Кінооператор Юрій Гармаш — про доленосну випадковість, знайомство з Іваном Миколайчуком та роботу над «Вавилоном ХХ»

На Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість» «Скіфського оленя» за внесок у розвиток українського кінематографа отримав відомий кінооператор Юрій Гармаш.

Та й, власне, саму ювілейну «Молодість» цьогоріч відкрила стрічка «Вавилон XX», знімати яку понад сорок років тому режисер Іван Миколайчук запросив тоді ще маловідомого Юрія Гармаша.

У 1979 році команда стрічки тріумфувала — «Вавилон XX» отримав головний приз цього кінофестивалю.

Кіностудія, лавка, сигарети «Мальборо»... Може видатися, що просто перелічила випадкові слова. Проте вони важливі для нашої історії. Ба, більше — для літопису української кінематографії XX століття.

У житті кінооператора Юрія Гармаша, заслуженого діяча мистецтв України, цей перелік слів зіграв неабияку роль. Про це маестро зізнався, зустрічаючись із студентами-журналістами столичного Грінченкового університету.

 «Одесу раптово закрили на карантин — холера»

«Літо 1970 року, — почав розповідь Юрій Тимофійович. — Я, третьокусник московського ВДІКу, приїхав на практику до Києва, на кіностудію імені Довженка. Без великого бажання — мріяв про Одесу. Мав навіть направлення на Одеську кіностудію і квиток на потяг. Але Одесу раптово закрили на карантин — холера... Для мене, очевидно, сталося так, як мало статися.

У Києві мене відрядили практикуватися на зйомки фільму Леоніда Осики «Захар Беркут», асистентом оператора. Там і познайомився з Іваном Миколайчуком — фільмові Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», де Іван знявся в головній ролі, наші «вдіківці» аплодували стоячи.

Чи можна вважати це випадковістю? Скоріше, долею. Митці, звісно ж, могли зустрітися й раніше, на зйомках фільму «Білого птаха з чорною відзнакою» режисера Юрія Іллєнка, але керівництво студії відмовило Гармашеві у проханні попрактикуватися там.

Отже: кіностудія, лавка, цигарки «Мальборо... То чому ці «випадкові» слова такі значущі? Юрій Тимофійович продовжує: «Минуло вісім років. На кіностудії імені Олександра Довженка поряд iз першим павільйоном у коридорі була «курилка». Сиджу якось там на лавці. Чомусь саме того дня був сам-один, хоча в цьому тісному приміщенні завжди було і людно, і димно. Зайшов Іван,  поздоровкався, сів  поруч, дістав пачку «Мальборо».

Тоді ці сигарети вважали «панською екзотикою» в порівнянні з болгарськими. Пригостив і мене. Отак за куривом Іван запросив мене знімати його перший режисерський фільм «Вавилон ХХ». У своєму операторському доробкові на той час я вже мав не один фільм, але ця пропозиція була знаком творчого щастя. І справді окрилювала. Я одразу загорівся пошуками тих естетичних узірців, які творили б образність майбутнього фільму...»

Ювілейна «Молодість» розпочалася показом «Вавилону XX».

«Проїхали вісім областей, а натуру знайшли тут, під носом»

Відеоряд, «пейзаж», «художнє полотно» цієї картини справді вражаючі. Локація, як нині називають натуру, творить неповторну образну атмосферу, пронизує з ніг до голови, залишає незгладимий слід у пам’яті. Перед оператором-постановником «Вавилону ХХ» Юрієм Гармашем стояло особливе завдання: знайти візуальну символіку фільму.

Допомогла виставка творів українських художників у московському «Манежі».

«Серед усіх представлених картин звернули увагу на картину славетної Тетяни Яблонської. Там було зображено українське село на пагорбах. Зрозуміли: це те, що ми шукаємо. Тим паче за сценарієм у нас є Вавилон Верхній i Вавилон Нижній, а це ж пересічна місцина.

Далі вирушили у подорож Україною. Проїхали вісім областей, аж до батьківщини Івана Миколайчука, до села Чор­тория Чернівецької області. Зробили фотознімки. Через десять днів повернулися додому, почали роздивлятися місцини та зрозуміли, що нам нічого не підходить: не та архітектура, це вже інша атмосфера фільму... Сталося диво: обшукали пів України, а знайшли тут, під носом! Побіля Києва: мальовничі Ходосівка, Лісники, Витачів та Халеп’я».

