Очистити річку, посадити ліс: як фермер два десятки років рятує природу Полтавщини

Одні вважають 65-річного керівника СФГ «Златопіль», кандидата сільськогосподарських наук, почесного професора Полтавської державної аграрної академії Михайла Колісника із села Устимівка колишнього Глобинського, а нині Кременчуцького району диваком, інші — унікальною людиною, котра печеться не лише про власний гаманець.

Стукаючи в усі двері й нічого не добившись, сам узявся за розчищення водойм

— От уже протягом понад 20 років я, де тільки можна, не просто говорю — кричу про жалюгідний стан наших водойм, їх критичне обміління. Проте ніхто нагорі мене не чує. Відверто кажучи, стомився боротися з байдужістю. Найобразливіше те, що зазвичай ми помічаємо проблему тільки тоді, коли назад уже немає вороття, коли від річок лишається сама назва, — бідкається Михайло Григорович.

— От на Глобинщині минулоріч висохла річка Хорол, на межі Черкащини й Полтавщини перебуває в жахливому стані річка Сула, а на межі Полтавської і Дніпропетровської областей зникає мальовнича річка Оріль. Тільки вдумайтеся: як може ціла річка зникнути з карти України? Та це все одно, якби з нашого організму вилучити судину, що пролягає до якихось важливих органів.

А скільки ще таких річок, що опинилися під загрозою зникнення! І при цьому на сьогодні в області немає жодної реально функціонуючої програми з покращення стану водойм. Та що там говорити, якщо навіть департамент екології і природних ресурсів Полтавської облдержадміністрації вже майже пів року не має очільника.

Пригадаймо: коли найбільшим щастям був шматок хліба на столі, вже тоді з’являлися програми зі збереження та розвитку водних артерій України. І чому нині в Європі очищують водойми, а в нас це велика рідкість? Скажімо, справжньою сенсацією стало очищення річки Удай у місті Прилуки, що на Чернігівщині, із залученням значних коштів міського бюджету.

Мені кажуть: так у бюджеті немає коштів. Але ж вони є у приватних власників. І ми з колегами готові вкладати свої кревні в покращення стану водойм, аби потім використовувати воду в сільському господарстві для поливу. Тільки створіть програму, яка б координувала наші дії.

Останні п’ять років, зрозумівши, що, порушуючи проблему на всіх рівнях, він нічого не доб’ється, Михайло Колісник вирішив діяти — узявся за розчищення водойм самотужки. При цьому не обійшлося без перевірок правоохоронних органів. Щоправда, на захист керівника фермерського господарства тоді стала депутатська комісія Полтавської обласної ради.

— Коли в річці Сухий Кагамлик рівень води впав далі нікуди, вихід був один — узятися за її очистку, — розказує мій співрозмовник. — У підсумку ми розчистили понад два кілометри берегової лінії й підняли з дна майже 100 тисяч кубічних метрів мулу, вийшовши на глибину річки 2,5—3 метри. Уявляєте, яка велика робота була проведена! Щоб ви розуміли, я «втопив» майже 2 мільйони гривень власних коштів.

А в мене ж троє дітей, котрі мають власні сім’ї, в яких підростають мої четверо внуків, — і я ці кошти не їм роздав, а вклав у порятунок річки. Як уже зазначав, ми звільнили річку від мулу, а фактично — від змитого чорнозему, що покривав дно на 1,5—2 метри.

Окрім того, з триметрової глибини підняли валуни льодовикового періоду (одну з колекцій передали до Полтавської аграрної академії, а друга — в мене вдома). Там, де лежали валуни, ото якраз і є природна глибина. У намулі було кладовище загиблих молюсків — це свідчило про те, що річка перестала бути живою.

А оцей відрізок річки розчистили вже нинішнього року — бачите, якою чистою стала вода. Як тут не згадати про те, що до 1975—1978 років воду можна було пити майже з усіх річок України. Нині це звучить як казка, правда ж?

Єдиний фермер в Україні, який посадив ліс

Михайлу Коліснику болить не лише зміління та заростання, а то й висихання водойм. Він переймається й тим, що нині нерідко розорюють луки та річкові заплави, що землю роздають для обробітку до самих берегів. Обробляти таку ниву просто гріх, вважає чоловік, адже в підсумку річка замулюється, починає хворіти. І коли інші тільки бідкаються з цього приводу, Михайло Григорович і тут примудряється щось робити.

— На глинищі понад річкою держава виділила вісім гектарів землі АТОвцям, тож я її викупив і на всій цій площі посадив ліс, — знову дивує мене мій новий знайомий. — Зокрема, тут зібрані дерева з родини соснових: сосна Веймутова, сосна Палласа або кримська, а ще — чорна європейська. Представлено й листяні породи: дуб, клен, амурське коркове дерево, ксантоцерас горобинолистий тощо. У нашій зоні мішаний ліс — найкращий варіант, бо самі хвойні породи дерев за нинішніх кліматичних змін важко приживаються.

А ще невгамовний Михайло Колісник переймається долею Устимівського дендрологічного парку, що має статус загальнодержавного і є справжньою перлиною Глобинщини.

Навесні 1893 року його заклав в Устимівці землевласник Василь Устимович разом iз товаришем Олександром Дегтярьовим.

До революції лишалося всього 20 років, і цей час Василь Васильович витратив на те, аби щорічно збільшувати площу парку (врешті-решт він охопив понад вісім гектарів) і поповнювати колекцію рослин (саджанці й насіння завозилися в основному з берлінської фірми Шпетта, а також із садівництв Варшави, Львова, Одеси, