Шевченко назавжди

Канів цьогоріч 22 травня, як і 160 літ тому, вшановував Тараса Шевченка.

У 1861-му тоді колонізаторська влада російської імперії в Україні боялася велелюдного зiбрання простих людей навколо вже бездиханного тіла 47-річного уродженця Моринців, яке спочатку захоронили в місті його смерті Петербурзі, а потім стараннями однодумців усе ж виконали останню волю Тараса й доправили «на Вкраїну милу».

Щира шана харизматичному обдарованому чоловікові — бо за жодних обставин не забував Батьківщину, пригнічену та знедолену кріпацтвом і заборонами не лише української мови, а й державності. Уже в 1840-му, коли надрукували в Петербурзі його «Кобзар» — вісім віршів про українське життя й українську історію, — 26-річного Тараса Шевченка охрестили духовним батьком нації.

Поневолений до 24-ліття кріпацтвом, а потім ще загалом десятиліттям заслання (після двох арештів), він став символом відстоювання свободи і незалежності для всього народу. І ніщо до останнього не змогло зламати українську ідентичність талановитого письменника, художника (академіка академії мистецтв) й активіста.

Повернувшись 1857 року з Новопетровського військового укріплення Російської імперії в казахській солончаковій пустелі (уже понад 80 років це — місто Форт-Шевченко), Тарас Шевченко долучився до підтримки недільних шкіл для дітей та дорослих з українською мовою навчання.

На початку  останнього року життя письменника вийде ним укладений «Буквар Южноруський» (тобто український) для таких навчальних закладів.

Українська мова де-юре не існувала як явище після заборон і знищення імперією навчальних закладів Гетьманських часів. І спроба в середині ХІХ століття українських діячів Наддніпрянщини відродити національну освіту мала помітний успіх — щонайменше 115 недільних шкіл уже навчали в 1862-му.

Утім уряд російської імперії спочатку запровадив обмежувальні норми, а вже 10 червня названого року — аргументуючи боротьбою з революційною пропагандою — тимчасово заборонив такі навчальні заклади.

Попри всі перепони, твори Тараса Шевченка вчили напам’ять і створювати з них рукописні книги, вишивали рушники з його портретом і поміщали у хатах на найпочесніше місце.

Уже радянські ідеологи з його постатi намагалися зробити революціонера в кожусі й смушковій шапці. Та велич Кобзаря жодна влада не змогла загнати у свої корисливі вузькі рамки.

У день 160-річчя повернення Тараса Шевченка назавжди в Україну традиційно зранку відбулася в Каневі панахида в Успенському соборі, де у 1861-му стояла домовина з тілом поета перед перепохованням.

На Чернечу гору, яка стала Тарасовою, йшли дві ходи: тією ж дорогою, якою рухалася перша скорботна процесія, та шляхом понад Дніпром. Біля підніжжя пам’ятника-могили звучала поминальна панахида.

Схиляли голови в пам’ять про одну з найзнаковіших постатей української історії кияни, львів’яни, багато людей iз навколишніх місць. У музеї точно понад тисячу відвідувачів уважно розглядали китайку, якою по­кривали домовину з Шевченком; «Кобзар», який Леонід Каденюк брав iз собою в космос; вишитий Лесею Українкою з подругою рушник...

Проігнорувала день пам’яті Тараса Шевченка центральна влада. Хоча вертолітний майданчик тримали напоготові до останнього. Навіть не вдалося знайти жодної згадки про дату на офіційних сайтах президента України та Міністерства культури й інформаційної політики.

Хоча в березневі дні Канів згадували як можливе цьогорічне місце нагороджень Шевченківською премією, яке (всупереч багаторічній традиції) відтермінували до травня. У результаті нинішній владі комфортніше було відгородитися вiд цієї церемонії двома днями раніше за стінами Софії Київської.

Бо справді: де незламний Тарас Григорович iз його діями та переконаннями, а де переважна більшість тих, у чиїх руках останні пару років опинилося керівне кермо держави Україна?!

Утім батько української нації Тарас Шевченко не сумнівався: «Встане правда! Встане воля!» І закликав: «Борітеся — поборете!»