Мовознавець Іван Хом’як: Новонароджені українські діти навіть плачуть у чотири октави

Відомий науковець, професор Національного університету «Острозька академія», академік Академії наук вищої школи України Іван Хом’як — автор понад 200 публікацій із культури української мови й мовлення.

Він розповідає, як варто справлятися із засиллям словесних покручів, й акцентує увагу на естетичній довершеності нашої рідної мови.  

За влучністю передачі образу та дії — на третьому місці

— Іване Миколайовичу, як впливає мова на нашу ідентичність, культуру, спосіб життя тощо?

— Мова відіграє надзвичайно важливу роль у житті людини, бо слово — як ключі: правильно дібравши їх, можна відімкнути будь-яку душу і водночас затулити хоч який рот. Є дуже цікава історія, яку розповів американський педагог Дейл Карнегі. Безробітний і злиденний англієць ходив вулицями Філадельфії в пошуках роботи. Зайшов у контору відомого бізнесмена Пола Гіббонса і попросив вислухати його. Той, подивившись на незнайомця, на його непривабливий зовнішній вигляд, не мав особливого бажання спілкуватися з ним. Але трохи з цікавости, а ще більше з жалости, Гіббонс погодився. Спочатку бізнесмен планував приділити йому мізерну кількість часу, проте хвилина переросла в годину, а розмова продовжувалася. І ось результат: Гіббонс зателефонував Роланду Тейлору, який працював управителем філіалу компанії у Філадельфії, і той, один із провідних фінансистів міста, запросив незнайомця на обід, під час якого запропонував йому бажану роботу.

Виникає питання, як же людина, яка мала вигляд невдахи, змогла встановити такі важливі знайомства за короткий проміжок часу. А відповідь проста: завдяки знанню рідної (для них — англійської) мови. Ми маємо пам’ятати, що манера висловлювати свої думки є своєрідною перепусткою в професійну еліту. Слова, які промовляємо, свідчать про рівень нашої мовленнєвої компетентности. Будь-який уважний співбесідник завжди зробить висновок про те, в яких колах суспільства ми витаємо і який наш рівень освіти й культури.

Безумовно, мова є маркером ідентичности. З цього приводу хотів би процитувати Оксану Забужко: «Українська мова, на відміну він англійської, російської чи польської, — мова, яка в модерний період за останні двісті років практично не мала, навіть на відстані одного покоління, постійного політичного даху. Це мова, яку не прикривали армії і флоти, а навпаки — це мова, за яку розстрілювали як у Києві 1918 року, так і в Донецьку 2014 року. І те, що в цих умовах найменшого сприяння наша мова не просто вижила і збереглася, а створила прекрасну літературу, — показник того, що це над­звичайно сильна і потужна мова. Мова, за якою, що б там не було, — майбутнє... Думайте про майбутнє!».

Дегенерація народу починається з елементів утрати своєї мови, спотворення її. І ми повинні дуже добре про це пам’ятати. На жаль, у нашому суспільстві є різні думки з приводу мовленнєвої вправности. Українське телебачення великою мірою зросіянізоване. Телесеріали хоч і називаються українськими, але транслюються російською мовою, не завжди досконалою. Ось кілька українізмів із демонстрованих телесеріалів: «камеры вырубились разом», «мне здается», «не говори гоп, пока не сделал», «смеемся все вкупе», «руки вгору» тощо.

Так само і в розмовному мовленні помітні спотворені елементи з подачі ЗМІ. Наприклад, можна почути: «А ты ходил до них?», «Почему твоя собака такая галасливая?» і т. ін. Безумовно, що з одного боку це викликає посмішку, а з іншого — насторожує, бо людина, яка вживає такі конструкції, вважає їх нормативними. Навіть більше, інші починають також це сприймати як належне, засмічуючи в такий спосіб своє мовлення. Наша ж мова — одна з найрозвиненіших у світі. За класифікацією ЮНЕСКО, українська за влучністю передачі образу, дії, мелодійністю посідає третє місце серед мов світу.

— Чим ще унікальна українська мова? І як впоратися з впливом на неї російської?

— Часто вживаною є сполука «російськомовне населення», а от Олександр Пономарів ставив під сумнів цей термін. Він, на його думку, вигаданий. Із цього приводу мені хотілося б також дещо сказати. Ріжуть слух спотворені імена і прізвища наших співвітчизників. Донедавна був «Словник власних імен людей» Лариси Скрипник і Ніни Дзятківської. Ним широко послуговувалися в наших РАЦСах, де спеціально стежили за цим і упереджували викривлення.

