"Зелена" молитва: як протоієрей веде боротьбу з ірпінським забудовником за збереження лісу свого дитинства

44-річний клірик Свято-Покровської церкви м. Гостомель протоієрей Андрій Левченко є корінним ірпінцем.

У серпні минулого року мешканці, які проживають навколо колишнього дитячого табору «Восток» в Ірпені (Київська область) обрали його членом керівного комітету органу самоорганізації населення (ОСН) «Восток».

Квартальний комітет жителі створили, коли новий власник території табору — засновник ТОВ «Дімах Інвест» Дмитро Осипенко, відомий в Ірпені забудовник багатоповерхівок, почав у квітні минулого року зводити паркан навколо «Востоку» (а це майже 5 га лісу!) і заявив про наміри звести тут житло, хоча за оновленим Генпланом Ірпеня від 2018 року територія колишнього табору є зоною рекреації.

Ця земля має оздоровче призначення: тут можуть бути побудовані установи санаторно-курортного лікування та відпочинку. У разі ж житлової забудови половина «востоківського» лісу буде знищена.

«Ділянка по вулиці Київській, 81 — моя приватна територія. Можу зрізати ліс без дозволу мера міста й мешканців», — підкреслив на зустрічі з жителями, які проживають навколо «Востока», Дмитро Осипенко.

Табір «Восток» став другою домівкою

«Батько любив повторювати: «кожне втрачене дерево — це поява 3-4 онкохворих», — говорить протоієрей Андрій. В його дитинстві Ірпінь називали «містом лісів».

Тому він вважає дуже важливим такий напрям діяльності ОСН як збереження рекреаційних територій, зелених зон і насаджень, дотримання комфортних умов проживання мешканців на території кварталу (це зона винятково садибної забудови).

Коли в дитинстві їздив електричкою, запам’ятав, як до касира залізничної каси якось звернувся чоловік: «Дайте два квитки до раю». Касир не розуміє, і тоді пасажир уточнив: «До Ірпеня, це ж рай!»...

Колись вулиця Київська була схожа на лісовий тунель, а тепер по обидва боки дороги лише будинки. Ірпінський рай нищить тотальна забудова. Бізнесмени націлені на швидкі прибутки. Місцеві чиновники виступають у ролі їхніх інвестнянь і виконують усі забаганки, навіть якщо ті порушують закон. Ліс і зелені насадження знищуються, а звернення ОСН «Восток» до влади Ірпеня залишаються голосом волаючого в пустелі.

Для Андрія Левченка табір «Восток» став у дитинстві другою домівкою. Його бабуся Тетяна Михайлівна працювала тут багато років охоронцем. До табору виходила хвіртка їхнього будинку, через яку хлопець потрапляв до кінотеатру і назад. Кіномеханіки з місцевих брали за перегляд фільму 10 копійок, Андрія ж вони приймали за «востоківського» піонера.

Дитячий оздоровчий табір «Восток» належить до соціальної інфраструктури орендного підприємства «Київський завод «Вулкан».

Із 2004 року його земельна ділянка надавалася в оренду Всеукраїнському благодійному фонду (ВБФ) «Соціальне партнерство» (його засновник — Леонід Черновецький), а в 2011 році за рішенням Ірпінської міської ради була продана ВБФ «Соціальне партнерство» в приватну власність за 5,5 млн грн.

У таборі хлопець допомагав бабусі з дев’яти років. Кожного вечора на станції напруги в спеціальній будці включав кнопку подачі освітлення, хоча було страшно йти у темряві.

У міжсезоння, коли табір не працював, тато через хвіртку заводив до «Востоку» їхню кобилу Машку і коня Каштанчика, яких спутував, і вони паслися. Великим домашнім господарством Левченків відала баба Таня, а діти й онуки їй допомагали. Тримали корів, курей, свиней і навіть ослика Яшку.

