Бізнесмен i меценат Євген Сур: Конституція має допомогти реалiзувати потенцiал України

Успішність держави значною мірою залежить від того, як сформовані основи її функцiонування: закони, політична система, головні інституційні механізми.

І якщо ж у системі допущені помилки, то населення починає замислюватись: «Чому ж ми, розумні й талановиті, живемо гірше, ніж американці/німці/поляки?».

Шукаючи відповідь переважно у площині конспірологічних теорій.

Євген Сур, який аналізує українські проблеми через призму європейських тенденцій, вважає: замість шляху самозаспокоєння ми мусимо наважитися на ґрунтовні зміни.

Навіть якщо вони можуть здатися комусь руйнуванням основ. І, скажімо, Конституція України, 25 річницю якої ми відзначатимемо найближчим часом, — це не просто черговий привід для святкування, а інструмент, який допоможе реалізувати потенціал України. А тому зміна Конституції — не святотатство, а процес, який треба проводити, зважаючи на наш історичний досвід і світовий контекст.

Робити це треба сьогодні, зважаючи, що пересічний українець наразі перебуває ще на етапі посттоталітарного несприйняття будь-якої влади, а це аж ніяк не сприяє політичному та економічному зростанню держави.

При цьому Євген Сур намагається дивитися глибше — і причини, які заважають відбудові економіки, створенню сприятливого інвестиційного клімату, шукає не лише у назвах зареє­строваних законопроєктів, а і  в історичних аспектах, які впливають на формування шкали цінностей наших людей. При цьому пропонує свій план дій на досягнення значно вищих результатів, ніж ті, які ми маємо сьогодні.

Час міняти Конституцію?

— Кожен президент і кожна політична сила, які приходили до влади в Україні, принаймні на словах, завжди намагалися забезпечити гідне життя людей та майбутнє держави. Але в цілому, як показує сьогоднішня ситуація, це не вдалося жодній політичній команді. Як думаєте, чому? Не було бажання, не існувало розуміння, що і як треба робити?

— Причин багато. І чи не головна з них полягає у тому, що Конституція України не виконує покладених на неї функцій. Коли я розглядаю, скажімо, судову систему як елемент народовладдя і демократії, поділу влади на три частини, то бачу надзвичайно чітко — воно ж не працює!

Архаїчною, зрештою, є і сама вибудувана у нас політична система. Адже не може, наприклад, районний суд розглядати питання державної зради. Така практика означає, що пересічні судді у пересічному райцентрі матимуть допуск до державної таємниці, — такого ж немає у жодній країні світу! Це ж питання зовсім іншого суду, який має відповідну підготовку та відповідні повноваження, як це, зрештою, відбувається у більшості держав.

І суддівська гілка — це лише один аспект системних проблем, які необхідно терміново вирішувати.

— З чого ж треба почати роботу зi зміни цієї системи?

— Із внесення поправок до Конституції. Помилка була закладена ще тоді, в 1990-х роках, коли українські парламентарії намагалися створити Основний закон, але замість нього вийшов «мікс»: між Конституцією УРСР і нашим прагненням до кращого. Наша Конституція вибудувана таким чином, щоб вона не могла працювати: одна гілка влади бореться з іншою, і конструктиву немає.

Або, скажімо, неврегульованість заробітних плат: чиновника звільняють з роботи і при цьому виплачують шалені дивіденди, премії. І це поширена практика, яка відбувається за рахунок суспільства.
В Україні існує корумпована система кругової поруки. І сьогодні без якогось надзвичайного тимчасового трибуналу не обійтися. Адже хто буде виносити вироки, якщо доведений факт державної зради? Судді покривають агентів впливу — що з ними робити?

— Це питання передусім до виконавчої гілки влади.

— Так, але вихід із ситуації я бачу дещо радикальніший: створити конституційну більшість і внести певні поправки до Конституції.

Якщо йти далі, то варто звернути увагу на розбалансованість між виконавчою і законодавчою владою, на роль і місце президента у нашій політичній системі. У світі існує чимало прикладів, які дають відповіді на ці питання.

Якщо ми живемо у парламентській республіці, то в Україні варто запровадити двопалатний парламент, у якому будуть гідно представлені території плюс працюватимуть представники від політичних партій, що змагатимуться за визначення державного курсу. Саме так працює цей механізм в успішних країнах. Натомість однопалатний парламент не дає такої змоги, а постійна зміна виборчих округів не дозволяє влаштувати ефективне представництво регіонів держави.

