Коли голка танцює: майстриня Людмила Демченко з Полтавщині філігранно вишиває портрети

Домівку Людмили Демченко, що в селі Бутенки Полтавського району, знає кожен.

Той, хто хоч раз там побував, неодмінно скаже, що, відчиняючи двері, неначе потрапляєш у музей української культури.

Простора кімната затишної оселі справді нагадує виставкову залу: на одній стіні майорять вишиті рушники та картини, а інша завішана репродукціями відомих художників, письменників, композиторів.

Та портрети не мальовані, а виконані хрестиком, причому робота настільки тонка і філігранна, що, аби розгледіти крихітні стібки, доводиться добре придивлятися.

Мистецтво вишивки майстриня не спростила до трояндочок, маків і калини, а робить це специфічно і по-сучасному.

Скриня з рушниками і талант у спадок

Один метр на вісімдесят сантиметрів. Такий розмір портретів відомих постатей, що вишиває Людмила Демченко.

За тридцять років їх назбиралося чимало. Голкою та ниткою майстриня «намалювала» Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, Олександра Білаша, Олену Пчілку, Олеся Гончара, Івана Котляревського. І щороку їх стає більше й більше, бо не знають втоми руки сільської майстрині.

У сім’ї Демченків чаклувати з нитками уміли всі: шили, вишивали, в’язали гачком, спицями. Бабуся Людмили — Валентина Андріївна — була ще тою майстринею, володіла великою кількістю вишивальних технік, хоч цієї науки ніде не навчалася. Все було освоєно самотужки методом спроб та помилок. Брала голку й сама вчилася, і візерунки вигадувала, і секрети власні мала. А мама Ганна Юріївна і донині дивує красою своїх витворів, бо ж подивитися на них приходять усі охочі.

Від бабусі в спадок Людмилі залишилася скриня з рушниками, які жінка береже й донині. Вони раритетні й унікальні, оскільки виконані не на сучасній канві, а на полотні та на тканині з льону. Із цією скринею генетично, із покоління в покоління, перейшла в спадок і любов до вишивання.

— Свою першу роботу я вишила ще в сьомому класі. Рушник вигаптуваний хрестиком на звичайному полотні. Раніше такі називали весільними, — розповідає Людмила, — я його і побачила на якомусь весіллі й загорілася бажанням і собі вишити такий.

Скатертина, вишита власноруч.
Фото з сайту suspilne.media.

Майстриня показала рушник, якому майже пів сотні літ, і я одразу звернула увагу на візерунок — тут не було зображено традиційних лебедів чи винограду, що повсякчас відтворюють вишивальниці на своїх виробах. Це був квітковий вінок.

Людмила розповіла, що барвистий орнамент — це не просто малюнок, а змістовні знаки — символи, а у кожної квітки — своє значення: щоб молоді жили в злагоді і дім був повною чашею.

«Очі повинні притягувати»

Спочатку майстриня гаптувала рушники та серветки, а згодом упіймала себе на думці, що копіювати звичайні малюнки стає нецікаво, і взялася до портретів.

— Коли один бік рушника вишиваю — нитки барвами грають, голка танцює. Працюю завжди залюбки, з натхненням, а ось коли справа доходить до другого боку — перешиваєш уже монотонно, без цікавості й захоплення. Втрачається азарт. Вишивати одне і те ж стає просто нудно. Інша справа — портрети: фантазуєш з кольорами, відтінками.

Аби отримувати насолоду, сидячи за вишивкою, при цьо­му не вгрузнути в рукодільний «довгобуд», Людмила акумулюється не тільки на портретах і «переключається» з однієї роботи на іншу. Так, каже вона, знаходить цікаві рішення і трохи відволікається.

Нині майстриня працює над трьома роботами одночасно.

— Ось клітинка три на три. Із нижнього лівого куточка йде хрестик, зліва праворуч. Зараз вишиваю півхрестик. Повертаючись назад — утворюється повний хрест. Головне — класти їх в один бік, — розповідає про тонкощі вишивального процесу Людмила Демченко.

