Герой України, народний артист Анатолій Паламаренко: «Буде мова — буде нація, буде нація — буде держава»

Анатолій Паламаренко — давній шанувальник і передплатник «України молодої».

Бо думками і почуттями з нашою газетою він «на одній хвилі».

А ще «УМ» і Анатолій Паламаренко борються за Україну спільною зброєю — словом. «Боротимусь за Україну поки ноги носять.

І навіть на спині боротимусь!» — каже народний артист. Тож у рамках проєкту «Україна молода: 30-й рік Незалежності» говоримо з паном Анатолієм одразу про два ювілеї...

«Щоб бути українцем, треба трохи потрудитися»

— Анатолію Несторовичу, незабаром  будемо святкувати 30-річчя відновлення нашої Незалежності. Як вважаєте, Україна сповна використала свій шанс, який випав їй у серпні 1991 року?

— У мене таке враження, що не з того ми тоді почали. Була така ейфорія — більше 90 відсотків населення підтримали незалежність України. І от на цій хвилі треба було сотворити ідеологічну машину під нашу незалежність. Бо бачте, як вийшло?

Ми отримали незалежність, але ми не отримали Україну. Українську Україну, де була б «в своїй хаті своя правда і сила, і воля», як писав наш пророк Тарас Шевченко. Тобто де була б своя мова, своя історія, свої герої. І ми сьогодні не сперечалися б, кому ставити пам’ятники та чиї імена мають носити наші вулиці.

Спочатку треба було сотворити націю, з населення, з народу України сотворити український народ. Немає народу Росії, Франції або Німеччини. Є російський народ, французький, німецький... Щоб бути українцем, треба трохи потрудитися. Бо якщо ви живете в державі, назва якої «Україна», значить, треба знати і поважати її цінності, історію, традиції, мову.

— Мабуть, ми й справді не з того почали, якщо на 30-му році незалежності все ще мусимо боронити свою мову, доводити, що «какая разніца» рано чи пізно вилазить боком...

— Мова — це мати єднання, батько громадянства і сторож дер­жави. Дуже великий мудрець сказав ці слова і я написав би їх на всіх білбордах як нагадування кожному, що мова — це та першооснова, яка згуртовує народ у націю. Буде мова — буде нація, буде нація — буде держава.

Ми багато за цей час помилок наробили. І тут я звертаюся до Шевченка — його слова, то наше святе письмо: «а ми дивились та мовчали та мовчки чухали чуби, німії, підлії раби». І оце рабство до сих пір сидить у нас. Невже 15 тисяч людей поклали голови, щоб сьогодні в Україні говорили мовою ворога? Це як треба себе не поважати? Я не можу спокійно пропустити повз, коли говорять російською. Постійно в суперечки встряю! І на базарі, і в ліфті — де б не був. Кажу: «А мова Шевченка набагато красивіша, ніж путінська. Чули про такого? На стогривневій купюрі він, візьміть почитайте!».

У мене по суботах у консерваторії заняття зі студентами. А там орендують зал різні дитячі колективи. І так, буває, душа болить: і діти, і їхні наставники — всі не по-нашому говорять. Не витримую, зупиняюся: «Ви звідки, невже московити? Ні? То чому ж мовою ворога говорите?» Мовчать і швиденько тікають.

— Але ж буває, що не мовчать? Мабуть, і неприємні речі у відповідь кажуть?

— Всяке буває! І огризаються, і образливе щось сказати можуть. Якось у рідному Макарові (а його вже теж окацаплюють!) один мені кричав: «Ви націоналіст!» Кажу: «Я цим горджусь! Бо для мене слово «націоналіст» святе!» Дуже чітко Іван Франко зобразив різницю між націоналістом і патріотом у «Сідоглавому»:

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Бо твій патріотизм –
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Отак і я мушу гавкати, щоб Україна не дрімала. Бо держава мовчить. А наші владні структури такі в’ялі, такі далекі від справжньої України. Важливі визначні дати і свята ми відзначаємо на народному рівні, за покликом душі.

Ось недавно було 150 років від дня народження Лесі Українки і Василя Стефаника. Та які ж це постаті в Україні! Як їх треба знати і на якому рівні треба святкувати! 160 років, як перевезли на батьківщину тіло Шевченка. Хтось поїхав у Канів із владної верхівки? Ніхто! І ми чекаємо, що ця влада виховає нас українцями?

