Ходити по рідній землі: молодий фермер з Полтавщини поїздив по світу й повернувся, щоб розвивати Україну

Фермеру з міста Лохвиця, що на Полтавщині, Григорію Шамрицькому 34 роки.

«Через три місяці буде 35, — уточнює він. — Відтак уже не належатиму до вікової групи молодих фермерів. Адже програма державної підтримки в Україні поширювалася на молодих фермерів віком до 35 років».

Григорій має безцінний досвід роботи за кордоном. Іще навіть не закінчивши Київський національний університет біоресурсів і природокористування України за спеціальністю «інженер-технолог», молодий чоловік поїхав у Фінляндію й паралельно доучувався.

У нордичній країні Північної Європи тямущий українець влаштувався на ферму на 4 тисячі голів свиней: розпочавши простим працівником, уже через рік управляв нею, набравши свій персонал із числа українців — причому завдяки ефективній організації праці зменшив його наполовину.

«Можна сказати, я фермер від народження»

— Добитися посади керівника українцю за кордоном не так легко, — констатує Григорій Шамрицький. — Найперше за два місяці довелося підтягнути знання англійської мови до пристойного розмовного рівня, аби не мати меж у спілкуванні. До того ж, мабуть, відіграла свою роль прищеплена моїми батьками працелюбність. Можна сказати, я фермер від народження.

Виріс у Лохвиці, куди переїхали батьки, в багатодітній сім’ї — маю семеро братів та сестру. Із самого малку всі ми були привчені до щоденної праці — обробляли родиною півтора гектара городу, три гектари цукрових буряків у місцевого фермера, а ще батьки мали велике господарство: тримали корів, биків, свиней, понад сотню гусей, а скільки курей, ніхто навіть не рахував. Одним із моїх обов’язків у дитинстві було пасти череду, яка налічувала 52 корови — і це тільки з нашого кутка (на сьогодні ж їх лишилося всього дві чи три).

Отой досвід став мені в нагоді, коли прибув у Фінляндію. Усього за три роки зумів організувати роботу на фермі таким чином, що за показниками вона вийшла на восьме місце в країні серед інших господарств, завдяки чому моєму босу Ярі Макілу запропонували посаду в міністерстві.

Я забрав на ферму своїх рідних братів Михайла, Миколу, Романа й Давида. Микола, перейнявши мій досвід керівництва, і сьогодні управляє цією фермою — загалом уже 11 років. До речі, один із братів уже дозрів до того, щоб повернутися додому. Інші ще шукають себе.

— Нині багато хто з молодих, на жаль, не бачить свого майбутнього в Україні. Тож цікаво, чому ви не лишилися за кордоном.

— Не прижився на чужині тому, що з першого ж дня мене тягнуло на Батьківщину. Загалом побував не тільки у Фінляндії, а й у Великій Британії, інших країнах, проте завжди знав, що хочу відбутися як фермер і особистість удома, в Україні. Тому не бачив свого майбутнього за кордоном, хоч перспективи, звісно, були.

Але все, чого б там досягнув, — це посада менеджера на фермі. Будучи іноземцем, навряд чи зміг би створити в чужій країні власне фермерське господарство, купити землю. Окрім усього, на зароблені за кордоном кошти я побудував у Лохвиці будинок, придбав автомобіль. А ще вирішив одружитися. Враховуючи всі ці обставини, а також непереборне бажання ходити по рідній землі, я й повернувся.

— Очевидно, ви прекрасно розумієте, що відчувають мігранти, повернувшись додому після кількох років життя за кордоном.

— Спочатку було важко, адже дохід у розмірі 1,5 тисячі євро зменшився до 3 тисяч гривень. Однак поступово і в Україні став на ноги. Спершу пішов працювати головним зоотехніком у ТОВ «Сенча». Відтак у 25 років керував трьома фермами в селі Сенча Лохвицького району (нині це Сенчанська ОТГ), маючи 60 підлеглих. Прийнявши, по суті, радянське тваринництво, ми підняли його на абсолютно інший рівень.

