. Або в піку МВФ, або це компенсація скандалу з «Мотор-Січ», а може, просто сміливий, «офісний» шантаж Америки.

Відомий політолог Віктор Небоженко про несподіваний поворот міжнародної політики офісу президента в бік Китаю сказав: «Тим самим Київ готує для Вашингтона новий парадокс у відносинах між нашими країнами, коли за безпеку України повинні відповідати НАТО і США, а торгувати ми будемо з Китаєм, який є їхнім геополітичним противником. Чого тут більше — хитрої наївності, авантюрності або дурості — важко сказати».

Зеленський ніби сміливо натякає американцям, що наполегливі й спритні китайці здатні зробити багато корисного в Україні, не гірше ніж американці. Їх не треба вмовляти і щось пояснювати і вони не натякають на бурхливу корупцію в Україні. А китайцям він напевно «розповідає», що американці дуже вибагливі, а росіяни теж люди і їх треба тільки «зрозуміти і пробачити».

Але ні китайці, ні американці не хочуть слухати нашого президента, бо якщо Зеленський точно не знає, що потрібно Україні, хто у неї вороги і друзі, то як він може зрозуміти чого хочуть Китай, Росія і США від України.

А як сказав політик Роман Безсмертний, китайський кейс смердить ФСБ.

І в оцій усій геополітичній катавасії для України важливо обмежитися Зеленським і не летіти далі вниз. Є приклади в історії, які показують, наскільки глибоко можна падати в популізмі. Згадаємо Аргентину, яка мала серйозний потенціал, але так і не змогла вийти з політичного, економічного піке — і постійно в нього занурюється.

Але надія є. Українське суспільство лякливе. Коли воно сполохане, воно починає діяти адекватно, і оцей переляк може знову вивести нас на якийсь стратегічний напрямок розвитку. Та доки ми не перелякалися, наше суспільство можуть годувати популістичними образами, і ми будемо на них купуватись.

Ярина КОРЧИНСЬКА