Ще одна важлива деталь у підготовці кінострічки — пошук стилю. Це теж творчі клопоти Юрія Гармаша. І хтозна, яким би побачили «Вавилон ХХ», якби не похід оператора до московського магазину «Дружба».

«Оператори, художники та фотографи інколи звертаються до референсів — допоміжних зображень, досліджуючи які перед роботою, «заряджаєшся» мистецьким зором на точні деталі. Готуючись до фільмування, я повинен був дослідити багато матеріалу та зрозуміти стиль майбутньої кінокартини. І от у книгарні «Дружба» натрапив на альбом югославських художників-«примітивістів». Там були і роботи Івана Генераліча. Цей митець «підштовхнув» мене звернути увагу на українську «наївну картину», що малювалася на склі або на фанері. Розповів про ідею художникові фільму Анатолію Мамонтову, і той, як на мене, блискуче її втілив у фільмі», — згадує Юрій Гармаш.

«Кохання, яке не може знищити навіть смерть»

Образи — те коштовне намисто, як рясно сяє у фільмі «Вавилон ХХ». Майже кожну сцену можна розбирати «покадрово», аналізуючи диво символіки. Юрій Гармаш розтлумачив замисел деяких кадрів кінокартини: «Є сцена, коли похоронна процесія прямує на цвинтар. З-за гори виходить дівчина з косою: наче образ смерті. Але тут-таки коло неї з’являються ще дві дівчинки-підлітки: одна з граблями. І настрій уже інший — на життя.

Ще один фрагмент: парубки йдуть на танці. Сплелися руками за плечі один за одним і сунуть пташиним клином, ніби летять... А кадр із двома лебедями в йорданській ополонці, вирубаній хрестом. Образ жертовного кохання, яке не може знищити навіть смерть».

З польським актором Даніелем Ольбрихським Юрій Гармаш працював у 1990 році під час зйомок фільму «Короткий подих кохання». Нову зустріч їм подарувала «Молодість», куди Ольбрихський привіз стрічку «Егрегор», а заодно — отримав ще й нагороду за внесок у світове кіномистецтво.
Фото з фейсбук-сторінки Юрія Гармаша.

Козацька могила

Хто б міг подумати, що одна фотографія, зроблена задовго до ідеї фільму, знадобиться для важливої сцени «Вавилон ХХ»? Юрій Гармаш пригадує:

«Коли 1975 року працював над натурою фільму Василя Ілляшенка «Серед літа», зробив фотографію занедбаного цвинтаря в селі Велика Багачка, що на моїй рідній Полтавщині: чорні від часу хрести, вигоріла трава. Показав це фото Іванові Миколайчуку. Вирішили: використаємо це як ідею для сцени похорону матері братів Соколюків. Знайшли місце на пагорбах між селами Халеп’я та Витачів. Казали, там колись був козацький цвинтар.

На пагорбі — екзотична для цих мі­сць ковила-трава, яка, як нам спочатку здалося, псувала картину. Але потім спало на думку використати цю посланницю козацького степу у кадрі. Та виникла нова проблема: якщо в кадрі викопувати яму, присиплемо ковилу. Тож як так зробити, щоб і трава залишилася в кадрі, і загальна картина була логічною? Ми так довго думали над цим, що двічі переносили фільмування сцени. Але, зрештою, знайшли вихід, а який — можна побачити в кінокартині».

Із цією місциною в маестро Гармаша багато спогадів. Щоб заглибити яму, з якої мали вести зйомку, Юрій Тимофійович узявся за лопату.

Копнув раз, другий — і на дні загуло, застогнало. Стара дубова труна розпалася, відкривши кістяк... Випадково порушили вічний сон козака. Іван Миколайчук підійшов, глянув і тихо сказав: «Бог простить, а козак — тим паче». І дав команду «Мотор!»

«Мене тягне до цих місцин, я за ними сумую. Хоча водночас боюсь розчаруватися», — щиро зізнається нині Юрій Тимофійович Гармаш.

Він справжній класик українського кіно. Навіть своїм патріаршим видом. Його «Вавилон ХХ», «Така пізня, така тепла осінь», «Небилиці про Івана», «Ізгой» і ще добрий десяток кінокартин — стали скарбницею вітчизняного мистецтва кінця ХХ століття.

Нині професор Юрій Гармаш щедро ділиться своїм багатющим мистецьким даром iз майбутніми кіно­творцями. І мати такого навчителя — найбільше щастя для митця.

Ксенія ЛЯПІНА,
студентка Інституту журналістики Київського університету ім. Бориса Грінченка