Багато старань, та мало вміння: як Зе-влада провалюює рух України до НАТО

На саміті НАТО, який відбудеться 14 червня в Брюсселі, будуть, зокрема, обговорюватися агресивні дії Росії.

Однак Україну, яка першою постраждала від її дій, на саміт не запросили.

Провал української дипломатії в справі євроатлантичної інтеграції виглядає ще більш показовим, якщо враховувати активну публічну риторику перших осіб держави з цього питання останнім часом.

«Апостроф» розбирався, чому через місяць після наполегливих заяв з офісу Президента про очікування Києва отримати ПДЧ у найкоротші терміни, Україну не захотіли покликати навіть на саміт.

Чому не покликали, хоча просили?

31 травня Генеральний секретар НАТО Йєнс Столтенберг заявив, що на саміт Альянсу не запрошуватимуть Україну і Грузію. За словами Столтенберга, це обумовлено короткостроковістю саміту, через що участь у ньому візьмуть винятково країни-члени НАТО.

Однак є неприємний для Києва нюанс: порядок денний обіцяє ухвалення рішень із питань загроз агресивних дій з боку Росії, але виходить, що питання щодо агресії проти України вирішують без самої України.

Подібне рішення Альянсу розкритикував міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, заявивши про нерозуміння мотивів такого кроку НАТО.

«Ми абсолютно не розуміємо, як можна проводити закритий саміт НАТО на тлі агресивних дій Російської Федерації проти України, в Чорноморському регіоні і проти членів Альянсу», — говорив він.

Однак критика з боку українського міністра не рятує поточного стану справ, який явно погіршується місяць за місяцем. Ще в квітні Володимир Зеленський висловлював чіткі очікування щодо отримання Україною ПДЧ. Тоді український президент перед зустріччю з Еммануелем Макроном дав інтерв’ю французькому виданню Le Figaro, в якому підводив до цієї теми.

«Якщо лідери ЄС кажуть, що від України залежить ситуація безпеки в Європі, якщо ми платимо за це жертвами, а вже понад 14 тисяч людей загинули, значить, ми повинні мати якийсь статус. Україна не може почуватися в ЄС і в НАТО як у гостях. Ми хочемо бути своїми. Я вважаю, що ми давно на це заслужили», — заявив Зеленський.

Однак на брифінгу за результатами зустрічі з лідерами Франції та Німеччини тему НАТО Зеленський розвивати не став. Основні меседжі президента України стосувалися загострення відносин з Росією.

Очевидно, що Зеленський не став розвивати тему НАТО після розмови з Макроном і Меркель, бо хоч скільки-небудь значних зрушень у цьому напрямку не було досягнуто. Тоді результат переговорів укотре підтвердив той факт, що головні «локомотиви» Євросоюзу уникають предметних кроків у просуванні України в НАТО, оскільки для них це несе прямі ризики і зіпсовані відносини з Кремлем.

І якщо в квітні Україна наполегливо чекала ПДЧ від НАТО, то через місяць із гаком вимагає хоча б побути за столом переговорів, де будуть вирішуватися важливі для держави питання. Що ж послужило таким каталізатором деградації у справі євроатлантичної інтеграції України?

Як раніше зазначав співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Михайло Пашков, є абсолютно об’єктивні причини, чому Україну не захотіли бачити в Брюсселі на саміті — в НАТО не бажали зайвий раз дратувати Росію перед розмовою Байдена з Путіним.

Але на цьому тлі публічна риторика з боку людей, що входять в оточення Зеленського, виглядала вкрай дивно. Вже знаючи про те, що Україна не буде представлена в бесіді на саміті НАТО, топ-чиновники продовжували вкидати тези про необхідність виступу Зеленського на цьому заході.

Наприклад, віцепрем’єр-міністр — міністр із питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Олексій Резніков заявив, що надання президенту Володимиру Зеленському можливості виступити на саміті НАТО 14 червня у Брюсселі стане знаком, що і Альянс, і Європейський Союз стоять на боці України.

За словами урядовця, 15-хвилинний виступ Зеленського перед учасниками саміту стане знаком для всього світу, що Росії протистоїть цивілізований альянс НАТО та цивілізований альянс ЄС і що вони стоять на боці України.

Заради чого було підставляти голову держави й Україну в цілому, даючи її опонентам з Кремля аргумент для інформаційних провокацій — мовляв, дивіться, Київ не цікавий євроатлантичній спільноті — незрозуміло. Цього публічного фіаско легко можна було уникнути, не нагнітаючи в публічній площині тему обов’язкової присутності України на саміті.

Посол Шредінгера при НАТО

Місія України при НАТО вже рік перебуває під керівництвом тимчасово виконуючого обов’язки Георгія Толкачова, який до цього очолював відділ євроатлантичної безпеки Департаменту ЄС і НАТО. Однак чомусь посаду безпосередньо глави місії Толкачову не запропонували, незважаючи на профільний досвід.

