На Східному фронті без змін? Коли Донбас зможе стати справді українським

Після відновлення 30 років тому незалежності України українські патріоти у Верховній Раді й поза нею вважали, що Україна має будуватися як українська національна держава.

Такою, наприклад, як є нині Польща. Там живе декілька груп різних етносів: євреї, німці, чехи.

Там є чимало українців, але Польща є державою поляків, як Франція є державою французів, Німеччина є державою німців, а Чехія є державою чехів.

Проте не так в Україні сталося, як нам бажалося, бо на заваді стала етнічна та мовна ситуація на сході України, насамперед на Донбасі.

Кучму з Табачником привів до влади Донбас

Верховна Рада, яка проголосила Незалежність України, укоротила собі віку на один рік. Депутатів налякали страйки вчителів і шахтарів Донбасу. Самі вчителі не могли на таке наважитися.

До цього їх та шахтарів мусив хтось спонукати та оплачувати їхні поїздки до Києва. Звичайно, це була робота донецької влади. Що ж її не влаштовувало у самостійній Україні?

Найголоснішу донецьку скрипку у Верховній Раді грав секретар парткому донецької шахти імені «50-лєтія Совєтской Украіни» Алєксандр Чародєєв.

Йому не подобалося, що президент Л. Кравчук призначив у всіх регіонах України відповідальними за гуманітарну політику представників Народного руху.

Роздратовано Чародєєв та його спільники з донецької депутації реагували на призначення відповідальним за виховну роботу в українській армії Володимира Муляви, який став нагадувати українським офіцерам, що вони служать не в російському, а в українському війську.

Завданням донецької номенклатурної, фінансової і кримінальної еліт була не тільки відставка Верховної Ради, в якій впливову роль грала наповнена рухівцями фракція «Народна рада». Їхньою метою було усунення «западенця» Кравчука.

Увечері 10 липня 1994 р. Києвом поповзла чутка, що, згідно з даними, які вже надійшли від обласних виборчих комісій, Леонід Кравчук перемагає Леоніда Кучму в другому турі президентських виборів.

Правда, тоді ще не надійшли результати виборів iз Донецька. Вранці 11 липня було оголошено, що на протокол iз Донецька досі чекають.

Його чекали майже три доби, після чого було оголошено, що Кучма переміг Кравчука на один мільйон дев’ятсот тисяч голосів. Доречно нагадати, що на Донеччині було зареєстровано понад 3 мільйони виборців.

Восени 2009 р. у рамках президентської кампанії Юлії Тимошенко я зустрівся з Леонідом Кравчуком у м. Дубно. Я відповідав за це місто від фракції БЮТ, а Леонід Макарович був довіреною особою Тимошенко. Між нами відбувся діалог:

— Леоніде Макаровичу! 11 і 12 липня 1994 року Ви здогадувалися, що в Донецькій області творяться проти Вас фальсифікації?
— Я не здогадувався. Я про це знав. Мені дзвонили і розповідали, що там міняють урни, переписують протоколи.
— Чому ж Ви мовчали? Чому не звернулися до донецької влади?
— Так сама донецька влада це робила.

Отже, Кучму з Табачником привів до влади Донбас. Табачник круто поміняв вектор національної політики, змінивши курс з побудови української національної держави на продовження зросій­щення українців.

З його «подачі» було звільнено з їхніх посад В. Муляву та інших «українізаторів» України. Табачник вписав в інавгураційну промову Кучми обіцянку зробити російську мову другою державною. Ось і маємо нині не національну, а якусь дивну національно-гермафродитну державу.

Спочила партія регіонів

Леонід Кучма розтринькав майже всю державну власність, заклавши підвалини нинішньої олігархічної системи. А згодом Донбас «подарував» Україні Партію регіонів, найбагатшого олігарха Рiната Ахметова і президента Януковича.

Після Кучми кожні вибори перетворювалися на холодну війну: хто кого переможе — Донбас Україну чи Україна Донбас.

Донецька влада йшла на все: малювала Ющенка в есесівській формі, мапу України там ділили на кілька етнічних зон, організовували по всій Україні «каруселі», доводили на Донбасі показник голосування за Партію регіонів і за Януковича до 99%.

Скориставшись розбратом у національно-патріотичному середовищі, «донецьким» вдалося осідлати і Верховну Раду, і президентський трон.

Партія регіонів заблокувала наше ПДЧ у НАТО, продовжила термін дислокації російського флоту в Севастополі та відкрила шлюзи для російської мови законом Ківалова—Колісниченка.

Донецький олігарх Рiнат Ахметов заснував телевізійний канал iз претензійною назвою «Україна», зміст якого засвідчував українцям, що ніщо українське їм не потрібне: ні мова, ні церква, ні правдива історія.

Президент Янукович вчинив тихий державний переворот. Він призначив на всі відповідальні за безпеку держави пости осіб, пов’язаних iз Росією та її спецслужбами. Ішлося про оборонне відомство, про Службу безпеки, про зовнішню розвідку, про освіту та телебачення.