Християнські імена в кожного народу мають своєрідне фонетичне забарвлення. Однак українці подекуди Пилипа називають Філіпом, Михайла кличуть Мішею, Дмитра — Дімою, і навіть таке гарне й звучне ім’я, як Дарина, вже змінюють на Даша, Дар’я, Дарія. Тобто можна зробити висновок, що наші співвітчизники, які ось так називають своїх дітей, не ідентифікують себе з українцями. Це, безумовно, неприємно, адже в такий спосіб ми поступово втрачаємо свою мовну й національну ідентичність.

Якщо говорити про суржик, то це випробування суспільства на рівні національної свідомости і шлях до втрати мови. Ми спостерігаємо певну дискредитацію рідної мови через різноманітні російськомовні шоу, в яких принижують і упослі­джують українців засиллям словесних покручів. Або ж, наприклад, використання двох мов на підтвердження насаджуваної двомовности, завдяки чому формується малопривабливий імідж української мови.

Як правило, коли йдеться про гумор, то спостерігаємо таку тенденцію: більшість гумористичних програм на радіо й телебаченні побудовані на викривленнях українських слів, що сприймається як самоприниження, породжує непривабливість українських персонажів iз метою деморалізації, а також знецінення атрибутивної функції української мови. Це є продовженням політики великодержавного шовінізму в національному інформаційному просторі України. Але не можна сказати про те, що немає зрушень, є, безумовно, інакше ми будемо необ’єктивними. Приємно на радіо «Промінь» слухати шоу «Гомін-аут», яке засвідчує, що гумор — це наша споконвічна риса і ми здатні створювати гумористичні ситуації нормативною мовою. Або, наприклад, Роман Вінтонів в образі Майкла Щура також пропонує свої гуморески літературною українською мовою.

Мені хотілося б також сказати про красу нашої мови. Наша мова естетично довершена й пісенна. Великою мірою пісенність, а саме інтонації мелодії в музиці, відображає інтонації мови. Музика, спів, танці раніше не були самостійними видами мистецтва. Трудові пісні стали першоосновою словесної музики, так званого речитативу. Ніхто й не думав, що це буде витвір мистецтва. Просто ось така милозвучна передача текстів свого часу додавала сил і настрою нашим співвітчизникам. До речі, 500 років тому хори українських композиторів були розраховані на 48 голосів. Узагалі українській народній пісні понад дві тисячі років. Є такий цікавий факт: новонароджені українські діти навіть плачуть у чотири октави. Усе це свідчить про пісенність і вишукану естетичність нашої мови. Тому, безперечно, українську мову треба любити, розвивати й утверджувати.

Питання національної безпеки

— Яка місія нещодавно ухваленого Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»?

— Дуже дивну заяву з цього приводу зробила прессекретарка президента України Юлія Мендель. За її словами, в Україні, виявляється, є «українська російська мова». До речі, в цьому вона суголосна з міністром внутрішніх справ. В одному з телеетерів пані Мендель розкритикувала нещодавно прийнятий закон, бо вважає, що він так і не допоміг країні перейти повністю на українську. І ось тут я дозволю собі не погодитися з прессекретаркою, яку, до речі, вже зміщено із займаної посади, хоча певні гальмівні процеси в цьому плані спостерігаються, вони пов’язані, зокрема, й з інертністю владних структур.

Наприклад, голова Державної митної служби України, вже згадуваний міністр внутрішніх справ, в. о. голови міської ради Харкова підкреслено спілкуються тільки російською мовою, займаючи адміністративні пости.

Нещодавно під час «Відкритого мікрофона» з головою міської ради Рівного Олександром Третяком запитав про засилля англомовних вивісок у місті, на що той відповів: «У нас демократія». Так, у нас демократія, але це не вседозволеність. Продюсерка фільмів і серіалів на каналі «1+1» пані Єрємєєва висловила думку про те, що комедії можна знімати українською мовою, а от серіали, мелодрами — лише російською. Її аргументом було те, що українська мова складніша для цього жанру, знайти тональність української мови, аби глядач її сприйняв, досить непросто. Вона впевнена, що мелодрами українською мовою виглядають гірше, ніж комедії. Це в мене викликає, м’яко кажучи, здивування. Наскільки ж треба мати поверхові знання української мови, не поважати її і шукати приводів, аби не те що спілкуватися — не бажати впроваджувати її, будучи за це відповідальною.

