У кожної нації свої герої,

Шановна редакціє! Цілком нормально звернутися до рідної «України молодої» саме зараз, коли відшуміли різнорідні травневі свята.

Дуже дивує ця надмірна тяга людей до всяких розваг. Послабили карантинні обмеження — кинувся народ веселитися, забуваючи про небезпеку, про будь-яку дисципліну.

Бо хочеться, бачте. Згадується давній мультик, у якому Лисиця прагне з’їсти Колобка, вимовляючи: «Так хочеться ж», а Ведмідь тупає на неї ногою й висловлює свій аргумент: «Хочеться — перехочеться!».

Є таке поняття — потерпіти. Обійтися без нічного клубу, наприклад, коли витає небезпека. А тут іще й свята намалювалися. Як ми святкуємо — теж показник.

Чи завжди вистачає нам розуму не змішувати грішне з праведним, контролювати свої слова? Маю на увазі владця, який вітав (!) українців із 35-річчям трагедії Чорнобиля.

А ще у нас є таке нещастя — колишні «регіонали», ОПЗЖ з їхнім електоратом, який так нічого і не навчився — тупо святкують у радянському стилі.

Перемога — святе, але ж це ще й привід для глибокого суму. А ці опереткові проходи та проїзди ОПЗЖистів! Бачити в очах Вадіка Рабіновича «скрєжет танков і отблєск штиков» якось дивно, навіть смішно. Вправний гендляр спекулює на святому, а частина люду ще вірить...

Те, що творилося і твориться в Росії, взагалі не піддається будь-якому розумінню. Хай там собі хоч запаляться, здавалося б, але не виходить, бо дуже все це на нас відбивається, дихає на нас пеклом. Люди просто схибились зі своїм «пабєдобєсієм».

Царі чомусь не здогадалися нескінченно влаштовувати паради на честь перемоги над Наполеоном. Якщо відраховувати від 1815-го, то через 76 років настав 1891-й — Олександр ІІІ парад не влаштовував. А от Путін влаштував. Чого вартий, скажімо, парад на честь параду (вже смішно звучить) на честь 7 листопада 1941 року.

Будемо об’єктивними і визнаємо, що той парад під час війни — жахливо сильний хід тиранозавра Сталіна і його соратників, а путінський — профанація, намагання хоч якось дотягнутися до свого кумира.

Дивує і весь так званий російський народ («так званий», оскільки там лише 15 відсотків слов’янського). Цього року до вже звичного «пабєдобєсія» додався різкий сплеск і «сталінобєсія».

Смартфони буквально переповнені матеріалами про Сталіна, піснями про нього, піснями з відомих радянських фільмів, у яких ідеться про кривавого вождя, захопливими коментарями нещасного у власній дурості народу. Якесь божевілля! Навіть не будемо, звичайно, відкидати слова Михайла Шолохова «культ бил, но била і лічность», але ж якби не кров, якби не кров...

І без того покалічений російський народ гебіст Путін калічить іще більше, граючи на бажанні цього народу хоча б чим-небудь пишатися, граючи на його манії величі.

Награбаставши 17 млн 75 тис. квадратних кілометрів територій, вважають себе якимись великими, плутаючи величину і велич, надимають щоки, лякають світ своєю непередбачуваністю. Мавпа з гранатою, мавпа з ракетами. Живуть свідомістю СРСР, але ж невмолимо слабшають та занепадають.

Тут доречно згадати «гідну противагу» десятку американських авіаносців єдиного російського недоавіаносця «Адмірал Ніколай Кузнєцов». До речі, сам нарком ВМФ та адмірал був, здається, досить пристойним у своїх мемуарах, ще й заявив про свою неприязнь до маршала Жукова, до його, м’яко кажучи, надмірної та нелюдської жорстокості...

Не виходить просто ігнорувати кровожерливість російських правителів і величезної частини їхнього народу. Таке йде з глибин віків. Скажені Іван Грозний та Петро І просто плавали в крові.