Після цього мене запросили директором на ПП «Стоколос-Агроінвест», що в селі Вовківське. Попрацював на цій посаді рік і прийняв принципове рішення розпрощатися з нею. Адже моєю мрією з перших же днів після повернення в Україну було створення власного фермерського господарства.

Здається, ще 2013 року (на ту пору не знаючи, що в Україні тисячі, десятки тисяч гектарів вільної землі, яка обробляється незаконно, без правовстановлюючих документів, або взагалі не обробляється) я взяв аж під Чернігівщиною земельну ділянку площею два гектари в розваленому, як і половина сільських населених пунктів в Україні, зарослому бур’янами селі Голотівщина на Чорнухинщині. Із цього села й розпочав свій шлях фермера. Наприкінці 2015 року створив своє фермерське господарство.

Нині я є головою ФГ «Моя земля 2015», надав роботу понад 20 працівникам. Живу з сім’єю в Лохвиці, тут же маю cвій офіс. І цілком задоволений своїм нинішнім життям. Окрім господарської, активно займаюся громадською діяльністю — є головою ГО «Асоціація фермерів, приватних землевласників та землекористувачів Лохвиччини». А два тижні тому ми відкрили в Лохвиці ще й регіональний офіс громадської спілки «Всеукраїнський конгрес фермерів» — потужної організації, що відстоює права моїх колег з усієї України, ведучи інтенсивний діалог із владою.

Фермер від народження Григорій Шамрицький.

«Ми перебуваємо в неконкурентних умовах порівняно з європейськими фермерами»

— Як відомо, не так давно через тиск податкової служби фермери з усіх куточків України оголосили про всеукраїнський страйк. Ви також активно долучилися до цього протестного руху.

— Річ у тому, що влада, прагнучи навести порядок із нелегальним обігом пального, ввела ліцензування останнього. А після цього податкова служба знайшла крайніх, розпочавши перевірки фермерів: чи така, як треба, бочка для пального, чи правильно використовується дизпаливо тощо. Дійшло до того, що моїх колег почали штрафувати (причому сума штрафів сягала й 500 тисяч гривень).

Ми з головою Всеукраїнського конгресу фермерів Іваном Слободяником порушили це питання на загальнодержавному рівні, а також вдалися до рішучих дій. Було оголошено: якщо такий ганебний стан речей триватиме й далі, ми вийдемо на всеукраїнський страйк. Щоправда, після зустрічі Івана Слободяника з головою Державної податкової служби України всі перевірки фермерів були припинені.

Так само починалося обговорення законопроєкту про відкриття ринку землі. Попрацювавши за кордоном, прекрасно розумію, що ми перебуваємо в неконкурентних умовах порівняно з європейськими фермерами. Скажімо, фермер із Фінляндії, який має землю у приватній власності, знає, що на нього чекає завтра або через 20—50 років, кому він її передасть. В Україні ж цього немає й не буде, поки не запрацює вільний ринок землі.

Але 100 тисяч гектарів в одні руки — ну, це вже занадто. Під час ефірів на українських телеканалах ми неодноразово говорили про те, які зміни до законопроєкту потрібно внести, аби ринок землі запрацював для фермерів, а не для олігархів, монополістів, іноземців. І я вважаю, що більшість наших конкретних зауважень нагорі почули. До 2024 року прийнято обмеження 100 гектарів землі в одні руки.

Ніяких юридичних осіб, як і іноземців, до всенародного референдуму на наших чорноземах не буде. Нині дехто з політиків вдається до маніпуляцій стосовно відкриття ринку землі в Україні, і пояснення тут просте: певних особистостей усувають від «годівниць», на яких вони сиділи десятиріччями.