У демократичному суспільстві передусім маємо дотримуватися законів. 25 квітня 2019 року Верховна Рада України здійснила нарешті важливий крок на шляху до ментальної незалежности — ухвалила Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», підписаний президентом 16 липня 2019 року. Згідно з ним, єдиною державною мовою в Україні є українська, а спроби запровадження в країні офіційної багатомовности всупереч Конституції України кваліфіковано як кроки, що провокують мовний розкол країни, міжетнічне протистояння і спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу.

У будь-якій країні живуть люди різних національностей. Україна не більш багатонаціональна, ніж Німеччина, Франція, Іспанія чи Російська Федерація. Чому ж тоді ми повинні ставити питання багатомовности на порядок денний, якщо закон стосується функціювання української мови як державної? Право національних меншин спілкуватися рідними мовами в неофіційних сферах ніколи ніхто не забороняв і не забороняє. І ми в цьому плані — одна з найдемократичніших країн світу. Відтак питання державної мови — це питання національної безпеки. Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» на часі, його треба виконувати, але дбати про це, безумовно, маємо всі разом.

Мова — фундамент держави.
Фото з сайту khreschatyk.news.

— Нещодавно Окружний адміністративний суд Києва фактично скасував нову редакцію «Українського правопису». Загалом, яка необхідність нової редакції правопису?

— Виникає питання, чи були підстави для такого рішення суду. Вони непереконливі: мама школярки з Херсона поскаржилася, що її дитині важко розібратися з «проєктами» та «членкинями». А хто цікавився, наскільки вправно володіє ця школярка нормами попередньої редакції «Українського правопису». І чи це може бути причиною судового позову? Як бачимо, Окружний адміністративний суд Києва ухвалив тенденційне рішення з приводу названої заяви. Чомусь він не на боці патріотично налаштованих співвітчизників, а навпаки — підтримує те, що протидіє зміцненню української держави, пригнічує демократичний рух. Однак це ще не все, адже подано апеляцію з приводу неправомірного рішення. Будемо сподіватися, що Верховний Суд не підтримає позицію Окружного. До того ж президент порушив питання про сенс існування такого суду, який ухвалює абсурдні рішення.

З приводу цього хочу проілюструвати думку Івана Огієнка, який, до речі, свого часу навчався в Острозькій гімназії: «У культурного свідомого народу-нації не провадиться більшої боротьби за правопис: цю справу спокійно вирішують йому вчені та уряд, а громадянство карно приймає урядовий правопис. Коли народ не знає соборного правопису, у нього кожний письменник і кожне видання пишуть своїм «кращим» правописом. Себто в ньому панує правописна анархія. Не наслідуймо їх!». Ця думка особливо актуальна в наш час. Тому не суд має виносити вердикт, а ті фахівці й посадові особи, які відповідають за прийнятий закон. Хочу вірити, що все стане на свої місця і ми продовжимо дотримуватися чинного правописного закону.

— Нові норми правопису, зокрема й фемінітиви, викликали бурхливе обговорення в суспільстві. Які ваші аргументи для тих нефахівців, котрі не розуміють або не сприймають нововведень?

— Є різні думки з приводу «Українського правопису». Це зумовлено психологією людської натури, адже ми вже звикли до певних норм. Чого гріха таїти: ще й попередні норми не всі засвоїли належною мірою, а тут — новий правопис. Найбільше відгуків було з приводу написань слів разом і з дефісом. Громадськість позитивно сприйняла написання слів із пів. Наприклад, пів міста, пів тістечка. Водночас, коли це єдина лексема, як-от: південь, північ, — то слова пишемо разом.

Не зовсім прихильно поставилася громадськість до варіативних написань: аудиторія — авдиторія, лауреат — лавреат, пауза — павза або ж, наприклад, ефір — етер, кафедра — катедра. Чи, скажімо, варіації написання з літерою и / і: ірій — ирій, ірод — ирод. Також є неоднозначні думки щодо форм на зразок: незалежності — незалежности, радості — радости, любові — любови, осені — осени. Очевидно, було б простіше відразу визначитися й віддати перевагу одному з варіантів, щоб уже зараз реалізовувати їх у повсякденній практиці.

Безумовно, що ті зміни, які без варіантів, уже впроваджуються в мовленні, зокрема слова проєкт, феєрверк, Соєр, Феєрбах, Дікенс, Текерей. Ми до них звикаємо. Мине певний час, і будемо застосовувати їх повною мірою. Не всі відмінюють запозичені слова, як-от: твіттер, фейсбук, гугл. Хоча вони й іншомовного походження, але відмінювати їх потрібно за тими ж правилами, що й українські: у твіттері, фейсбуку/ці, гуглі.

