Село без грамоти, зате з децентралізацією: у Решетилівський ОТГ на Полтавщині закривають одразу 8 шкіл

Таке рішення ухвалили на сесії Решетилівської міської ради.

Йдеться про закриття малокомплектних сільських шкіл Решетилівської територіальної громади, в яких навчається не більше 40 учнів.

У цьому списку опинився й Пащенківський заклад загальної середньої освіти І—ІІ ступенів, який відвідують 30 школярів, — його закривають разом із дошкільним підрозділом, де числяться ще 11 дітей.

Селяни такого рішення не вітають, бо вважають, що закриття школи й дитсадка — це вирок селу.

«Наших дітей позбавляють права на дошкільну освіту»

На доглянутому шкільному подвір’ї першою зустрічаю місцеву жительку Галину Зіненко. Вона пригадує: коли в 1986 році відкривали цю школу, її син Руслан саме йшов до першого класу.

«А тепер мій онук Роман закінчує тут дев’ять класів — і школу закривають. Образливо, — в очах жінки зблискують сльо­зи. — Це ж не просто слова: не буде школи — не буде й села. Он бачите, на яку руїну перетворилося покинуте приміщення дитсадка, розрахованого на 90 дітей. Порожня будівля контори теж розвалюється на очах. Така ж доля чекає й на школу».

«Молодь із Пащенків ви­їжджає, бо роботу тут знайти вкрай важко. Але якщо ще й школу з дитсадком закриють, то села, вважай, не буде, — пророкує й Валентина Лебеденко, котра працює на півставки завгоспом у дошкільному підрозділі.

— Кажуть, оптимізація мережі малокомплектних шкіл — це на краще. От тільки для кого краще, не знаю. У дитсадку найстарші — чотирирічні. То батьки не горять бажанням возити малюків за сім кілометрів до дитсадка в сусіднє село Шевченкове. Ви ж бачили, які в нас убиті дороги. Улітку ще сяк-так можна добратися. А взимку їх навіть не завжди розчищають від снігу.

Про це хто-небудь подумав? Ми ставили питання й щодо нашого працевлаштування, то не особливо обіцяють. З огляду на те, що до Шевченківського закладу загальної середньої освіти І—ІІІ ступенів приєднують не тільки нашу, а й Шамраївську школу, то на всіх вакансії навряд чи знайдуться.

Мені 56 років, і якщо тут звільнюся, у такому віці на роботу мене вже ніде не візьмуть. Я в колективі найстарша, інші — молоді, кожен хоче працювати. І всі зараз, як кажуть, біля розбитого корита. Замість того, щоб якось заохочувати молодь лишатися в селі, створюють усі умови, аби вона виїжджала».

30-річна Оксана Капустян із чоловіком та трирічною дитиною живе в Пащенках разом із батьками, донедавна вважала, що має роботу виховательки в дошкільному закладі. Тепер констатує: закриється дитсадок — і їхній сім’ї, ймовірно, доведеться кудись виїжджати.

«Як відомо, хто хоче, той шукає можливості, а хто не хоче — причини. Нам називають безліч причин, щоб закрити сільську школу й дитсадок. І ніхто не шукає можливостей, аби їх зберегти. Ми просто не уявляємо, як малюків возитимуть автобусом до дитсадка села Шевченкове.

Навряд чи хтось із молодих батьків на це наважиться. Думаю, ті, хто має автомобіль, відвозитимуть свою малечу самі. Решта ж дітей дошкільного віку, найімовірніше, сидітимуть удома. Таким чином, наших дітей позбавляють права на дошкільну освіту, — робить висновок Оксана. — Відверто кажучи, не хочеться виїжджати з села.

У мені всередині ведеться така болісна боротьба. Хочеться, щоб змінилася політика держави щодо села, аби в сільській місцевості створювали якісь програми для молодих. Загалом ідей багато.

Та якби держава хоч трохи підставляла плече. Ніхто ж не говорить, щоб нам усе подали на підносі. Моя рідна сестра три роки живе в Литві, то вона просто дивується, наскільки там краще ставлення до людей із боку держави».

