Жертви облудної ідеології

Теперішню ідеологію в Україні віддано на відкуп позавчорашнім комуністам. Мастодонти пропаганди з багаторічним компартійним стажем не вилазять із телеекранів. Гудять, очорнюють, дис­кредитують будь-що українське.

Товчуть воду в ступі з не меншою озлобленістю, ніж глашатаї ненависті з кремлівських владних коридорів. Їхніх вождів спецслужби міжнародного капіталу таємно доправили в Петроград, колишній Санкт-Петербург — Петербург, а далі — Ленінград і насамкінець знову Санкт-Петербург.

Запанувала чужа-чужаниця на одній шостій планети, забезпечуючи фінансами, здертими з численних приневолених народів, компартії в усьому світі.

Здавалося б, красна ціна — мідний п’ятак проголошеному з вуст Леніна: «Вчення Маркса-Енгельса — всесильне, тому що воно правильне». Гра слів, та й годі. А нав’язувалося «от Москвы до самых до окраин».

Та й поза межами колишнього Радянського Союзу. Невже мільйонні маси настільки легковірні? Недарма звідколи вже відомо, що в кожному суспільному утворенні здатних глибше мислити — менше десяти відсотків. У півтора раза більше асоціального елементу — безпритульних, злодіїв, безпомічних, недієздатних. А що ж решта — десь 75 відсотків? Куди їх поведуть, туди й ідуть.

На те виходить, що переважна більшість легковірних. Направили знищувати церкви, храми, монастирі. Видираються на позолочені бані, аж очі вилазять. Ламають хрести. Скидають із дзвіниць дзвони, та ще й неодмінно так, щоб вилите умільцями розлетілося на друзки або хоча б лопалося з тріском.

Наскільки ленінське «всесильне й правильне», з’ясувалося наприкінці двадцятого століття. Перед загрозою втратити панівну владу ті ж самі правовірні комуністи не додумалися ні до чого іншого, як вовками в овечих шкурах причащатися з рук священнослужителів.

А вони ж — спадкоємці проповідей тих «попів корсунських», що були приведені з Криму київським князем Володимиром, названим згодом Рівноапостольним.

На те виходить, що тисячолітній «цариці світу» Візантійській імперії майже після цілого століття офіційного безбожжя знову вдалося запанувати вже не на одній шостій планети, а на зменшеному, як шагренева шкіра, просторі.

Ось у які катаклізми, не без того, що криваві, ввергає вічність мільйони й мільйони простолюду. З тією лише різницею, що перед ликами святих під час колишніх візантійських, а нині при католицьких відправах як не звучали ніколи, так і нині не чути співів ні про яких «рабів».

Це привілей православ’я: «Ісайє, радій! Вінчаються раб Божий, раба Божа». Коли звертаємося до всевишнього: «Отче наш...», то в якого ж доброго вітця діти — «раби»? Недарма літописи, як змовилися, — часто нагадують: «Недовідомі путі Господні».

На те виходить, що цю заповідь переймає «русскій мір» чи то «славянское единство». Кому дано збагнути, з якого дива в Російській Федерації президент, міністр закордонних справ, міністр оборони й «патриарх Московский и всея Руси» — не слов’яни?

Багато в чому «недовідомі путі Господні». Не так давно уславленому поету Євгенію Євтушенку багато що дозволялося. Він наполегливо й доскіпливо доводив, що мати Гітлера — єврейка.

З якого ж дива так сталося, що саме німецький фюрер — найбільший кат Голокосту? Не міг бути повноцінним мужчиною після поранення під час Першої світової війни якраз у місце чоловічої гідності. Довів молоду особу, своє перше кохання, до самогубства.

Можна уявити, наскільки був йому світ не милий, як усе природне опротивилося. Через те й навіжений, біснуватий. Як терпіла скаліченого Єва Браун, уже ніхто ніколи не дізнається. Хіба що несподівано зрине якесь досі не відоме свідчення самої Єви.