Я цей закон добре знаю, бо сам добивався того, аби фермерам дали державне кредитування на придбання землі, а для тих моїх колег, котрі мають наділи в постійному користуванні, був передбачений їхній викуп за нормативно-грошовою оцінкою — повірте мені, це дуже дешево: приблизно 20—25 тисяч гривень за гектар. Викупити цю землю з розстрочкою на 5—10 років із наданням державного кредитування — як на мене, кращих умов годі й придумати.

«Маю впевненість, що недалеко той час, коли й ми працюватимемо, як увесь світ»

— Але ж і серед фермерів є такі, які виступають проти відкриття ринку землі по-українськи.

— Знаєте, фермери теж є різні. Скажімо, в нашій країні до цієї категорії відносять себе люди, які розвалили мінімум по одному колгоспу, за безцінь «прихватизували» колгоспне майно, за копійки взяли в оренду землю в селян (адже тільки останнім часом власники паїв почали отримувати більш-менш гідну орендну плату) і років 20 на таких умовах користувалися нею, збагачуючи себе та свої родини й розвалюючи село.

А є фермери нового покоління, котрі розпочали власну справу з нуля в 2010—2017 роках або ж стартують нині з двох-трьох земельних паїв своєї родини. Останні до семи гектарів, які є в їхній власності, хочуть докупити, наприклад, іще сім і посадити полуницю чи смородину, зайнятися їхньою переробкою (а це можливо тільки на власній землі).

Звичайно, кожного можна зрозуміти: як початківця, котрий хоче придбати у власність 10—20 гектарів землі, аби міцно стати на ноги, так і власника холдингу чи фермера, який 20 років користувався землею «на шару», а тепер змушений буде її викупити або віддати комусь іншому. І для тих, хто звик працювати «в тіні», без­хмарне життя закінчиться.

От у мене, скажімо, стовідсотково легальне підприємство, оформлені наймані працівники. Я сплачую величезні податки до державної казни, а також до місцевих бюджетів. Поїздивши по світу, я повернувся, бо хочу розвивати свою країну. І готовий підтримувати таких самих фермерів. Адже чим більше серед нас буде свідомих, патріотичних людей, тим швидше всі ми заживемо у процвітаючій країні.

— За кордоном фермерам живеться значно легше, ніж в Україні?

— На відміну від стабільного життя, яке мають фермери за кордоном, ми тут щодня долаємо якісь пере­шкоди. Державна підтримка там прописана до найдрібніших деталей. Тож фермери спокійно займаються своєю справою, будучи впевненими, що завтра її ніхто не відбере, не запропонує поділитися, не вставлятиме палиць у колеса тільки тому, що в тебе щось виходить. Тому, зрозуміло, нашим закордонним колегам живеться й працюється комфортніше.

Але ми теж до цього йдемо. П’ятий рік займаючись фермерством, спостерігаю, як усе потихеньку налагоджується. І тому маю впевненість, що недалеко той час, коли й ми працюватимемо, як увесь світ. А перспективи в України величезні. Маючи 15 відсотків світових чорноземів, можемо годувати 10 таких країн, як наша. З огляду на це важко зрозуміти, чому в нас були ліквідовані Міністерство аграрної політики, сільськогосподарські управління на місцях. Це схоже на своєрiдну диверсію.

Невипадково, спілкуючись два тижні тому в zoom з міністром аграрної політики та продовольства України Романом Лещенком, я наголосив, що в кожній громаді неодмінно має бути особа, відповідальна за розвиток аграрного сектору. Радує те, що згадане міністерство нарешті відновлено й фермери мають можливість доносити свою думку до високопосадовців.

Григорій має намір посадити горіховий сад, аби передати його нащадкам.
Фото з особистого архіву Григорія Шамрицького.

Мріє посадити горіховий, а також яблуневий сад

— Чи матимете змогу купити наділи з відкриттям ринку землі?

— Докладу всіх зусиль для того, аби це зробити. Поки що, як і більшість колег, займаюся вирощуванням високотехнологічних культур. Але в мене є твердий намір посадити горіховий сад. Він родить сто літ, тож його можна передати своїм нащадкам. Мрію посадити також яблуневий сад, а ще зайнятися городництвом, яке на сьогодні є настільки невигідним, що вважається майже мазохізмом. Але ж встановити систему крапельного зрошення можна лише на своїй, а не орендованій земельній ділянці.