У переліку дискусійних є питання, що стосується фемінітивів. Ті, хто взагалі неприхильно ставиться до впровадження Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», говорять про штучне віддалення українського правопису від російської мови. А чому воно штучне? Ми, навпаки, повертаємося до тих норм, які були властиві нашій мові. І цей факт дратує представників «русского міра». Так формується скептичне, зневажливе ставлення до лексем на означення осіб жіночої статі. Утім із понад трьохсот сторінок нового «Українського правопису» фемінітивам присвячено рядків десять. Використання їх має в українській мові давню історію. Ми повинні пам’ятати, що в нашій мові є низка іменників спільного й подвійного роду, зокрема іменники першої відміни: суддя, голова, староста.

Якщо говорити про самі фемінітиви, то про них ми говоримо багато, а ось офіційних матеріалів обмаль. Лише в електронних ресурсах можна знайти відповідь на це питання в Катерини Городенської, Лариси Денисенко або ж Аліни Акуленко. Однак солідних досліджень, зокрема у фахових журналах, важко знайти. В українському правописі є пункт, що визначає суфікси для утворення фемінітивів, проте там немає достатньої кількости прикладів правильного їх уживання. Суспільний запит на фемінітиви поро­джений ще й відсутністю чітких моделей творення цих слів. Найпоширеніші такі словотвірні форми: суфікс -к: професорка, президентка; суфікс -иц: кранівниця, комп’ютерниця; суфікс -ин: кравчиня, продавчиня, однак не зовсім правильно творити такі слова за допомогою автоматичного приєднання суфіксів. Візьмемо слово «посол». Така лексема може стати матер’ялом для скептичних домислів: хто? — послиня? Але є інші способи висловитися, можна сказати: пані посол, пані депутат тощо.

За допомогою граматичного означення роду можна також вести мову про осіб жіночої статі, наприклад: зайшла депутат, порадила екстрасенс. Мені видається, що впадати у відчай або вдаватися до крайнощів тут не варто, хоча б тому що фемінітиви не в кожному стилі вживаються рівнозначно. Наприклад, у розмовному мовленні дружину Томчука називають Томчучкою (похідне слово утворено за допомогою суфікса -к) чи Трачука — Трачучкою. Якщо брати офіційно-діловий або науковий стилі, то це звучить неадекватно, певною мірою фамільярно. Має спливти певний час, мова сама позбудеться зайвих фемінітивів, які творяться штучно. І все увійде у своє русло. Право ж на фемінітиви — цілком закономірне, ми можемо їх застосовувати в мовленні, особливо розмовно-побутовому.

Вивіски ресторанів та клубів — це теж про мовну культуру

— Ви вже багато років навчаєте студентів української мови. Чи простежуєте різницю між різними поколіннями студентства? Як у нас загалом змінюється ситуація з культурою мовлення в динаміці — чи стає, можливо, менше суржика, росіянізмів тощо?

— У наш час у закладах вищої освіти України викладачів заохочують до ведення занять іноземною мовою, перевагу віддають англійській, у тому числі й за рахунок скорочення годин на засвоєння української мови, тому подекуди студенти, зокрема філологи, позбавлені можливости слухати курси практикуму з української мови, діалектології, стилістики української мови тощо. Безумовно, будь-якому фахівцеві важливо знати іноземні мови, однак формування національної українськомовної ідентичности не можливе без належної уваги до пріоритетного вивчення й удосконалення рідної, до того ж державної мови. І коли мені ставлять таке питання (не тільки ви), то, мабуть, хочуть почути, що наше мовлення занепадає. Якоюсь мірою так, але, наприклад, студентство Острозької академії тримається на рівні.

Викладачі української філології прискіпливо ставляться до мовленнєвої вправности першокурсників, до завершення навчання студенти цілеспрямовано виробляють комунікативну компетентність. На катедрі української мови і літератури відбувається щорічна акція боротьби з правописними недоладностями, у якій студенти беруть активну участь. У коректній формі вони роблять зауваження в різних закладах сфери обслуговування щодо мовленнєвої культури, вивісок із помилками, оголошень, меню. Також студенти моніторять дотримання мовних квот у ЗМІ, звертаючись у відповідні редакції в разі їх порушень. І найбільше радує, що є відповідна реакція.

