«Поміряємо та й пооремо...»,
Редакція «Літературної України» не встигла похвалитися одержаними за підсумками конкурсу, проведеного Українським фондом культури, чималим «виграшем» — 380 тисяч гривень, як не змогла порадувати читачів наступними номерами.
Одержана сума виявилася журавлем у небі: все до останньої копійки пішло на погашення попередніх боргів.
Із передплатою періодики за панування новітніх комунікацій неабияка скрута. Одначе зі сторінок часопису б’є фонтаном оптимізм. У попередньому номері, який можна відкрити в інтернеті, заявлено: «Діалоги «Л. У. Сергій Жадан: Наш час — золота ера української культури».
Подано інтерв’ю популярного автора для Vogue Man UA. «Українську розмову опублікував сайт bukvoid.com.ua»
Конкретно з інтерв’ю: «На початку 2005 року... 30-річний Сергій Жадан... випустив перший роман «Депеш мод».
«Алкоголь і вечірки, любов і романтичні подорожі в плацкарті, підліткові розбірки «на районі», — у своєму романі Жадан описував те, що нас оточувало...
У травні в Жадана ще одна прем’єра — опера «Вишиваний» у Харкові, до якої він написав лібрето. Це спільний українсько-австрійський проєкт... Головний герой цієї опери — ерцгерцог Австро-Угорщини, відомий під псевдонімом Василь Вишиваний.
Під час Першої світової війни він був командиром Січових стрільців і одним з претендентів на пост глави України, який ще сто років тому говорив про європейський курс для країни».
Доле праведна! Не перелічити чужинців, які б не претендували «на пост глави України». Але народна мудрість як спостерегла, так і переконує з усе нових вуст: «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Пояснення для короткозорих: від Богдана Хмельницького — до Івана Мазепи.
Що ж стосується ери, то це тривалий історичний період. З якого боку не придивляйся, не збагнути, коли ж, як марево в безводній пустелі, увижалася спраглим до святої волі «золота ера української культури»?
Кому з вірних синів рідного народу не допікала і не допікає, як цвяшок, у серце вбитий, жорстока юдоль земна?
Хто готовий віддати всю до краплі кров за добробут споконвічної матері — України? Якщо спрут теперішньої глобалізації розляжеться на багатостраждальній українській землі, то яка там «золота ера»?
Пожере і населення, і родючі угіддя, і ліси, і ріки, і воду з підземних глибин, і поклади корисних копалин. Кому ж наслідувати заповідане Лесею Українкою? «Нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить!»
Населення на третій від Сонця життєдайній планеті сягає восьми мільярдів. Водночас демографічна ситуація в Україні загрозлива. Міжнародний валютний фонд заявляє про суттєве зменшення жителів в Україні наступних років. Деякі фахівці передрікають 17 мільйонів до кінця століття.
Само собою напрошується запитання — для кого ж звільняється «життєвий простір»? Щоб забезпечити такий рівень життєвих благ, як у США, необхідні ресурси трьох земних куль. Надія на те, що технічний прогрес знайде в космічному безмежжі планету, придатну для масового переселення.
Щось подібне було вже в історії людства — відкриття Америки. Як це відбувалося, немає потреби пояснювати.
На превелике лихо, чимало вчених та друкованих в Україні глухі до застереження Тараса Шевченка в поезії «Подражаніє Ієзекіїлю». Рукою поета позначено дату: «Декабря 6 [1859, С.-Петербург]». Кому ж вивулканювати всі сили, щоб не збулося заявлене з першого рядка?
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші!
Хто ж із прозірливих покликаний відкрити очі масам, заклопотаним щоденною працею в поті чола: коли ж правічний український етнос міг свобідно дихнути «В добрі і розкоші»? Чи ж не за таких же золотих, як і в еллінів, віків розквіту Трипільської археологічної культури, яку слід би назвати Трипільською цивілізацією?
Сім тисяч років тому одні з перших на планеті хліборобів після тисячоліть збирання дармових плодів земних та риболовлі й полювання на всіляку дичину взялися скородити землю, сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю.
Чи ж не диво з див, що відлуння від тієї вікопомної ери доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств?
— Ой, пане, пане, ходіть із нами
В чистоє поле не ораноє,
Не ораноє, не міряноє,
Та най ми його поміряємо,
Поміряємо та й пооремо...
Хто ж, як не майстри слова, покликані просвіщати, що українські пращури сущі на своїй благодатній землі «від сотворіння світу», як і «сини Ізраїлю» в Біблії, як, на переконання Тараса Шевченка, «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас, І понад Індом і Євфратом»?