Тож має існувати система, за якою закріплений територіальний розподіл держави, і кожна територія делегує свого кандидата. Верхня палата при цьому займається питаннями державотворення і відповідає переважно за економіку.

А ще — Конституцiя має бути простiшою, доступнiшою, в тому числi за обсягом. А не так, як зараз, коли Основний закон мало хто спроможний перечитати.

Вся влада — Законодавчим зборам

— У чому ж головний сенс перезавантаження в управлінні державою?

— Насамперед має з’явитися консенсус проукраїнських сил, які ухвалюють рішення, — саме вони створять Конституційні, або Законодавчі збори. Їм треба дати час на ухвалення нової Конституції. Коли є згода більшості парламенту, він саморозпускається, — і замість Верховної Ради починають працювати ці збори. Але перед цим вони створюють кодекс законів і правил, за якими держава живе рік-два.

Члени Законодавчих зборів — це юристи з абсолютно чистою біографією, фахові, україноцентричні, без проросійських симпатій і проімперських настроїв. І вони не мають жодних амбіцій бути обраними у наступний парламент, а тому не писатимуть цю нову Конституцію під себе.

Має бути віковий ценз. Молодим людям я би не довірив таку роботу, хоча вони розумні і фахові, але вони мають свої амбіції і кар’єрні перспективи, а отже, їм доцільніше обиратися у наступну Верховну Раду. А Конституцію повинні писати мужі, які вже не мають бажання стати народними депутатами, але мають історичний і управлінський досвід, розуміння розвитку держави. Їх завдання — ухвалити Конституцію, Кримінальний кодекс, інші закони.

Важливий момент, яка концепція переможе у конституційних зборах: чи президент формуватиме уряд, чи у нас буде парламентська республіка. Але ефективно вона може існувати при обмеженій кількості політичних сил. Треба давати права Мін’юсту на реєстрацію тих чи інших сил, при цьому має існувати своєрідний «фільтр» і захист від популізму.

«Відповідають не лише політики, а й виборці»

— Яка роль вітчизняного парламентаризму у цьому процесі? В одному з інтерв’ю ви зазначили, що можливість використовувати універсальні гасла — «Працювати не потрібно, їжею і всім необхідним будемо забезпечені, а бандити будуть в тюрмах» — має бути обмежена. Але ж як це зробити, якщо саме такі за змістом гасла сьогодні феєрично перемагають на всіх виборах: від президентських до місцевих?

— У розвинених країнах існує чіткий поділ: є соціально орієнтовані сили, є їхні опоненти — партії, які спрямовані на розвиток держави, створення конкурентної економіки, робочих місць. Але при цьому вони декларують зменшення податків на бізнес і скорочення соціальних програм.

Є протилежні сили, спрямовані на збільшення соціальних програм і податків, і вони також мають існувати.
Якщо подібний поділ існуватиме у нас, тоді величезна кількість партій, яка є в державі, не зможе відігравати такої негативної ролі, як ми бачимо зараз. Скільки в Україні партій? Безумовно, значно більше, ніж це необхідно для ефективної роботи парламенту. При цьому їх кількість зростає і у найближчому майбутньому може сягнути кількох сотень... Це ж абсурд.

Якщо у вітчизняному політикумі з’являється нова політична сила, вона має довести, звідки у неї фінансування, а всі джерела надходження коштів мають бути відкритими. Адже сьогодні це питання до всіх політичних партій.

Також очільники нової партії мусять довести, чим їх програма відрізняється від інших програм, тих політсил, що вже існують. І ще дуже важливий момент — якщо якась політична сила себе дискредитує, то має існувати механізм виведення її з політичного поля та «заміни» на іншу.

Виборці і «фактор краватки»

— Порівняно недавно українці почали цікавитися питанням про фінансування партій. Це може стати запобіжником від популізму? І взагалі, якими мають бути критерії оцінки їх роботи?

— Увага до цих питань — фінансів і критеріїв — має бути ще гострішою! І не лише з боку виборців, а й держави. Тим паче що й до самих виборців можна поставити чимало питань.
Чи не найменше питань у мене до виборців «Європейської Солідарності»: це національно і прозахідно орієнтоване населення нашої країни, яке бачить перспективи нашої держави у долученні до Заходу.

