З ким ви, майстри культури?

Із цими вбивчими запитаннями позавчорашні комуністи-інтернаціоналісти викривали «ворогів народу».

Такі виродки, як Берія, біологічні ненависники вищих створінь, розстрілювали неугодних на Соловках, устеляли бездиханними тілами дно Біломор-каналу, наказували «стереть в лагерную пыль» у сибірських концтаборах, спроваджували у вічну мерзлоту Колими.

Загребущі з холодних північних боліт завжди гострили зуби на південні степи, де ріки текли, а подекуди й досі течуть молоком і медом. «У рік 6678 [1170]... Тої ж зими послав Андрій [Юрійович] сина свого Мстислава із Суздаля на київського князя Мстислава на Ізяславича...

Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий [день], у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні весь город — Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю.

І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множину, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали...

Запалений навіть був монастир Печерський святий Богородиці поганими... І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні...» (Літопис руський. — С. 294-295).

Ближче до сучасності — 1708 рік. Нечуваний злочин жахав усю Європу, яка чого тільки не бачила і від чого тільки на своєму віку не здригалася.

У кого з українських громадян міцніші нерви і надійніше серце, то прочитати б їм витяги із пожовклих сторінок тогочасних провідних французьких друкованих видань, яких, на відміну від тодішньої Росії, було в Парижі чимало: Gazette de France, Paris Gazette, Letters Historigue, Mercure historigue, Clef du Cabinet. Від волань лише у Франції небо здригалося, а тільки не руки убивць у Батурині: «Страшна різанина»; «Вся Україна в крові»; «Жінки і діти на вістрях шабель»; «Страшний цар жадібний до крові в Україні... Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як повелівають нелюдські звичаї московитів»; «Вся Україна купається в крові, Меншиков показує жах московського варварства».

Певно, й у французького посла темніло в очах після ознайомлення з реляціями про знищення столиці Гетьманщини. Він доповідав у депеші, надісланій до Парижа: «Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками і являє скрізь страшну картину варварства переможців».

Наступного погибельного для волі України 1709 року сп’янілий від крові сатрап Петро І видав указ страчувати запорожців, не минаючи й не милуючи жодного, коли втрапить у пазурі двоногих нелюдів.

Свідок страшного погрому в Січі кошовий Стефаненко дивом вискочив із пекла. Як із того світу повернувся, щоб повідати нащадкам про звірства диких москалів: «...товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося — не тільки тих, хто в товаристві, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали».

Неабияке збурення струснуло більш цивілізовані західні країни. А в царській Росії з її дикою татаро-монгольською спадщиною під ботфортами скаженого Петра І мовби так і треба. Минуле б не давило каменем на груди, якби нині в «підвалах» окупованих територій на сході України не чинилися ще більші звірства, ніж за царату. Та коли б кремлівські верховоди не погрожували знищити незалежну Українську державу.

Як хоче, так і знущається вічність із вищих створінь. Не виключено, що не було б подібної зажерливої напасті, якби вода в Баренцовому морі була такою ж теплою, як і в Індійському океані, де не хтось же інший як «християнин» Жириновський не так давно марив «обмыть русские сапоги», мабуть же, кирзові.

О. Пушкін у поемі «Полтава» милувався побаченим в Україні після заходу сонця:

Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо. Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух. Чуть трепещут
Сребристых тополей листы...

При останніх спалахах призахідного сонця кривавий кат Петро І на помості з дощок, під яким конали козаки, стікаючи кров’ю від смертельних ран, упивався «вікторією» в присутності принишклих шведських воєначальників. «И за учителей своих (шведів. — В. П.) заздравный кубок подымает», — написав визнаний піїт.  

Батько Петра І із тих родів, що коли православні горіли, то вони руки гріли. Постарів у двох шлюбах. Втретє одружився з майже юною дочкою московського мурзи Нариша.

Щось обвінчаній не вдавалося бути при надії. Вирушила з немалим супроводом на прощу до Києво-Печерської лаври. Там її «сповідував» поважний чернець із нібито грузинських князів.