Останній російський цар Микола І на їхньому тлі може вважатися м’якотілим кошеням, але ж відразу не забарився Ленін. Прийшовши до влади, більшовики ще за його життя і, мабуть, не без його ініціативи організували на Соловках концтабір.

Сам Ленін ще був при нормальному фізичному та розумовому здоров’ї, коли свою телеграму Сталіну під Царицин приправив словами «расстрєляйтє там нєсколько чєловєк для острасткі». Це дослівно. (Шкодую, що незвично для себе чомусь не звернув увагу на том і сторінку тоді, але хронологічно це можна легко знайти у п’ятому виданні творів Леніна).

І кривава вакханалія супроводжувала всю історію СРСР. Людське життя нічого не вартувало, звиклий за століття до жорстокості народ вважав цей жах нормальним явищем, завзято плескав у долоні, вважаючи розстріл просто трохи більшим покаранням від якого-небудь 25-річного ув’язнення. Дикуни!

Як тут не згадати так звану справу валютників Рокотова з компанією часів уже ліберального, здавалося б, Хрущова. Суд присудив їм терміни ув’язнення, але гнівно виступив Хрущов, після чого хлопців розстріляли.

Зараз пункти обміну — через кожні кількасот метрів. Ці люди могли б іще дожити до наших часів у в’язниці. А ще от недавнє, коли на чолі Союзу опинився головний гебіст Андропов.

Розстріл директора головного московського гастроному взагалі поза всяким людським розумінням — чоловік нічого не вкрав, просто в нього «паслися» високі партійні чини, правда, допускав економічні порушення, але чи співставне це з людським життям?

Так ми жили, так жили й інші країни так званої народної демократії. Про Китай чи КНДР не забуваємо, але ж і ближні європейські сусіди що витворяли! І не лише в часи Ракоці, Готвальда, Дімітрова, а й значно пізніше.

Уже за останні десятиліття я туристом кільканадцять разів виїжджав до Європи, але жодного разу й на думку не спало їхати до вбивць Ніколає Чаушеску та його Єлени — нехай тричі поганим він був, хай би до кінця своїх днів просидів у в’язниці, але ж не вбивати. І як тут не пригадати: коли п’ять країн так званого соціалістичного табору кинулися душити Чехословаччину Дубчека в 1968 році, Чаушеску своїх військ для цього не дав.

Великодушно забув би про окупаційні угорські та румунські війська поряд із німецькими під час війни, але ж і зараз їхні громади в Україні поводяться надзвичайно зухвало. Словацький урядовець дозволяє собі хамський жарт, пропонуючи розплатитися з Росією Закарпатською областю, бо в період між двома світовими війнами вона входила в склад тодішньої Чехословаччини.

Пригадуються і претензії Польщі щодо України. Нехай би вже заспокоїлось усе на тій формулі часів президентства Віктора Ющенка «пробачаємо і просимо пробачення», але ж претензії продовжуються.

Якось, під час подорожі Угорщиною, з нашою групою захотів поспілкуватися п’яний поляк, переконуючи нас, що Львів — польське місто, а ще просторікуючи про Бандеру та Шухевича.

Запитав нахабу, чи знає він, хто такий Тадеуш Костюшко? Нахаба знав. Тоді спитав його, ким він є для поляків. Відповідає — національний герой. Тоді запитую: а ким він є для Росії?

І пояснюю, що для Росії Костюшко — бандит і бунтівник. Щось, здається, почало прояснюватися в голові того поляка. Тобто до опонента краще доходять факти, якщо провести паралелі.

Та й у нас вистачає манкуртів, які викривляють власну історію. На одній із медведчуківських помийок (перед самим її закриттям) постійна тусовщиця таких збіговиськ Ірина Паламар заявила: «Кому-то нравітся Бандєра, которий служил в СС, которий убівал єврєєв...»

Навіть вороженько Піховшек злякано сказав, що Бандера не вбивав євреїв, а от про СС забув чи «забув» заперечити.

Найбільша біда наша — чвари між своїми...

Микола ГОРБАТОВ,
викладач-математик,
постійний передплатник «України молодої»
Дніпро