«Я б ОПЗЖ підйомні заплатив, аби вони вибралися десь у Ростов»

— Чому, на вашу думку, країнам Балтії вдалося, так би мовити, «вибитися в люди», а нам ні? Це тому, що ми, як казав Віктор Ющенко, «надто довго жили в неволі»?

— Та ще й у якій неволі... Болгарія 300 років була під турком. А тепер вільна — йде своїм шляхом, розвивається. А нам доля послала оцю орду, яка століттями знущається над нами. Вкрали в нас усе — і нашу історію, і назву нашу — все забрали.

Чому Польщі було легко стати незалежною європейською сучасною країною? Тому що її громадяни духовно пов’язані історією, традицією, вірою і, головне, мовою. Там із пелюшок ти є поляк! А у нас? Дивлюся на малих дітей, а вони вже окацаплені, в них сидить оцей «рускій мір» із молоком матері.

Та що там говорити, ми навіть у межах власної країни маємо такі приклади. Землі Західної України, які менше перебували під впливом московитів, а належали до Польщі та Австро-Угорщини, дуже відрізняються від решти України, заколисаної «колискою трьох братніх народів». Нас, українців, — 86 відсотків.

Але надто багато орда виховала перевертнів, про яких писав знову ж таки Шевченко: «а тим часом перевертні нехай підростають та поможуть москалеві господарювати...» І таких перевертнів ще й досі маємо як у низах, так і верхах. Та ж таки ОПЗЖ — це воріженьки наші, колаборанти. Я б їм навіть підйомні заплатив, аби тільки вони вибралися десь у Москву чи бодай Ростов — отам ваш «рускій мір», там його і будуйте. А нам не заважайте будувати Україну.

Думаю, якби на перших виборах президента ми зробили правильний вибір і обрали націоналіста Чорновола (хай царствує!), то все, може, було б геть інакше. Але хіба ми зараз думаємо, обираючи президента?

Наш народ, на жаль, піддався оцій дуже хитрій і талановитій наживці, яку принесли нам чужаки. «Квартал», кіно з Голобородьком... І оце наївне дитя — «мальчік Мотл» (герой оповідання Шолом-Алейхема. — Авт.), тобто наш народ, клюнув! Ця рабська вдача знову зіграла з українцями злий жарт: хотіли кращого життя, а отримали урок. Бо, розбудовуючи країну, в першу чергу побудуй Україну в собі.

Вивчи її мову, історію, передай це своїм дітям, і ти вже зробиш для України велику справу. Хочеш нормально жити — побудуй у собі українця. Якби ми всі були монолітною нацією, чи пішов би Путін на нас? А так він знайшов кого захищати — російськомовних, бо для нього Росія там, де є російська мова. А наш нинішній президент... Розуміти Україну він не може. Йому це природою не дано! Він Україні дуже далекий і чужий.

— Але в Зеленського ще є кілька років, аби схаменутися і ви­правитися...

— Мені так бачиться, що він свою каденцію не добуде. Так чогось здається. Вже народ починає зріти, вже набирається оця вулканічна сила протистояння...
Але якщо подивитися з іншого боку...

Ми звикли орієнтуватися на хороші приклади і порівнюємо свою ситуацію з країнами Балтії. Україна, Грузія, а тепер ще й Молдова принаймні розвернулися в бік Європи і пов’язують своє майбутнє з нею. Водночас у багатьох інших республіках лише вивіски змінили, а суть залишилася та сама. Ми принаймні право вибирати президента собі вибороли. Хай обирати правильно нам ще треба вчитися, але ж маємо вже шостого. А в деяких інших республіках Союзу мали двох-трьох, а то й й узагалі одного, як у Білорусі.

«Ми не Білорусь, бо все-таки козацького роду»

— Навіть лячно уявити, що ми могли б жити, як Білорусь чи Росія.

— Ми відрізняємось, ми зов­сім інші. Бо, як би там не було, ми таки козацького роду. І показали це нашими майданами всьому світу. І десь у генах сидить у нас ота волелюбність і прагнення до свободи. Навіть у найпо­хмуріші радянські часи знаходилися сміливці, які не корилися системі. Козацтво — то було унікальне явище в середньовічній Європі. Так, козаками були не всі, це було ядро найсміливіших, найволелюбніших. Так і зараз ми маємо ядро тих, хто не дає приспати Україну.