Але є питання до шанувальників «Сили і честі». Її очільник — у минулому співробітник КДБ, який нічого нікому не обіцяв, але при цьому його рейтинги зро­стали. Втім, нинішній очільник держави Володимир Зеленський і його політсила «Слуга народу» також особливо нічого не обіцяли людям: його прихильники більше намріяли собі, ніж почули. Окрім хіба що обіцянок про 4 тис. євро зарплати педагогам, хоча вже тоді було зрозуміло, що це несерйозно. Та люди щось мріяли і зараз продовжують це робити.

Або «БЮТ» із газовими угодами, насміханням над тодішнім президентом України Віктором Ющенком і його грузинським колегою Міхеїлом Саакашвілі, коли його країна зазнала агресії з боку Російської Федерації. Я пам’ятаю 2009 рік, коли Юлія Тимошенко казала: «Я не ношу краватку»... (Мається на увазі епізод, коли президент РФ Володимир Путін на спільній пресконференції з Ю.Тимошенко жартував над епізодом із жування краватки Саакашвілі у прямому теле­ефірі через хвилювання, спричинене нападом російських військ. — Авт.).

Але найдорожчий у світі контракт про природний газ ініціювала саме вона, Юлія Володимирівна. Потім — розвал коаліції. При цьому суспільство в усьому звинуватило тодішнього президента держави Віктора Ющенка, а їй пробачили все. Але ж це неправильно і нелогічно.

Але йдемо далі. Партія «Голос» — чудові хлопці й дівчата, активні, цілеспрямовані, та прошу пояснити, звідки у них гроші й хто за ними стоїть? Питання до «Свободи»: у нас війна з Росією, ворог стоїть на кордоні, а їх цікавить ЛГБТ-спільнота, та вся партія активно намагається заборонити паради. Це ознака патріотизму?

Зауважте, я розглядаю тільки проукраїнський електорат, до якого є стільки питань. У мене немає жодних зауважень, скажімо, до виборців ОПЗЖ. Які тут можуть бути питання?! Це люди, які мріють знищити Україну і повернути нас у стан колонії. І хоча ми і так залежні від країни-агресора, можна сказати, маємо напівколоніальний статус, ОПЗЖ працює, щоб ми стали повною колонією.

Євген Сур зі співачкою Русланою, яка неодноразово виступала в Батурині з патріотичними концертами, та директоркою Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Наталею Ребровою.

Чому експрезиденти не пишуть мемуари

— При цьому пересічний український виборець аж ніяк не готовий пов’язати свій добробут і своє голосування на виборах.

— Так! І я би почав із відповідальностi виборців за обрання Леоніда Кравчука. Ми ж не забудемо той дивний випадок, коли понад 90% українців голосують за незалежність, а потім головного партійного функціонера обирають президентом — 65% виборців. Майже 73%, але трохи менше (посміхається).

— Наскільки, на вашу думку, могло би змінитися наше життя, якби очільником держави тоді обрали В’ячеслава Чорновола?

— Назагал важко прогнозувати такий перебіг подій. Але я прихильник оптимістичного сценарію. Очевидно, що Росія тоді зав’язла у внутрішніх конфліктах і не була фінансово спроможною утримувати боє­здатну армію. І головний чинник — ментально російський народ ще не був готовий до війни з Україною. Плюс наявність у нас ядерної зброї. Тому вважаю, що в нас був шанс відірватися від Росії. А Кравчук, на мій погляд, просто купив лояльність комуністів, «червоних директорів» тим, що віддав їм на поталу державну власність.

— Але де-факто він законсервував Радянський Союз: в управлінні державою, у системі цінностей.

— Кожному з президентів України я би поставив своєрідні оцінки, виділив плюси і мінуси. Плюс у роботі Леоніда Кравчука полягав у тому, що він скористався ситуацією, налякав комуністів подіями в Росії, і вони виявилися готовими проголосити Незалежність України.

Другий,  не менш значущий успіх — це приведення армії до української присяги. Це однозначна заслуга Леоніда Макаровича. Більше особливих заслуг я не бачу. Навіть не ставлю йому в плюс недолугу українізацію за пів року до виборів. Але далі, як ми пам’ятаємо, російське телебачення зіграло з ним злий жарт. Коли Леонід Кравчук виграв перший тур iз великим відривом, але потім програв у другому своєму наступнику Леоніду Кучмі.