«Марксистська критика» в Москві у 1961 р. рознесла в пух і прах повість «Синяя тетрадь» «русского и еврейского писателя Эммануила Казакевича». Голобельний погром спричинило те, що неждано й негадано, немов грім з ясного неба, розвінчувався скроєний більшовиками протягом попередніх десятиліть міф про те, як «вождь великого Октября», усамітнившись на болотах Розливу неподалік Петрограда, переховувався від арешту.

Насправді ж ніякої відлюдності не було. На скошеному чухонцем сіні Ульянов спав — і водою не розлити — із Зінов’євим. «Он питал к Ленину любовь почти женскую, полную ревности, безотчетную и расчетливую в одно и то же время, — любовь, которую Ленин умел внушать, сам о том не подозревая, всегда относя привязанность к себе только за счет привязанности к своим партийным обязанностям». Хитро закручено.

Але задовго до появи «Синього зошита» втікачі з «комуністичного раю» поширювали в «загниваючому капіталістичному світі» розголос про те, що Ленін і Зінов’єв насолоджувалися в Розливі таким же «содомським гріхом», за який Л. Тол­стой назавжди припечатав царственого Петра І до ганебного стовпа — «мужеложствует». 2018 р. старшого призову український письменник, обізнаний із таїнами компартійних вождів, опублікував вірш «Тифліський недоуч» із викривальними рядками:

Аж глядь но, Джуга в Пєтєрбург утік
До Леніна. Не у курінь,
Де Зінов’єв в усі солодкі янь та інь
Ульянова ласкав.

У 30-х роках Сталін успішно «зачищав» соратників Леніна. Учинялося так, як передбачали давньогрецькі мудреці: «Найстрашніший ворог людини — людина». Те саме латинська мова увічнила в афоризмі: homo homini lupus est — «людина людині — вовк».

Однієї пекельної ночі «вірні ленінці» зізналися — всі, як один, — у намірі вбити «батька всіх народів». Сталіна. Зінов’єв валявся в ногах чекістів, вимолюючи прощення. Обвинувачений разом із ним Каменєв мусив сказати: «Перестаньте, Григорий, умрем достойно».

На судилищі інквізиції 1600 р. Джордано Бруно заявив: «Якщо не покаюся, втрачу життя. Коли ж покаюся, втратить людство». До місця аутодафе на площі Квітів у Римі непоступливого доправляли на убогому возі з кляпом у роті, щоб не звертався до натовпу на узбіччях, «не богохульствував».

У 1917 р. Зінов’єв закликав «разрешить всем рабочим расправляться с интеллигенцией по-своему прямо на улице». Він — затятий прихильник «красного террора». Свідомі свого покликання історики звинувачують «революційно налаштованого» в розстрілах у Петрограді тисяч незгодних із «советской властью». Очолював Комінтерн.

А мужності «умереть достойно» забракло. На розстріл конвоїри несли замордованого на ношах. Кулі, які прошили Зінов’єва і Каменєва, забрав на сувеніри очільник НКВД Г. Ягода. Після вбивства попередника «реліквії» присвоїв Єжов, на якого чигав такий же згубний кінець...   

Дай Боже, аби ніщо з осоружного не приставало до нинішніх «молодих облич» в Україні, хоч за плечима бага­тьох із них і маячать наставники й вихователі з неабияким компартійним стажем.

Нехай благословляє Господь новообраних на змагання в розбудові незалежної Української держави та всіляко стримує від нещадної боротьби за владу, де ні мораль, ні совість ніколи не ночували. Кому ж бути не пасинками скороминущого часу, як указує Григорій Сковорода, а «синами віку»? Є ж взірці подвижництва — Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка...

З якогось дива давньоєгипетські мислителі провіщали, що правда крутиться на рогах бика. Нам же зрозуміліше заповідане з давнього-давна українською народнопоетичною творчістю: «Все згине — тільки правда зостанеться». Будьмо з нею!