Якщо приїхати в Україну й пройтися вулицями наших міст і сіл, то може виникнути питання: ми в незалежній країні чи колоніальній без права на використання рідної мови. Повсюди переважають англомовні вивіски. І в цій сфері також працюють наші студенти. Нещодавно в Острозі четвертокурсники звернулися до адміністрацій піцерії Americano Food Club, ресторану Velour, кафе Why not щодо недотримання ними Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» — назви цих закладів англомовні; надіслали лист до Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя, який зобов’язав власника піцерії в тридцятиденний термін вжити заходів щодо забезпечення виконання вимог закону. Такі приклади свідчать про активність сучасних студентів, які розуміють, що демократія — це не безладдя, а можливість обстояти своє право у законний спосіб.

— Дайте, будь ласка, поради, як можна покращити культуру мовлення, на що варто звертати увагу передусім?

— Якщо ви думаєте, що я зараз буду говорити про дидактичні методи, прийоми й засоби навчання, то помилитеся. Це стосується лише словесників, учителів, викладачів. Проблема набагато глибша... І вирішувати її потрібно, починаючи з виховання мовної свідомости. Згаданий закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» викликав дискусії в нашому суспільстві.

Мене вразив той факт, що професор катедри культурології Національного педуніверситету ім. М. П. Драгоманова задалася метою розпалити міжнаціональну ворожнечу за мовною ознакою, назвавши цей закон «виявом фашизму». А матір другокласника сто тридцять сьомої школи м. Дніпра поскаржилася, що її син вимагає від батьків спілкуватися з ним українською мовою, бо його вчителька, чоловіка якої було вбито в АТО, розповідала своїм учням, що російська мова — це мова ворога-завойовника і говорити потрібно своєю мовою. Задумаймося, скільки зусиль було докладено прибічниками радянської ідеологеми, аби денаціоналізувати мовну свідомість українця, щоб він так войовничо обстоював свою меншовартість.

За визначенням сучасного мовознавця Пилипа Селігея, мовна свідомість — це форма свідомости, яка обіймає погляди, уявлення, почуття, оцінки й настанови щодо мови та мовної дійсности. Інакше кажучи, мовна свідомість — це шанобливе ставлення до мови. Для цього й закон відповідний ухвалено. Нація з високою мовною свідомістю активно протидіє мовній асиміляції. Низький рівень — навпаки — формує байдуже ставлення до мови за принципом: «А какая разніца?». І тому на виховання мовної свідомости мають бути спрямовані зусилля кожного громадянина нашої країни.

Необхідно усвідомити атрибутивну роль мови, що цементує зусилля й прагнення співвітчизників, об’єднує їх навколо національної ідеї задля щасливого майбуття. А якщо говорити про російського мігранта, то це особливий тип людини. Людини, яка не хоче пристосовуватися до мови корінного народу, а намагається перелаштувати середовище під себе. Це неправильний шлях. Ми маємо навчитися обстоювати себе, адже не з російською мовою воюємо. Ми всі мови любимо, вчимо і поважаємо, але захищаємо свою — як основний атрибут нашої української держави.
Наступна порада.

Необхідно передплачувати друковані чи користуватися електронними версіями українськомовних газет, журналів, купувати художню, науково-популярну українськомовну літературу. У такий спосіб ми розвиватимемо і своє мовлення, і підтримуватимемо українську культуру. До 2008 року був часопис «Урок української», у якому публікували розвідки, присвячені мовній політиці в рубриці з назвою «Бути чи не бути?». І тільки тому, що словесники недостатньо передплачували цей журнал, а держава залишила видавництво без фінансової підтримки, він перестав функціювати, відтак на питання: «Бути чи не бути?» — «Урок української» відповів: «Не бути». Така ж доля й часопису «Дивослово», який цьогоріч відзначає 70-річчя. Мовну свідомість слід формувати з дитинства, але це не так просто, якщо, наприклад, взяти до уваги, що в минулому році не було жодного українськомовного мультфільму вітчизняного виробництва, художні фільми, пізнавальні й розважальні телепрограми здебільшого російськомовні. За таких умов важко говорити про успіхи у формуванні мовнокомунікативної компетентности.

 Безумовно, для покращення культури мовлення треба активно послуговуватися «Українським правописом». Як? 17 грудня 2020 року моя аспірантка Христина Карповець захистила кандидатську дисертацію, у якій розробила методику формування правописної компетентности, а 19 квітня цього року Валентина Вітюк — докторську дисертацію, присвячену проблемам правопису української мови. Тому читаймо, цікавмося й реалізуймо нові вимоги українського правописного кодексу, виробляймо мовну свідомість, удосконалюймо знання української мови, обстоюймо законні права державної мови на теренах рідної Вітчизни.