Кассандра: театр імені Франка представив тринадцяту постановку за творами Лесі Українки

У ювілейний рік української гранд-драматургині Лариси Косач-Квітки Національний академічний театр імені Франка додав у репертуар «Кассандру». Гендиректор — художній керівник першої сцени країни

Михайло Захаревич перед допрем’єрним показом на відкритті виставки до 150-ліття Лесі Українки нагадав, що у них це 13-та постановка за творами геніальної письменниці, починаючи з 1922-го. Мовив це поряд зі скульптурним зображенням народної артистки Юлії Ткаченко у ролі Кассандри, яку пам’ятає більшість за телевізійним фільмом-виставою, який представили ще у 1974-му, а власне театральна постановка Сергія Сміяна з’явилася у «франківців» за чотири роки до того.

Режисерське бачення Давида Петросяна іншої стилістики. І хоч дія відбувається на камерній сцені, історичні межі драми про важливість правди значно розширюються, сягаючи і вершин, і глибин.

Символи

У п’єсі Лесі Українки чітко вказаний час дії — період еллінсько-троянської війни, десятиліття початку ХІІ століття до нашої ери, коли старогрецькі ахейці спочатку ніяк не могли взяти Трою, та врешті-решт здолали її підступністю. Ту трагедію зображували Вергілій, Еврипід й інші автори в пізнішому часі.

Леся Українка до давнього сюжету звернулася з кількох причин. І найперше тому, що на початку бурхливого ХХ століття в Україні, яка була частиною Російської імперії, мало хто дослухався до виважених думок. І з бажання довести, що українською мовою можуть звучати філософські теми з античних часів (а не лише побутові, як до того приписувалося Валуєвським та Емським указами).

У новій постановці «Кассандра» столичного Театру імені Івана Франка мінімалістичне сценічне оформлення та аскетичні костюми розмивають часові рамки. На сцені лише драбини-трансформери, які стануть і постаментом марнославства для досягнення особистих вигод, і троянським конем, і голгофою для провидиці. На початку вистави на такому символі, який може піднести до неба, красується Гелена (Світлана Косолапова) із червоними квітками на довгому волоссі — «Богорівна!». За текстом, нагадаємо, ця дія відбувається у жіночій половині Пріамового дому. А ще згодом по стіні зіставлених подовж драбин перелякані троянки тікатимуть від завойовників...

Художник-сценограф і художник по костюмах постановки — Даніїла Колот, учениця Сергія Маслобойщикова. Це її дебют у Театрі імені Івана Франка.

Драбина — це символ, який з’єднує земне і небесне. Це — Ерос і Танатос, за словами Давида Петросяна, між якими шлях людини від земного, смертного до божественного. Особливим символом у виставі є і червоні яблука. Таким плодом спокушали ще Адама та Єву. А богиня чвар Ерида підкинула такі гостям на весілля Пелея та Фетіди.

Режисерський задум чітко вирізнити у постановці жіноче начало досягається такими деталями, як довге волосся у всіх акторок. А Кассандра може бути — як чоловіки, не красуватися, сховати його. Утім ні за яких обставин не згодна головна героїня утаємничити правдиве слово.

Душа і слово не даються під ярмо

Ксенія Баша створює образ головної героїні, який дуже близький до першого збереженого опису пророчиці в листуванні Лесі Українки 1903 року.

Тоді, наприкінці березня, авторка Ользі Кобилянській з лікування в італійському Сан-Ремо пояснювала, що обрала Кассандру героїнею нового твору тому, що «ся трагічна пророчиця, з своєю ніким не признаною правдою, зi своїм даремним пророчим талантом, власне, такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо; вона сама боїться свого пророцтва і, що найтрагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій чи, навпаки, події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити; вона знає, що її рідна Троя загине, і родина, і все, що їй миле, і мусить сказати те вголос, бо то правда, і, знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли й намагається робити, то діла її гинуть марно, бо — діла без віри мертві суть, а віри в порятунок у неї нема і не може бути; вона все провидить, вона все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо («нервами», як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям, — тому вона ніколи не каже:

«Я знаю», а тільки: «Я бачу», бо вона справді бачить те, що буде, але пояснити аргументами, чому воно мусить так бути, а не інакше, вона не може. І пророчий дух не дар для неї, а кара, її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра».