Вікторія Старовірець — мати двох дітей: донька Вероніка закінчує восьмий клас, трирічний син Андрій відвідує дошкільний підрозділ. Сама жінка працювала кухаркою в навчальному закладі. Три роки тому купили з чоловіком будинок у селі.

«Тоді ніхто й подумати не міг про те, що школу й дитсадок закриють. А тепер для молодих сімей з дітьми тут, вважай, ніяких перспектив. Доньці доведеться переходити до іншої школи. А як возити малого сина до дитсадка іншого села, узагалі не знаю. І сама без роботи лишаюся. Як жити далі, просто не уявляю, — зітхає Вікторія. — Поки що навіть думати про це не хочу».

Селяни хочуть, аби лишили хоча б початкову школу з дошкільним підрозділом

Місцеві жителі ратують за те, аби в селі залишили хоча б початкову школу й дитсадок, тим паче, що нагорі обіцяли, нібито оптимізація мережі малокомплектних сільських шкіл не торкнеться початкової ланки освіти.

«Нам говорять, що невигідно утримувати малокомплектні школи. Та можна, скажімо, залишити початкову школу й дошкільний підрозділ, у такий спосіб зменшивши опалювальну площу, — висловлює свою думку іще одна жителька села Пащенки Валентина Сепіта.

— Моєму сину два з половиною роки, він із задоволенням відвідує дитсадок. І я помічаю, що дитина там розвивається. Звісно, про відвідування дитсадка в селі Шевченкове в такому віці взагалі не йдеться. Найімовірніше, син сидітиме вдома. От я собі й міркую: живучи в селі, ми теж сплачуємо податки, аби в наших дітей були умови для розвитку. Чи якщо ти живеш у глибинці, то цього не гідний?».

До розмови приєднується пенсіонер Василь Роменець, котрий 35 років тому як молодий спеціаліст прибув за направленням після закінчення вишу в перспективне село.

«Коли ми сюди переїхали жити, відкривали новозбудовану школу. То це було таке свято. А тепер її закривають... Така недалекоглядна політика спрямована на те, щоб сіл узагалі не було, — вважає чоловік. — 15 осіб, зокрема й моя донька, лишаються без роботи. Ті, кому 40—50 років, сидітимуть удома, а ті, кому 25—30, виїдуть. Моя інша донька й чотири племінники вже за кордоном. Коли нам розказували, яка це класна річ — децентралізація, я слухав-слухав, а тоді констатував: це остання капость, яку хочуть зробити для села. Бо всі кошти вкладатимуться в центр громади, а села, що докотилися до прірви, впадуть у неї. Так воно й сталося».

Я навідалася до ще одного закладу загальної середньої освіти І—ІІ ступенів — Шамраївського НВК, який також закривають із тієї ж причини — через малу кількість дітей (30 школярів і 15 вихованців дошкільного підрозділу).

Учителі, котрі чимало років відстоювали свій навчальний заклад (коли його приміщення не опалювали, навіть вдавалися до перекриття руху транспорту на автотрасі), тепер просять не називати їхніх прізвищ: мовляв, уже є рішення сесії міської ради, тож справу зроблено й назад вороття не буде.

«Знаючи, що ми відстоюватимемо школу, керівництво Решетилівської громади вирішило діяти на випередження, аби нам затулити роти. Відтак маємо рішення суду про закриття нашого навчально-виховного комплексу через порушення правил протипожежної безпеки, — розповіла одна з моїх співрозмовниць.

— При цьому нікого не хвилює, якою дорогою возитимуть наших дітей до школи в село Шевченкове. Ви ж бачили, вона недобудована, там немає жодних інформаційних дорожніх знаків. До речі, уже був випадок, коли автобус зі старшокласниками, що курсував із села Пащенки, злетів зі шляху в кювет — добре, що всі діти вціліли, хоч були травмовані.