Тож свої плюси були і в роботі Леоніда Кучми. Перший — це той, що він стабілізував економіку, спробував реформувати її. Втім другий президент спричинив також несправедливий переділ власності, яку «розписали» мiж собою «червонi директори», кримiнал та росiйськi агенти. До того ж пiзнiше кримiнал також став частиною росiйської агентури.

Сьогодні я вважаю, що ми дуже багато не знаємо, існує чимало білих плям в історії України. І якби сьогодні всі ексочільники нашої держави написали правдиві мемуари, це пішло б на користь державі. І щоб, зокрема, Леонід Кравчук розповів про своє бачення тих подій. А чом би й ні? Ну чого людині боятися?!

А Кучма написав би, що його змусило призначити керівником свого апарату Віктора Медведчука. Адже версій на цю тему є багато, але було б цікаво почути першоджерело. Хто провокував його конкретно на негативні висловлювання на адресу Георгія Гонгадзе? Ми ж заднім числом сьогодні всі розумні — минуло двадцять років, і тепер очевидно, що це було, і причина, і наслідки. Хто може повірити, що майор Мельниченко ховав під диваном диктофон? Але ж є головний свідок тих подій, і це — Леонід Кучма.

Тоді, як ми пам’ятаємо, настало розуміння, що з Росією ніколи не буде миру. І тому за ініціативи керівництва держави було здійснено певний рух у бік НАТО. Але як тільки Москва відчула той рух, одразу ввімкнула дискредитацію, шалений тиск на нашу владу. Ну чому б це не описати?

Наприклад, як часто президент Кучма переглядав «Українську правду» в інтернеті? І якщо виявиться, що він у той час узагалі не користувався інтернетом, то значить хтось із його оточення здійснював щоденний тиск і провокації.

І Віктор Ющенко міг би написати, як воно було. Які обставини змусили його призначити Юлію Тимошенко на посаду прем’єр-міністра. І цю її фразу, яку ми досі пам’ятаємо: «Я і спатиму на роботі заради Віктора Андрійовича!». Цікаво, хто і як провокував розрив між ними.

Американські президенти, відійшовши від справ і державних посад, їздять і читають лекції, пишуть книги, у тому числі спогади і мемуари. Книгу «Україна — не Росія» чинний тоді президент Леонід Кучма написав з певних політичних мотивів. А зараз це можна зробити щиро, тим паче, що майже всі наші «екси» у віці і їм уже не треба піаритися.
Сказане, звісно, не стосується чинного президента Володимира Зеленського, адже у нього така необхідність є.

Патріотизм і обороноздатність

— Кроки президента Зеленського щодо санкцій проти деяких проросійських політиків, телеканалів — це і є згадана вами необхідність піару чи скрупульозна робота задля посилення державності?

— До цих ініціатив я ставлюся, безумовно, позитивно, але з одним застереженням: якщо ці кроки не матимуть продовження, позитивних наслідків для держави не буде жодних. Якщо, наприклад, завтра якийсь районний суд скасує рішення РНБО, на цьому всі потуги завершаться. Адже заарештовані активи — не означає, що вони конфісковані.

А якщо наступним кроком буде конфіскація, якщо буде зачистка від агентури, то я двома руками за таку ініціативу. Я не володію інсайдерською інформацією контррозвідки, і приховану агентуру важко вирахувати, але відкритих агентів треба виявляти. Адже вони створюють негативний фон, який заважає подальшому розвитку дер­жави.

Хтось iз цих агентів скаже, що нам потрібен крейсер, хтось — що авіаносець, і перетягуватиме патріотів на свій бік. А тоді вийде так, що весь український оборонний бюджет буде витрачено на цей крейсер. А якщо його ще довірити будувати Вадиму Новинському, то крейсер через двадцять років вийде в море і потоне (посміхається).

Або ці безкiнечні розмови про продовження ресурсів радянських літаків сорокаліт­ньої давності, які ми чуємо досі, — це ж не така вже й державна таємниця, скільки коштує технічне переозброєння. Неухвалення рішень про закупівлю нового озброєння для армії має свою ціну.

І в цьому контексті ми дуже програємо, наприклад, Польщі, яка має довготермінову стратегію із переозброєння, короткотермінову, середньотермінову, є програми на 5-10 років, країна їх виконує, існують програми фінансування щодо переозброєння.