І по всьому сталося диво: порадувала молода цариця двір спадкоємцем престолу. Що ж до Наришкіних, то вони й дотепер не на останніх ролях у коридорах кремлівської влади.

Росія для свого звеличення підносить чим вище геніального письменника на ім’я Лев Толстой. І водночас б’є поклони перед пам’ятником чи ж не скаженому царю Петру І на березі «державної» річки Неви. Кричуща двоїстість імперської політики! Як можна закривати очі на вирок Л. Толстого божевільному злочинцю?

«С Петра І начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий — ящиков с водкой. Коронует блядь свою и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудовища и нет конца всякого рода памятников ему». (Л. Толстой. Полное собрание сочинений. — Москва, 1936. — Т. 26. — С. 568).

Догоджаючи Сталіну, граф Олексій Толстой, майбутній автор роману «Петр І», звітував про родовід тирана, «доблесним» правлінням якого захоплювався «батько народів». Вождь наказав не лізти, куди не слід. У звичній для нього манері, можливо, маючи на умі й себе, закінчив розмову короткою фразою: «Оставим им хотя бы одного русского».

Коли О. Толстому телефонували навіть із Кремля, його вірний слуга не боявся відповісти: «Барин изволили почивать-с».

І автор роману «Петр І» дозволяв собі глянути в очі істини: «Є дві Русі. Перша — Київська — має свої корені в світовій культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів і весь західний світ.

Є друга Русь — Московська. Це Русь тайги, монгольська, дика, звірина. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику лютість. Ця Московська Русь здавна була, є та буде повним запереченням усього європейського і заклятим ворогом Європи».  

У незнищенній пам’яті українського народу гольфштинка Катерина ІІ — «вража баба, клята сука край веселий занапастила». «Великая стерва» — титулував отетерілу розпусницю Олександр Пушкін.

Біля підніжжя її трону, вказував Тарас Шевченко, «куці німці вузлуваті блекотою сіли». Назавжди б викинути ганебне й дошкульне з голови, якби загарбницьке не наслідували нинішні кремлівські верховоди.

На лихо, не бракує обивателів, які торочать, що український народ «в обозримом прошлом» не мав власної держави. Їм би заціпило, якби з кремлівської верхотури Путін уперто не проголошував те саме, а його агентура в Україні не вилазила з телеканалів, з піною біля рота дискредитуючи незалежну Українську державу.

Космічний апарат борознить червону планету. Доставив на далекий Марс мініатюрний вертоліт. Невидимі радіохвилі доносять землянам до третьої від сонця життєдайної планети навіть шум буревію в космічній безмежності.

А невситимі заздрісники в Кремлі зазіхають, як і їхні безтямні царські та комуністичної закваски попередники, на чуже — на правічну землю українського роду.

Заповзялися грозитися, що незалежну Українську державу ввергнуть у позавчорашнє колоніальне рабство. Краще було б, аби помилилися прозірливі в тому, що вищі створіння якими вродилися, такими й судилося їм постати перед Всевишнім судного дня.

Повернути б загребущим комуністам-інтернаціоналістам запитання, з яким вони винищували цвіт української нації.

Відправили в «земельний відділ» розкуркулених трударів. Вигубили до десятого коліна віруючих. Знекровили українську інтелігенцію. Прирекли мислячих задихатися в чаду духовної безпросвітності.

Припекти б очманілих від ненависті. З ким ви, «майстри культури»? Низько кланяєтеся перед пам’ятником «беснующемуся зверю» на «вздыбленном коне» «на берегах пустынных волн»? Товпитеся в Одесі з букетами до кам’яної подоби ненаситної в розпусті Катерини ІІ?

А кому ж із високопоставлених дослухатися до прореченого Т. Шевченком, Л. Толстим та й О. Пушкіним і О. Толстим?

Згадаймо одкровення від Пушкіна: «Присвоили себе насильственной лозой И труд, и собственность, и время земледельца». Було колись. Триває й тепер. Невже мовлене провидцями — голоси волаючих у пустелі?..