Нас запевнили, що дорогу добудують. Але це, як ми вчили в школі, дієслово недоконаного виду. У мене таке відчуття, що села хочуть зрівняти з землею. Тих, хто нагорі, цікавить у сільській місцевості тільки земля, якою можна буде торгувати. А люди їм не потрібні. Маємо зараз страшну владу».

Закривають школу в колись перспективному селі Пащенки.

«Питання оптимізації освітньої мережі назрівало давно»

Окрім усього, селяни нарікають на те, що громадських слухань із приводу закриття навчального закладу в їхніх населених пунктах ніхто не проводив: розуміючи, що такого рішення в селах не підтримали б, їх провели в Решетилівці.

«Ми з колегами й батьками наших вихованців їздили туди, проте до нашої думки ніхто не дослухався. Аби протягнути потрібне рішення, керівництво територіальної громади добре підготувалося, зібравши бюджетників із Решетилівки, котрі не мають жодного стосунку до сільських шкіл. Вони становили більшість і, відповідно, проголосували за оптимізацію мережі сільських шкіл, — повідала мені співрозмовниця, котра, знову ж таки, не побажала «світитися». — Очільниця відділу освіти робить акцент на тому, що в сільській школі не надають якісної освіти. Ми теж за гідну освіту, але ж не за рахунок здоров’я наших дітей».

А загалом подібну думку озвучила мені не одна людина.

На згаданих громадських слуханнях узяв слово й голова Решетилівського райвиконкому початку 1980-х років Іван Лисенко.

«Я на своєму віку пережив не одну «гігантоманію», — зокрема зазначив Іван Микитович. — Якщо зараз закриємо сільські школи, молодь задумається: варто лишатися в селі чи їхати за тридев’ять земель шукати кращих умов? У мене болить душа за всі населені пункти, де закривають школи.

Бо без них села приречені на загибель. Скільки ми вже втратили їх через геть непродумані дії. Моє рідне село — Сухорабівка. Що станеться з ним, коли там не буде школи? Це навчальний заклад із великими традиціями. Я сам закінчив його в 1956 році із золотою медаллю. Потрібно думати про майбутнє сільських населених пунктів — от із чого варто було б розпочинати цю розмову».

Ситуацію із закриттям одразу восьми шкіл на моє прохання прокоментувала керівник відділу освіти Решетилівської міської ради Алла Костогриз.

«Питання оптимізації освітньої мережі назрівало давно. І якщо в 2015—2016 роках в інших районах пішли на це, то в нашому взяти на себе відповідальність, на мою думку, ніхто не захотів. Тому, аби створити якісний освітній простір, ми мали піти на такий непопулярний крок.

Бо в тих закладах, які ми реорганізовуємо, дуже багато всіляких парадоксів. Наприклад, учитель зарубіжної літератури викладає ще й історію та право. Бо немає спеціаліста. Ну про яку якість знань у такому разі може йтися? До того ж нерідко відсутня й гурткова робота.

Якщо ж говорити про кількість учнів, то класи в цих школах неповноцінні. От найбільш емоційно сприйняли рішення про реорганізацію в Сухорабівській школі, а там же чотири класи взагалі відсутні. Виникало питання, чому цей заклад загальної середньої освіти І—ІІІ ступенів закривають.

Хоч насправді там немає 10-го й 11-го класів. У тій же Лобачівській школі у класах нерідко по дві-три дитини. У цих навчальних закладах немає жодної інтерактивної дошки. Приєднавши ж їх до закладів загальної середньої освіти І—ІІІ ступенів згідно з тим, як вони розташовані географічно, ми забезпечимо останні всім необхідним, адже не матимемо такої значної розпорошеності коштів.

При цьому практично всі педагогічні працівники з малокомплектних шкіл будуть працевлаштовані, — обіцяє Алла Миколаївна. — Дорогу ж мають добудувати до початку навчального року. Ми вже придбали й новий шкільний автобус. Якщо ж не закривати малокомплектних шкіл, то до чого дійдемо? До того, що учнів у них узагалі не буде?»