А ми попервах маємо інформацію, що Великобританія дає нам військові катери, вони спершу будують їх у себе, потім розміщують замовлення на території України, для цього обрано завод «Нібулон», для спільної діяльності... Згодом говорять про турецькі корвети. Минуло кiлька місяцiв, і йдеться вже про інші корвети.

Це ж те саме, що ми раніше говорили про крейсери. Це морквина на великому дрючку перед ослом. Я маю на увазі таких, як я, патріотичних людей, — мені приємно читати, які наміри на переозброєння. Але зараз я розумію: такі плани — це ніщо. Адже план не ухвалено насправді, і кожен наступний президент буде приходити і скасовувати всі плани свого попередника.
Коли країну очолював Петро Порошенко, завод «Кузня на Рибальському» робив катери. Я не здатен оцінювати їх боєздатність, але це була програма, яку просто зламали, не створивши навзамін нічого.

Наш партнер — США

— Можливо, нам варто більше дослухатися до міжнародного досвіду? Відтак лунає про тіснішу, ніж ми нині маємо, міжнародну співпрацю, яку проросійські сили вже назвали «зовнішнім управлінням». Втім неоціненним є післявоєнний досвід певних країн, зокрема Японії, яку допомогли реформувати США, фактично «витягнувши» з кризи. То де ж межа між суверенним правом і запозиченням передового міжнародного досвіду?

— Зовнішнє управління в Україні було завжди. Але це було управління з північно-східним вектором, не західним. Його представники — не хочу їх перераховувати, щоб не піарити — всі вони тут, в Україні, і всі чудово почуваються. Навіть попри санкції. І всі, хто кричить про зовнішнє управління, і є елементами цього зовнішнього управління.

Свого часу українські президенти всі свої рішення мали узгоджувати з послом РФ або представником російського посольства у Києві. Той при­їжджав, давав перелік призначень: таким чином якісь сумнівні люди з’являлися в державних адміністраціях, інших вагомих структурах. А тому, що їхнє призначення лобіювали з Москви.

Я бачу, наприклад, як відбувається цей процес у Сумській області, бачу, який вплив має один з відомих тіньових лідерів і чому він відверто фінансує московську церкву, яка ставить під сумнів існування нашої держави, дискредитує нашу армію, загиблих бійців. Вони мають свою охорону. Це питання до наших правоохоронців: чому вони не бачать цього пана і його діяльності?..
А досвід Японії, Південної Кореї і справді дуже цікавий. Так, нині це демократичні держави. Але хто створив їм цю демократію? Перша була переможена у війні, а друга — це осколок недолугої експансії з півночі, з боку Китаю. І все їм у сфері державного управління було «налаштовано» американцями. Повоєнна Японія та повоєнна Німеччина — це наслідки впливу США, підтримки демократичних інституцій, фінансова допомога за планом Маршалла, який діяв у Німеччині.

Це «неамбітні» країні, які після поразки розуміли, що треба працювати. Там була дешева робоча сила, і ті країни досягли перших успіхів за десять, а колосальних успіхів — за п’ятнадцять років. При цьому ми знаємо, скільки президентів Південної Кореї після втрати посади сідало до в’язниці. І зараз кожен з них вважає своїм обов’язком сісти (посміхається). Тож Україна тут має перевагу: у нас один експрезидент у бігах, а решта спокійно ходить по вулиці (сміється). Це є певна запорука стабільності.

— Тож міжнародна підтримка із заходу для нашої країни — це більше допомога, скажімо, інвестиціями, технологіями чи зазіхання на суверенітет?

— Я взагалі не вірю, що у нашому нинішньому стані ми як держава здатні консолідуватися і створити всі необхідні закони без допомоги Заходу, без надання стабілізаційних кредитів, — коли при цьому проросійські активісти верещать про зовнішнє управління, про «соросят».

Інвестор, хто б він не був, завжди залишається інвестором, і він має отримувати свій прибуток. Для держави це залучення капіталу, створення робочих місць і конкурентна здатність. Плюс податки з цих грошей і збільшення бюджету, а відтак розширення соціальних програм.