— І достойних президентів, які запам’яталися не золотими батонами, а справами на благо України, ми приводили до влади саме з майданів...

— Віктор Андрійович для мене свята людина. Він великий інтелігент і до нього треба було дотягнутися, дорости, а ми були надто далеко тоді від його розуміння України. Це він першим копнув у глибини нашої самоідентичності, дістав з архівів нашу минувшину та героїв. І показав, які вони насправді, ті «браття», і чому маємо ставитися до них обережно. Своєю любов’ю до України і баченням її розвитку Ющенко став дуже страшним для ворогів. Він єдиний, кого хотіли знищити фізично. Це він започаткував і Томос, і «безвіз», і НАТО — готував ґрунт і засівав саме він. А продовжив Петро Порошенко.

Коли Петро Олексійович був президентом, я був спокійний за Україну. Йому вистачило снаги написати на білбордах давню мрію українців «Геть від Москви!» Мова, віра, армія — він чітко розумів, на яких трьох китах тримається держава. Як оратор — він златоуст! З ним ніхто не порівняється в цьому мистецтві! Зовнішня політика в нього була відмінна, він зумів згуртувати навколо себе діячів світу.

Але ж скільки довкола ворогів-воріженьків! Нерозумні люди наші, я не називаю їх українцями, а хохлами, піддалися, мов ті туземці, на блискучі брязкальця. Комусь не подобалося, що він багатий. То заглянімо в історію. А що, Хмельницький був бідний? А Мазепа? А інші наші гетьмани і полковники? Вони були досить заможними людьми, і до цього треба звикнути.

Якщо накрався — це інша справа, а якщо людина збудувала успішний бізнес, отже, має здібності й хист. Мазепа і Хмельницький будували церкви і школи. І це наша традиція. А скільки Порошенко віддав на армію? Хтось із багачів його наслідує? Щось не бачу! Мало бути просто багатим. Треба вміти бути багатим.
Та, попри все, я вірю в Україну, вірю в українську молодь, яка часто є набагато мудріша і сміливіша за наше покоління, бо росте в зовсім інший час.

— З нагоди ювілею незалежності плануються грандіозні святкування. Вас до участі в концертах запрошували?

— Поки що мовчать, мабуть, і не запросять. Я вже до цього звик. Але, хвалити Бога, я маю свого глядача, маю до кого звернутися словами класиків. Бо ж Паламаренко — це не тільки гуморески. Основа моєї творчості — класична література. Це Шевченко, Гоголь, Нечуй-Левицький, Чингіз Айтматов, Довженко. От учора (розмова відбулася 18 червня. — Авт.) в моєму Макарові вітав медиків.

Думали, що вийду на 15 хвилин, але люди із такою насолодою слухали, що я простояв на сцені понад годину. В мене аж сорочка мокра була. От і сьогодні на концерті в Будинку офіцерів читатиму Довженка... Люди скучили за літературним словом. Такий зараз час, що українці нічого не читають. Раніше в метро книжки, газети читали, а зараз — усе знай «довбуть» у ті екрани телефонів. І лягають спати з ними, і прокидаються...

— Так сталося, що українська Незалежність тісно пов’язана з історією нашої газети. «Україна молода» лише трішки старша за сучасну Україну Незалежну — 4 липня їй теж виповниться 30 років. Знаю, що ви давній шанувальник нашої газети...

— О, так! Здавна передплачую «Україну молоду», дуже люблю її і шаную! Сам читаю й іншим раджу! Оце якось у Макарові хотів купити номер (бо передплата мені в Київ приходить) — в один кіоск, у другий, на пошту — нема. «Давайте запишемо, будемо просити цю газету», — кажуть мені. Та що ж це таке? Найкраща газета, і купити ніде не можна!

Щиро вітаю ваш колектив за правдиве слово, яке несете в люди вже багато років. Що гуртуєте націю, повертаєте її забуту історію. Нехай ще не один ювілей буде попереду. А якщо будете святкувати — кличте. Приїду в редакцію, почитаю вам: і посмієтесь трошки, і поміркуєте над словами наших класиків...