Бог танцю з Києва: історія Сержа Лифаря

У квітні виповнилося 116 років з дня народження уродженця Києва, якого називали Богом танцю.

Проживши багато років у Парижі, він заповів, щоб саме за місцем народження його ідентифікували на пам’ятній плиті у Франції.

Про це та багато визначного іншого з життя одного з найвидатніших танцівників зі світовим ім’ям розповідає у Києві виставка «Серж Лифар. Політ Ікара», яка проходить у Національному музеї історії України.

І хоча в одній великій залі виставлено лише незначну частину з подарованих на початку 2000-х Україні близько 1,5 тисячі предметів, пов’язаних із зіркою балету, зокрема й особистих речей, — це у Києві одна з найкращих виставок останніх років.

На виставці представлені, зокрема, балетна туфелька, яку пошила мама для юного Сергія, та золоте таке взуття — найпрестижніша міжнародна нагорода в галузі хореографії Oscar de la dans; виготовлений Коко Шанель костюм Аполлона для танцівника; його листування з родиною 1920–30-х років, фото та театральні програми і навіть малюнки Сержа Лифаря; пуанти Анни Павлової і дорожня валіза Сергія Дягілєва.

Організатори заявляють, що експозиція — як своєрідні овації Сергію Лифарю в Києві, його рідному місті, про які він мріяв, але так і не почув їх тут за життя, навіть залишив свого часу Паризьку оперу, образившись за те, що менеджери не змогли домовитися про гастролі трупи тоді в СРСР.

«Як свідчать архівні джерела, що їх ретельно дослідила Марина Курінна, Лихварі (прізвище на Лифар змінив Сергіїв дід — Яків Давидович) походили із села Велика Мотовилівка Васильківського повіту, а родина матері — Марченки — з села Македон Канівського повіту. Представники цих двох родів належали до селян, а їхні прізвища кілька століть поспіль траплялися серед парафіян місцевих православних церков», — каже кураторка виставки, завідувачка відділу тимчасових експозицій НМІУ Олена Іванова.

Дід Василь Марченко дожив до 100 літ. Це саме він занурював Сергія в український світ, про що внук вдячно писав у спогадах. До приходу більшовиків Василь Марченко був успішним господарником, мав значні земельні ділянки, розводив племінну худобу.

Гостюючи на свята у родинному маєтку, хлопець уперше побачив «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, які Лифарям надали українські гетьмани та кошові отамани Війська Запорозького».

«Я часто запитував про наш рід моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди... як разом із татарськими ордами... прямували за наживою та пригодами й перси в хутряних шапках, і якийсь невідомий народ iз далекої казкової Індії — чорноволосі вершники з подовженим овалом бронзового обличчя, з гордою поставою та вічною тугою у млосних мигдалеподібних очах. Від цих невідомих вершників, які осіли на Запорозькій Січі, походить наша родинна легенда, і ведуть свій рід Лифарі», — писав Сергій Лифар у збірці спогадів «Роки жнив».

Виготовлений Коко Шанель костюм Аполлона для Сержа Лифаря.
Фото Валентини САМЧЕНКО.

Майбутній геній танцю народився 15 квітня 1905 року в сім’ї Михайла Лифаря, чиновника міського департаменту водного та лісового господарства, і його дружини Софії з родини Марченків.

Уже 1911 року його віддали до імператорської Олександрівської київської гімназії. На роки його навчання припала спочатку Перша світова війна. Далі ще складніший для Києва період Української революції. Влада постійно змінювалася, а допитливий здібний гімназист мріяв про кар’єру піаніста.

У консерваторії вчився гри на роялі в петербурзького професора Фелікса Блуменфельда. Займався в одному класі з майбутнім піаністом-віртуозом Володимиром Горовицем. Утім у той неспокійний період Сергій отримав поранення у праву руку — і про гру на музичних інструментах довелося забути.

Випадково Сергій Лифар, уже підлітком, як сторонній глядач потрапив на заняття до знаменитої балерини Броніслави Ніжинської, колишньої артистки Санкт-Петербурзького Маріїнського театру, — і захотів танцювати. Знаменита танцівниця скептично оцінювала його таланти.

У 1921 році Броніслава Ніжинська отримала запрошення від Сергія Дягілєва приїхати в Париж, щоб приєднатися до його трупи як хореограф.

Сергій Лифар продовжував самостійно займатися в Києві. А ще трохи згодом Ніжинська запросила п’ятьох своїх найкращих учнів до трупи Дягілєва. Лифаря в початковому списку не було.

«Йшов 1921 рік. Мені було шістнадцять років, коли до нас надійшла приголомшлива звістка... Само собою зрозуміло, мене не обрали... З’ясувалося, що кордони закриті, будь-яка спроба залишити Радянський Союз без спеціального дозволу розглядається як дезертирство і карається смертю. Один iз п’яти обраних танцівників відмовився їхати. У найостанніший момент як заміна запропонували їхати мені», — згадував Сергій Лифар у щоденнику.

На виставці представлене останнє відоме київське фото танцівника, датоване 17 листопада 1922 року. Сергій Лифар не з першої спроби перетнув кордон. Однак йому таки вдалося потрапити до Варшави. Звідти 13 січня 1923 року він переїхав до Парижа.

Спочатку з-поміж п’ятірки киян, зарахованих до трупи Сергія Дягілєва, Сергій Лифар був найслабшим (урешті-решт, він дуже пізно почав займатися балетом).

Утім його наполегливість і педагогічна майстерність Енріко Чекетті, який був учителем Анни Павлової, Вацлава Ніжинського та багатьох інших балетних зірок, — дали неперевершені результати, і Сергій Лифар зайняв місце провідного танцівника в трупі. Виконував головні балетні партії, об’їздив із трупою весь світ.

Сергій Лифар понад три десятиліття творив у «Гранд-опера», він став педагогом, істориком і теоретиком танцювального мистецтва, ввійшовши до кола найзірковіших танцівників ХХ століття.

Заснував Академію танцю при «Гранд-опера», був ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО.

І до останнього щиро відчував, що є українцем: «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величний Дніпро».