Я завжди намагаюся пояснити різницю між меценатом та інвестором. Перший може бути марнославним, може мати певні цілі, може мати у певний відрізок часу надлишок грошей, які він готовий вкладати у цю державу. Але меценат — сьогодні він є, завтра немає. А інвестор — це на роки, адже інвестиції йдуть туди, де є відповідний бізнес-клімат, надійність і політична ситуація. Відповідно має існувати лояльність населення до інвестора. Люди мають спокійно ставитися, що кожен інвестор заходить на територію країни з метою заробити. І зрозуміти, що якщо німець чи поляк має прибуток у себе на рівні 5-10 відсотків, то в Україні він має заробити щонайменше п’ятнадцять.

— Українці дещо розчарувалися у здатності західноєвропейців захищати наші інтереси, особливо після лобіювання Німеччиною небезпечного для нас російського газогону «Північний потік-2», а експерти стверджують, що наш партнер — це тільки США. Втім останні кроки президента США Джо Байдена — пожвавлення стосунків з Росією, фактичний дозвіл на добудову «потоку» — також почали викликати скепсис.

— Я прожив у США понад десять років і, наскільки я розумію американців, наближених до політики, можу сказати: так, ми їм цікаві у геополітичному плані. Адже головним дестабілізатором європейського простору сьогодні виступає Росія, і для Заходу останнім часом це остаточно стало очевидним.

Україна ж є засобом обмеження впливу РФ. Якщо наша держава відбивається і стабілізує ситуацію, то це є обмеженням кремлівських планів і захистом Європи з одночасним зменшенням їхніх ризиків. Адже західні інвестиції тут стикаються з конкуренцією «східних інвестицій»: людей, які не платять податків.

Візьмемо такого бізнесмена, який платитиме податки зі свого прибутку й інвестуватиме в Україну, — а тут iз мішком грошей ходить конкурент, який узагалі не платить податків і лише трохи роздає хабарів. То як чесний бізнесмен зможе вести тут бізнес? Адже несплата податків — це величезна конкурентна перевага, і як наслідок — цей західний бізнесмен неодмінно програє, питання тільки, коли саме. І поки не зламати цю систему, не буде тут глобальних, великих інвестицій.

Але сьогодні у нас більшість бізнесу взагалі не платить податки, — у цьому є величезна проблема. Скажімо, 18 відсотків податку на прибуток, які є в Україні — це далеко не критично. Певні види бізнесу в Австрії обкладають податком у 55%. Я знаю цю країну, бо я там тимчасово проживаю. У Сполучених Штатах Америки, наприклад, значно комфортніші умови для бізнесу. Але суттєво менше соціального захисту, відносно менші пенсії. В України має бути свій шлях, але його варто напрацьовувати лише на основі світового досвіду.

Причини любові до «совка» і роль Російської церкви

— Утім цей шлях має бути аж ніяк не в бік Москви. Проросійські політичні сили у нашій країні здобувають електоральну підтримку не на порожньому місці, при цьому тугу за СРСР ми бачимо навіть у молодих людей, які взагалі не мають жодного особистого досвіду про цей історичний період.

— Я чудово пам’ятаю наші шкільні програми, коли учням говорили, що є російська література — найвеличніша у світі. І при цьому давали нуль знань про світову літературу, про наш світовий контекст. Про українську висловлювалися у стилі, що це така маленька нікчемна літературка, яка пише про село, про Горпину та інші малоактуальні і зовсім нецікаві теми. І такий підхід активно культивувався!
При цьому вчителям російської мови в українських школах невідомо чому платили на 20% більше, ніж іншим. Ми це також пам’ятаємо. А звідси — синдром меншовартості. Минуло 30 років, і молоді хлопчики вже із захватом розповідають про Радянський Союз — як, мовляв, добре і весело було там жити.

...Ми були торік з американцями на екскурсії у Чорнобилі. І добре, що там був дуже неякісний переклад на англійську, такий, що гості далеко не все розуміли. Коли, наприклад, молодий хлопець-гід багато разів повторював російською, як добре було все організовано за СРСР, зокрема під час евакуації з Чорнобильської АЕС.

Я запитав: «А чому ви не розказуєте про те, як у СРСР довели до вибуху цієї станції?! І скільки людей постраждало». І коли ви показуєте начищену до блиску їдальню, то це аж ніяк не Радянський Союз. Бо на столі немає сiльнички, з якої нічого не сиплеться, а якщо висипається, то разом із кришкою. Не вистачає і липкої стрічки від мух, просто на вході.