Незабаром із цієі канви з декількома стібками буде метровий портрет Миколи Гоголя, що вміщатиме понад 40 тисяч хрестиків.

Наступна вишивка, над якою «ворожить» Людмила, — картина «кухонного» натюрморту, і нарешті остання, що потребує копіткої праці й чимало часу, — портрет людини за фото.

— Вишивка хрестиком — це математичний процес, а по фотокартці — особливо складна робота, адже відтворити треба так, щоб вона була не тільки насиченою в плані кольорів, а й реалістичною. Необхідно самому розробити схему на папері, розкреслити тисячі клітинок, розбити на малесенькі сегменти, аби вишивка стала наближеною до фотокартки. Це філігранна робота, яка потребує дуже точних розрахунків, щоб не помилитися. Це гладдю простіше квітки шити — там не потрібно рахувати кожен стібок, там головне — контур, що просто зашивається потрібним кольором.

При розробці схеми по фото Людмила особливу увагу приділяє очам.

— Вони повинні притягувати, викликати прихильність до себе, — каже майстриня. — Один неправильно підібраний тон — і картина виглядає неприродно. Інша справа, коли зображаєш видатних людей. Тут головне — сформувати чіткі контури обличчя.

Портретна галерея класиків.

«Коли завершую вишивати ікону, на мене, здається, сходить благодать»

Окрім рушників i портретів, світосприйняття Людмили Демченко знайшло своє відображення і в художній вишивці на релігійну тематику. В її доробку — кілька ікон Миколи Чудо­творця, Божої Матері, ангелів. Про кожну з них майстриня розповідає багато й цікаво.

— Коли починаю вишивати ікону, подумки прошу в Господа благословення, відчуваю тремтіння в пальцях і навіть по всьому тілу. А коли вже завершую творіння, на мене, здається, сходить благодать. Ті підібрані різнокольорові хрестики тішать і милують око, — ділиться сокровенним рукодільниця. — Вишивка додає кольорів у моє життя, тримає в тонусі та заспокоює. У процесі роботи приходить багато творчих ідей, фантазій. Та головне — вишиваю тільки тоді, коли в мене є бажання, коли до цього лежить душа. На практиці переконалася, що вишивання — це робота не за наказом.

Щоб вишити одну картину, майстриня витрачає від місяця до півтора. Адже, окрім хобі, є основна улюблена робота — впродовж 28 років Людмила працює директором Будинку культури в Бутенках та керує дитячим гуртком «Чарівний рушничок». Майстриня діткам передає вміння мистецтва вишивки і разом iз ними освоює сучаснi, креативнi техніки.
А вдома чекає домашня робота та сім’я.

Квітковий вінок на весільному рушнику.
Фото з особистого архіву майстрині.

— Тож як усіх повкладаю спати, беруся за голку. Тоді я не відволікаюся і повноцінно віддаюся рукоділлю. Майстриня говорить, що вишиває лише нитками муліне. Пояснює своє вподобання тим, що ці нитки мають найрізноманітніші відтінки та не вицвітають з роками, зберігаючи насичені кольори.

Людмила Демченко розповіла, що у будинку культури завжди проводилося багато заходів — і свято пісні, і день села, і день матері. Це зараз коронавірус посадив усіх по хатах, а тоді дозвілля проводили насичено й весело.

Кожне свято декорувалося виставками виробів народних умільців, адже в селі чимало майстрів i рукодільниць. На таких заходах демонструвалися й її картини та рушники. Нещодавно частину робіт Людмила Демченко експонувала в Києві на виставці. Коли людина приходить у мистецтво, необхідно її окриляти, щоб вона продовжувала творити далі. Адже кожна робота має бути побаченою й оціненою.

Майстриня має дуже давню мрію — відкрити музей ужиткових речей, які застосовувалися ще за часів наших прадідів, адже сучасна молодь не знає навіть, як називаються ті чи інші предмети.