Яшку купили в циган. Він був нахабний. Якщо зловиш ґаву, міг і за ногу схопити або вкусити. Його тримали в загоні, в якому він кожну годину, немов півень, співав: «іа-іа». Починав робити це о п’ятій ранку.

До баби Тані ходили делегаціями сусіди: «Прибери скотину, заважає спати». «Наприкінці 80-х ми зробили спеціальний мінівізок для трьох великих алюмінієвих каструль, який віз Яша, і після сніданку, обіду, вечері збирали помиї, а наприкінці сезону баба Таня пригощала працівників табору свіжиною», — пригадує Андрій.

Бабуся розповідала, що на цій території після війни розташовувався санаторій для дітей, хворих на туберкульоз. Потім його перепрофілювали на табір. Ліс після війни садили місцеві жителі, в тому числі дідусь і бабуся, а також... полонені німці.

«Мої батьки доглядали за деревами, а наша справа — зберегти ліс для нащадків», — говорить співрозмовник. На території «Востоку» є сторічні дуби, багаторічні сосни, клени.

 Рослинність дитячого табору мала різнобарвну палітру, і кожна пора року тут була по-своєму прекрасна. У травні природа розкидала ковдру з конвалій. У пташиній какофонії чулися голоси сови, зозулі, солов’я.

У фонтані плавали рибки. Якось у тому місці діти знайшли черепаху. На цій території мешкали білки та їжаки. В липні дітлахи склянками збирали суницю. Восени — опеньки.

Андрій знав, під якими саме пеньками вони ростуть і набирав кошик за кілька хвилин. Понад дорогою «Востоку» була суцільна стіна секвой... Їх зрубали років чотири тому.

«Волохатий повноцінний доглянутий ліс залишився лише у споминах», — нарікає Андрій.

Вихованці «Востоку» забавлялися на качелях-каруселях у вигляді корабликів. З тильної сторони кінотеатру було складське приміщення зі спортивним інвентарем (м’ячі, ракетки).

Андрій допомагав бабусі слідкувати, щоб вікна були цілі. Критий спортивний стадіон — це був скляний будинок iз кольорового скла з орнаментами під залізним каркасом.

Але у складних 90-х саме цей каркас став причиною економічного інтересу до цієї будівлі. Скло розбили, а його здали на металолом. Винесли й залізні гойдалки-каруселі, чавунні лавки...

Коли «дерибанили» табір, всюди валялися сидіння від стільців і поролон. Душові кабіни роздовбали, плитку розбили. «Мені було дико, що все, до чого ми з бабусею ставилися трепетно, розгромили і зруйнували. Від корпусу піонервожатих залишилися стіни. Вони нагадують, що раніше тут відпочивали і милувалися панорамою лісу», — ділиться протоiєрей Андрій.

Тетяна Левченко багато років була сторожем у таборі «Восток» і жила в гармонії з природою.
На знімку вона з двома старшими синами.

Музика душі

Стежку до Божого храму в його житті, мабуть, почала прокладати бабуся Таня. Невтомна господиня, вона виховала трьох синів, а на місці колишнього місцевого звалища, яке розчистила, побудувала врем’янку, а потім і дім.

З київських будинків, які йшли під знесення, привозила на коні будматеріали. Наприклад, підлога в Левченковому будинку... привезена з дому архієрея (найвища посада в церковній ієрархії).

Питання віри стало для отця Андрія особистим у період, коли батьки мало не розлучилися.

Мама відвідувала храм у пошуках розради. Поважне ставлення до віри прищепила й дітям. Сім’ю зберегли. Останні роки свого життя батько прожив завдяки мамі.

Можна сказати, що вона їх йому подарувала. Лікар-терапевт, кардіолог за фахом (працювала в санаторії «Ірпінь»), вона кілька разів виривала чоловіка з жорстких обіймів смерті, коли через обширний інфаркт він майже два роки не підводився з ліжка.