А всі ці дивні симпатії до неіснуючої держави — це питання до шкільної програми, до діяльності церкви у тому числі. Адже як можуть належати культові споруди, які є національним надбанням, одній конфесії? Це питання до законодавчої влади.

Хто обізнаний в історії, той знає рішення Халкедонського собору, скликаного ще 451 року, параграф 17: «Одна держава, одна церква з ім’ям «православна». Тобто, всі православні, якщо вони себе такими вважають, мають вступити до церкви, яка існує на території їхньої держави, — і не сіяти розкол. В Україні це українська православна церква, — якщо наші православні живуть в іншій країні, скажімо, в Греції, то вони йдуть у грецьку православну церкву.

У самій же Росії церкви не існує, церква у них — це продовження держави. Та ситуація була запроваджена ще Петром І, коли він створив відповідний департамент і сам його очолив.
Російська православна церква — одна з головних загроз існування нашої держави. Кажуть, що російський патріархат несе більшу загрозу, ніж заблоковані проросійські канали.

Сьогодні я маю позицію: досить будувати нові культові споруди. У мене питання до всіх єпископів Православної церкви України: «Де ваші позови на те, що права прихожан української церкви порушують?». Адже кому належить наше культурне надбання?.. Скажімо, у Конотопі залишилися тільки дві історичні церкви, причому обидві вони належать російському патріархату...

Історія-гідність-зміни

— Українцям потрібні внутрішні стимули для того, щоб ми були готові до кардинальних змін.

— Без власної гідності неможливо знайти такі стимули. Якщо переважна більшість почне хоч трохи пишатися державою, хвилюватися за неї, бажати їй добробуту й успіху, тоді це стимулює людей.
Адже сподіватися на закордон, коли самі люди звідси втікають, — це наївно. Чому росіяни постійно провокують в Україні свої ворожі заяви? Невже нам, усім людям, не набридли розмови про українську мову перед кожними виборами? Мені набридли. Адже це питання, на мою думку, мало бути вирішено раз і назавжди вже років тридцять тому. Існують законодавчо визначені сфери застосування української мови. якщо ти їх не виконуєш, покинь, будь ласка, систему влади.

Мені приємно, що зараз українською мовою розмовляють у ресторанах, — адже раніше мене тут ігнорували. Але ж мене більше бентежить, чому наші повітряні диспетчери не послуговуються українською мовою? Вони всі говорять російською, навіть у Львові.

Чому частина наших офіцерiв, які дають інтерв’ю українським ЗМІ або говорять російською, або у них така українська, що відпочиває пан Азіров (посміхається)? Це ж офіцер, який на зв’язку. У мене немає питань до людей, які воюють, — зрештою, Іноземний легіон у Франції теж не знає французької мови, але вони роблять добро для держави. А тому волонтерські організації, загони добровольців — ми не можемо регламентувати їх, але ж є армія — атрибут держави.

Те саме стосується українських спортсменів: коли до нього підходить представник українського ЗМІ, ми чуємо російську мову. Це ж питання виховання, якщо навіть ти двомовний, — то ж маємо свідоме, навмисне ігнорування українського, ставлення до нього з презирством. Тому для мене, якщо програє боксер Усик, — то немає більшої радості. Хіба це нормально?

— Ненормально. Мені так хочеться пишатися нашими спортсменами, співаками, а не робити вигляд, що я їх не знаю.

— Для цього нам треба домогтися пробудження нації, а це — багатовекторний вплив. Зараз ми — кілька ентузіастів — вивчаємо архіви, які перебувають у Чернігові, документи Чернігівського полку. До речі, вони в дуже доброму стані, чудово збереглися за 300 років, — і ніхто ними не цікавився за той час. Ми, зокрема, вивчаємо архіви Конотопської сотні, Рум’янцевський опис Конотопської сотні. Це 1767 рік, після ліквідації посади гетьмана гетьманщина ще трохи існувала, полковий устрій було збережно, а вже остаточно його ліквідували в 80-х роках XVIII століття.

І коли читаєш ці прізвища — список Конотопської сотні — сотники, курінні отамани, я зустрічаю ці прізвища в сьогоднішньому Конотопі. То чому б не розповісти про це нащадкам цих людей, розбудити їхню свідомість? Адже після того, як вони знатимуть про свій рід, то, маю надію, з’явиться і гідність. Адже без власної гідності ми далеко не зайдемо.