Щоправда, остаточно складеться драматична поема в Лесі Українки вже аж у 1907 році. А для сучасних акторів, звичайно, стала певним випробовуванням віршована форма постановки, яка потребує дотримання рими та ритму.

Кассандра — Ксенія Баша та її брат Гелен — Акмал Гурєзов.

Кассандра — Марина Кошкіна, Долон — Валерій Величко.
 

Прикраси й покривала голій правді

Кассандра у виконанні Марини Кошкіної — хоч як би їй було гірко і боляче від того, що в усіх нещастях звинувачують лише її здатність бачити трагічні майбутні події, — не сумнівається і не боїться, хоча змучена недовірою і безвихіддю. Завжди пряма постава у жінки, яка понад усе сповідує принцип не лицемірити, — як непорушність віри в правду, навіть якщо заради неї доведеться загинути. І це наближає далекі події Троянської війни до часів недавнього українського Майдану та війни Росії проти України, яка триває вже сiм років.

Як і образ Долона. Юнак у стилізованій камуфляжній формі без вагань каже Кассандрі: війна не жде, царівно, поки б ми безмісячних ночей тут дожидали... Як багато загиблих за останні роки на сході України, коханий Кассандри — молоденький, не до зброї, до ліри, до кіптари він удався, до весняних пісень...

Зовсім інший брат Кассандри — Гелен (Акмал Гурєзов). «Ми обоє віщуни// І добре знаєм, що пташки, й утрібки,// і кров, і дим від жертви — все то тільки// прикраси й покривало голій правді, про людське око», — каже він сестрі. І вона дочекається від нього зізнання про те, що під час облоги всі троянці вужем звиваються. На що Кассандра відповідає, що то не гнучкість, а гидота. Та це не зупиняє Гелена; сенс його життя у словах: «Я з правдою борюся і сподіваюсь// її подужати і керувати, от як стерничий кораблем керує».

Поряд iз такою філософією буття навіть завойовник цар Лідійський Ономай (Павло Москаль) видається благородним у бажанні не силою взяти за дружину Кассандру, а домогтися її згоди.
У руках Гелен тримає книгу — символ знань. Однак цей «герой» із тих, хто заради власної вигоди може миттєво знищити кілька сторінок. Він щосекундно готовий набути потрібної пози. Гелен переконує, що слово родить правду — як «наймаститіші» фейкометники сучасності. Це вони тепер розповідають, що саме достовірною інформацією «людям труять радість».

Загалом «Кассандра» — це про цінності і ціну власного благополуччя, до якого не варто йти зi зрадниками чи вбивцями близьких, а також пристосуванцями-популістами, бо ні до чого хорошого це не приведе. Спроба ще раз показати, що є ті, кому важливіше не бути «царицею у Лідії багатій», а зберігати пам’ять про нехай і втрачене кохання.

Лінія взаємин Кассандри і Долона (Валерій Величко, Олександр Печериця) у драмі коротка. А хвиля спогаду про свої стримані почуття зробить головну героїню вразливою перед підступністю. Хоча вирішальною для загальної поразки стає втрата пильності тими троянцями, які мали би бути на сторожі.

Цар Лідії Омонай — Павло Москаль.

Гелена — Світлана Косолапова.
 

Запліднити голови

У постановці звучить серед зразків класичної музики творчість сучасника Лесі Українки Моріса Равеля, а також твори сучасного естонського композитора Арво Пярта. Режисеру пластики «Касандри» втілювала Ольга Семьошкіна.

За словами Давида Петросяна, він спочатку мав намір створити одну виставу  «Триптих» із трьох драматичних поем Лесі Українки. Утім детальніше вивчення глибини і концептуальності кожного твору геніальної авторки дали зрозуміти, що це мають бути окремі театральні роботи. Тож режисера-постановника не полишає задум працювати над іншими.

«У цілому це твір, який повинен справити потрясаюче враження і запліднити не одну голову», — такий висновок про «Кассандру» Лесі Українки зробив краківський журнал Krytyka (№ 7-8) 1908 року. Так і донині. А фразою можна характеризувати і нову однойменну постановку в Національному драматичному театрі імені Івана Франка.