Тому маю надію на доступні кредити. У моєму житті була ситуація: коли зайнявся фермерством, прийшов по початковий капітал до банку — і наткнувся на відмову в кредиті. Мені сказали: поки в тебе, мовляв, не буде кредитної історії, доки не покажеш, що твій бізнес реально функціонує, ми тебе не зможемо кредитувати. Нині ж мені як голові фермерського господарства вже телефонують із банків і самі пропонують кредити.

Три фермерські господарства, що входять до нашої Асоціації фермерів, приватних землевласників та землекористувачів, отримали безвідсотковий державний кредит у сумі до 500 тисяч гривень із розстрочкою на п’ять років. Завдяки Івану Слободянику ми добилися того, щоб фінансування з Українського державного фонду підтримки фермерських господарств було збільшено. Водночас фермерам, які сьогодні обробляють 100—300 гектарів землі, не сплачуючи при цьому податків, обдурюючи державу, викупити ділянки за кредитні кошти не світить. Тому вже не один рік переконую колег виходити з тіні.

— Будучи, по суті, зоотехніком за освітою, ви стали агрономом.

— А мені доводилося бути в житті і зоотехніком, і агрономом, і землевпорядником, і юристом. Зрештою, всі оті навички згодилися, коли став керівником.

— Знаю, що ви балотувалися на посаду голови Лохвицької територіальної громади.

— Наша громадська організація десь за пів року до виборів прийняла таке рішення. Зрозуміло, більшість із нас не хоче йти у владу. Бо, як тільки ти вмощуєшся у владне крісло, наступного ж дня автоматично стаєш для оточення поганим. Але замість обурюватися, як усе погано, ми вирішили показати, що можна досягати змін на краще.

І нині два члени нашої громадської організації — я й Оксана Костюк — стали депутатами Лохвицької міської ради, один із членів — Олександр Петренко — депутатом Миргородської районної ради, а ще один — Олександр Руденко — увійшов до депутатського корпусу Полтавської обласної ради.

Таким чином, увійшовши до рад різних рівнів, намагаємося щось робити для громади, наскільки це вдається. Адже в сесійній залі поряд із нами нерідко сидять слуги монополій, які голосують так, як їм накажуть, навіть не вникаючи в суть твоїх слів. Неприємно, але опускати руки — це не для мене.

— У вас троє дітей.

— Поки що.

— Чи все робите для того, аби їхнє дитинство було яскравим і незабутнім?

— Стараюся. Хоч, бува, й картаю себе за те, що через постійну зайнятість приділяю їм недостатньо уваги. Коли маю вільний час, намагаюся проводити його з дітьми раціонально, а не просто бути присутнім поруч із ними, займаючись своїми справами.

Якщо в них є бажання, іноді беру їх із собою чи то в поле, чи до офісу, чи на елеватор. Із синами (вони старшенькі за доньку) катаємося на велосипедах, їздимо верхи на конях, узимку відвідуємо ковзанку. Звісно, потрібно докладати зусиль, аби проводити з дітьми більше часу. Адже вони так швидко ростуть — найстаршому сину вже дев’ять років. А втрачений час, не проведений разом із дітьми, потім не надолужиш.

— Через українські реалії дедалі частіше огортає сум. Що й казати, Україна — далеко не найкраща країна для життя.

— Так, тут важко чогось досягти. Водночас усім готовий сказати: за кордоном нас не чекають. Ми там потрібні лише як роботяги, як ті, хто допоможе аборигенам стати багатшими. Я справді вірю в Україну. Маючи власний бізнес, міг би спокійно поїхати з сім’єю в будь-яку країну й там жити. Але мені це нецікаво. Натомість подобається рости, розвиватися й навіть долати труднощі на своїй землі, яка дає нам силу й енергію.