Андрій закінчив у 1993 році професійно-технічне училище 136 у місті Ліда (Гродненська область, Білорусь) за спеціальністю «токар-верстатник широкого профілю», мав 4-й розряд, але вирішив присвятити життя служінню Богу.

Відвідував храм і пономарив у місцевій церкві в Білорусі, де мав багато рідні, 13 років. До речі, його бабусю Таню в Ірпені за її характерний говір називали «білоруска».

У 1995 році Андрій за рекомендацією священника храму, де пономарив, вступив до Мінської духовної семінарії. Там познайомився з майбутньою дружиною Іриною, з якою після другого курсу одружився.

Ірина закінчила регентський клас цієї ж семінарії за спеціальністю — «регент-псаломщик, викладач закону Божого».

Крім того, вона закінчила і музучилище по класу «скрипка/фортепіано».

Музикує і протоiєрей Андрій (вчився в музшколі по класу «фортепіано»). Тепер вечорами за старий німецький рояль 1912 року сідають грати вже їхні діти. Їх у Левченків троє.

Найстарша донька Настя вже має свою сім’ю і живе окремо. Дмитру — 17 років, а найменшому Іллі йде четвертий рік. Для сім’ї отець Андрій у вільний від роботи час плекає фруктовий сад, де ростуть 40 дерев.

«Нищівне ставлення до природи, зокрема вирубка лісів, спричиняє і потепління. В Ірпені остання справжня зима була у 1987 році», — пригадує він. Тоді через сніг батьківський паркан (понад два метри) не було видно.

Екологи б’ють на сполох: природні екосистеми в межах міста (якою є і екосистема «Востоку») незамінні для адаптації до наслідків змін клімату.

Дорослі дерева поглинають вуглекислий газ і регулюють кругообіг води, зменшуючи парниковий ефект, та убезпечують від екстремальних погодних явищ.

В числі прогнозованих наслідків зміни клімату для Київщини — підвищення температури, посухи, буревії, пилові бурі.

І саме ділянки лісу в межах міста, а також заплави річок, луки, дендропарки, допомагають стримувати ці стихійні лиха. Міста Європи активно використовують природоорієнтовані підходи для боротьби й адаптації зі змінами клімату. Ірпінь ще має можливість піти цим шляхом, якщо місцева влада дослухатиметься до громади.

У 1997 році в Ірпені налічувалося 11 дитячо-оздоровчих таборів i санаторіїв (не враховуючи «Будинок творчості письменників» Національної спілки письменників), нині ж таких закладів залишилися одиниці (серед них «Санаторій для батьків iз дітьми «Дубки», санаторій «Ірпінь», санаторій «Ласточка»).

Табір «Восток» — одна з небагатьох рекреаційних перлин Ірпеня.

На цій території міг би бути реалізований цікавий інвеспроєкт iз рекреації: побудований санаторно-курортний, спортивно-оздоровчий або СПА-комплекс, реабілітаційний центр, конференційний заклад за принципом парк-готелю, тощо...

Про Гольшанську Свято-Георгіївську церкву (Ошмянський район, що на Гродненщині, Білорусь) отець Андрій написав невелику історичну книжку на честь 100-річчя, яке відсвяткували в 2001 році.

У 2006 році він iз Білорусі повернувся на батьківщину. Служив у Троїцькому храмі (Ірпінь), у храмах у Вишневому та Пущі-Водиці. Останні півтора року працює в Гостомелі.

Його щоденні молитви — не лише про живих, а й про мертвих. Серед них — його бабуся, батьки, рідний дядько Анатолій, якого вбили, коли працював у правоохоронних органах, його рідна сестра Валентина, яку 20-річною в буремні 90-ті не покарані й досі виродки позбавили життя....

«Під шерех листя маємо згадувати рідних, які вже в землі, але результати їхньої праці продовжують радувати око. Маємо дякувати нашим пращурам, які залишили лісову спадщину, і берегти її», — впевнений отець Андрій.

І я вірю, що його молитви будуть почуті.

Вікторія КОВАЛЬОВА
Київська область