Замість цього очолити місію України при НАТО повинна Наталія Галібаренко, до стрімкого кар’єрного росту якої у експертів виникає чимало запитань.

Закінчивши Київський інститут міжнародних відносин (КІМВ), Наталія Галібаренко в 2000 році поступила на дипломатичну службу.

Однак замість довгих років, присвячених бюрократичній рутині й складанню дипломатичних нот, уже в 2007 році Галібаренко стала завідуючою сектором щодо забезпечення роботи заступника міністра закордонних справ України. Примітно, що на той момент заступником міністра закордонних справ України був ніхто інший, як Костянтин Єлісєєв.

У дипломатичних колах існує думка, що своєю стрімкою кар’єрою Галібаленко зобов’язана саме йому.

Уже в 2014 році Галібаренко стає першим заступником міністра закордонних справ. Це, як розповіли «Апострофу» інформовані джерела, стало можливим завдяки тому, що Костянтин Єлісєєв, будучи на той момент заступником голови Адміністрації президента Петра Порошенка, водив дружбу з Павлом Клімкіним, який став у 2014 році главою МЗС.

Однак експертів турбують навіть не стільки кар’єрні «стрибки» Галібаренко, скільки її неготовність очолити стратегічний напрямок. Як зазначає політолог, директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала, розвиток відносин з НАТО вимагає дипломатичних «важковаговиків», перевірених роками і досвідом.

«На мій погляд, кандидатура Галібаренко на посаду посла України при НАТО — невдалий вибір. Втім і посол у США (Оксана Маркарова. — «Апостроф») також став невдалим вибором. На такі посади треба призначати людей, які користуються авторитетом у цій сфері і, в першу чергу, в тій країні, куди ця людина їде і знає там конкретних впливових людей, а також має свої особисті відносини з ними.

У дипломатії, як і в звичайному житті, дуже важливу роль відіграють особисті відносини. І кадровий дипломат, який робить кар’єру, піднімається по кар’єрних сходах так само, як і його колеги в інших країнах. Якщо вони, скажімо так, 10-15 років знають один одного і кожен доходить до певної посади — тільки тоді вони можуть вирішити питання», — зазначив експерт у коментарі «Апострофу».

«Коли Леонід Кучма в статусі президента вперше при­їжджав у США, то підписав безліч угод із Біллом Клінтоном. Мало хто знає, але це сталося тільки завдяки тому, що в одній передовій групі був молодий заступник міністра, якого у Вашингтоні запросив на ланч його товариш.

Виявилося, що на ту зустріч прийшов Альберт Гор — на той момент віце-президент США, і коли вони познайомилися, то український заступник міні­стра розповів, про що українська сторона хотіла б домовитися зі США. Якби цієї зустрічі не було, то ніяких би угод і не підписали. Це насправді дуже важливо. Якщо ми говоримо про НАТО, то туди повинна призначатися людина, яка реально користується авторитетом.

У таких випадках я завжди раджу призначати на такі посади колишніх міністрів закордонних справ. Тому що на Заході колишніх міністрів не буває: до них офіційно звертаються не інакше, як міністр. І він завжди має можливість безпосередньо спілкуватися з діючими чиновниками, тобто це ті люди, які знаходять найкоротші шляхи. В Україні досить колишніх міністрів закордонних справ, але чинна влада чомусь зараз йде від зворотного», — зазначає Віталій Бала.

Без стратегії і розуміння

Погоджується з ним і експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко. За його словами, хоча наразі в Україні в дипломатичній сфері присутній кадровий голод, є певні сфери, які повинні очолювати тільки висококваліфіковані дипломати.

«Я розумію, що в країні зараз не так багато високопрофесійних дипломатів, але вони є, і якщо розглядати представництво України при НАТО, то тут якраз повинна бути така людина. Пам’ятається, Галібаренко була послом України у Великобританії, нічого особливого там не показала, тому мені здається, що могли бути варіанти і трохи кращі», — вважає експерт.
Подібної думки дотримується і екснардеп Борислав Береза.

«Коли президент цікавиться у президента США Байдена, чому ми ще не в НАТО, а сам не реалізує всі реформи і прописаний раніше план дій, то чекати можна довго, але так і не дочекатися. А якщо при цьому врахувати, що два роки в нас не було свого посла в НАТО, то нерозумно чекати, що без лобіювання і відстоювання своєї позиції в Альянсі нас будуть запрошувати. Не будуть.

І зараз, призначаючи послом при НАТО хоча б ту ж Наталю Галібаренко, яка, м’яко кажучи, не в темі проблематики, і не призначаючи тих, хто компетентний у питаннях Альянсу, ми не отримаємо швидких і якісних поліпшень взаємин із НАТО. Адже новому послу знадобиться чимало часу, щоб увійти в курс справ і заручитися підтримкою. Ось, враховуючи все це, нас і не запросили», — зазначив він.

Костянтин СОБОРНИЙ
(Інтернет-видання «Апостроф»)