Маю доволі сумний досвід, ще коли я був у 90-х роках бізнесменом у Москві, — тоді там було багато людей з України, інших країн, зокрема тих, де рівень життя був значно гіршим, ніж у нас. Але жодних нарікань на свою країну від них я не чув, люди вважали це приниженням їхньої гідності. А от наші люди собі дозволяли приїхати до Москви і згадувати свою батьківщину останніми словами.

Єдина нація є монолітною. Ось ми часто порівнюємо себе з Польщею. Але ж Україна втратила державність ще у XIV столітті, а їхня державність була порушена після 1795 року — третій розділ Польщі, тож незалежної Польщі не існувало лише 123 роки. З нами злий жарт зіграло рішення Варшави перепорядкувати українські землі напряму Варшаві. І коли це було зроблено після 1569 року, в нас почали виникати певні конфлікти на релігійному ґрунті.

Варшава, з одного боку, має певний імперський погляд, але з іншого — Річ Посполита — це була найдемократичніша держава Середньовіччя, де королів обирали, де існував Сейм. Це як принципат Древнього Риму, який настав після республіки, коли імператори не мали абсолютної влади. Якої не мали і королі.

Існує версія, що і війна Богдана Хмельницького виникла через те, що був таємний союз між Хмельницьким і королем Владиславом. У той час, коли Україна після Івана Мазепи вже була «забита-прибита», існували тільки певні державні атрибути... Можна проводити різні дискусії про період Розумовського, період колегії. На­приклад, що канцлер Російської імперії був Олександр Безбородько, українець за походженням, і нібито він намовляв царя Павла відновити наші вольності. Але це ж було з позиції «на колінах»: «Пожалуйте нам грамоту, а ми вам за це...». Таку ситуацію аж ніяк не можна порівняти з Польщею, яку підтримав Наполеон.

Безумовно, фактор наявності державності для єдності нації дуже важливий. Я прочитав трохи матеріалів про історію Чернігова і бачу: проходить 200 років, і те вільне козацтво, яке мало привілеї, було доведено до жалюгідного стану. У них забирають доходи, «прихоплюють» бізнес, вони начебто живуть на цій землі, але все життя проходить повз них: якісь царські чиновники призначають начальників, відбирають землі, роблять мануфактури — попри волю мешканців цих земель.

Як освічені стали неписьменними

Я знайшов судову справу за 1902 рік, козаки судилися за болото, за вигони і виграли в Чернігівському суді. Знайшов там згадку про те, що мій прадід, Сур Яким Платонович, підписувався за 17 неписьменних козаків. Але яким чином за двісті років ці люди стали неписьменною нацією? Раніше ж Україна була високоосвіченою нацією, але з втратою незалежності почався процес занепаду. Як наслідок — в Україні перед першою світовою війною письменних було 11% від всього населення!

Коли дехто з росіян пишається своєю історією, читаючи Карамзіна чи ще гірше — Пікуля, який понаписував чудернацьких історій, то нам, звісно, не вистачає своїх. Щоб писати у тій же зневазі про інших (сміється). Це звичайно ж, жарт. Але факт полягає у тому, що де гроші, туди йдуть «вершки» суспільства, а еліта може з’явитися лише у третьому-четвертому поколінні неперерваної державності.

Спершу йде накопичення, — хіба можна наших батьків назвати українською елітою? Але коли онуки починають розуміти, що їхня країна, їхня історія — це предмет власної гідності, приналежності до держави, яка успішно існує, тоді ми можемо зробити великий крок уперед.

Наразі ж ми маємо найбіднішу державу, яка дозволяє певним особам купувати дорогі яхти, колоти око європейцям, ставати власниками замків у Європі. Я казав уже не раз: купуйте біля Одеси, якщо ви втратили Крим, — ось вам Рів’єра. Ментальність, несмак, недалекоглядність і небажання змінюватися на краще — так буває завжди, коли немає ні кореня, ні відчуття національного.
Я переконаний: Україна зуміє вийти з цього зачарованого кола. Ми маємо не лінуватися, мусимо зробити певні кроки, — і тоді досягнемо успіху. Звісно, не сьогодні, але такими своїми діями ми закладемо фундамент для наших нащадків.