Янукович затіяв перерозподіл на користь «донецьких» раніше приватизованих підприємств. Він заблокував наш вступ до ЄС. А коли він утік у Росію, мрія донецьких еліт про те, аби верховодити в Україні, зазнала краху, після чого вони взялися за зброю.

Проблема Донбасу почалася не у 2014 р. Вона була закладена масовими переселеннями з російської та інших частин СРСР.

Путін маніпулятивно весь час переконує, що те, що відбувається уже сім(!) років на Донбасі, є внутрішнім українським конфліктом. А насправді це розв’язана ним воєнна агресія.

Малоймовірно, що Донбас удасться повернути в Україну, принаймні у короткій перспективі. Мінські переговори зайшли в глухий кут, з якого виходу ніколи не буде видно, бо те, що коїться на Донбасі, носить не соціальний, не класовий і не регіональний, а гострий етнічний характер.

Так, Донбас — це споконвічна українська земля. Але там за майже чотири століття, включно з останніми тридцятьма роками, виховано новий тип українця, який носить українське прізвище, але не сприймає і навіть ненавидить все українське, та українцем, власне, бути вже перестав.

Згадаймо лідера луганських сепаратистів сина українців Пасічника, який знищив усе українське в Луганську.

Директор університетської бібліотеки у Донецьку Савчук утилізувала всі університетські видання українською мовою. А як звучать прізвища тих, хто по команді «По украм огонь!» стріляють по українцях з російських гармат, та тих, що катують українців у донецьких підвалах тільки за те, що вони українці?

Прізвища багатьох з них побудовані на український лад. Будуючи Україну майбутнього, маємо брати до уваги: будуємо її з Донбасом чи без нього. Якщо з Донбасом та з його особливим статусом, то він збудувати українську Україну як не дав, так і не дасть.

Путін Донбасом розхитує Україну

Путін не такий дурний, щоб повернути нам Донбас не на його умовах. Зруйнований, розкрадений і замінований Донбас Путіну не потрібен. Але він не хотів би пустити його у вільне плавання.

Повернення Донбасу, якщо воно «з ласки» Путіна сталося б, матиме за мету його особливий статус iз можливістю розхитування України зсередини, наповнення Верховної Ради моторолами, гівами і захарченками. Путін мріє, що Донбас забезпечить перемогу на парламентських і президентських виборах проросійських сил.

Олексій Резніков, якому президент доручив перейматися проблемами реінтеграції Донбасу, підрахував, що лише на розмінування Донбасу піде 30 років, а на відновлення його економіки буде потрібно щонайменше 25 мільярдів доларів. На ментально-етнічну реінтеграцію Донбасу О. Резніков відводить 20 років.

Досвід активістів Просвітницького центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка нам підказує, що зробити українців iз малоросів, манкуртів і національних покручів протягом одного покоління неможливо. Тому своє головне завдання у Москві передовсім бачать у ліквідації української нації, принаймні на значній частині України.

Те, що їм не вдалося досягти масовими виселеннями українців до Сибіру, голодомором, розстрілом цвіту нашої нації на Соловках і в Биківні, те вони намагаються зробити шляхом насаджування українцям російської мови замість української.

А коли мова зникає, разом iз нею зникає нація, а отже, не виникає проблема її державності. Донбас тут є доброю наочністю.

Якщо таке розуміють у Москві, то чому цього досі не розуміють у Києві? Чому майже всі наші президенти не зверталися до українців, аби вони не цуралися своєї національної мови? Адже незалежній від Москви Україні минає вже 30 років, а майже половина українців продовжують «штокать» і «какать».

Нинішній президент виріс в оточенні, де ніхто українською мовою не спілкувався. Але він інколи чув мову з радіо, телебачення, на вокзалах, базарах тощо. Він вивчав українську літературу в школі.

Українська лексика закарбовувалася у його нейронних структурах. В Україні немає «рускоязичного насєлєнія» у повному сенсі слова, бо немає людей, які б не володіли українською мовою пасивно. Жоден чоловік у нашій державі не слухає Верховну Раду та президента чи дивиться футбольні матчі з перекладачем або словником.

Ставши президентом, В. Зе­ленський швидко перейшов на активний рівень володіння українською. Як колишній багаторічний завідуючий кафедрою іноземних мов стверджую, що в оволодінні будь-якою мовою вирішальну роль відіграє мотивація.

Президент мав створити мотиви до активного оволодіння українською мовою для всіх чиновників України. Це доречно було зробити його підтримкою Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Адже у нас часто діє не сам закон, а потрібна ще вказівка зверху його виконувати. Дати таку вказівку В. Зеленський не захотів. І дарма: бо якщо Україна не будуватиметься як національна українська держава з національним патріотизмом та національною відповідальністю українців, нам ні агресора не прогнати, ні корупцію не здолати.

Юрій ГНАТКЕВИЧ,
народний депутат України трьох скликань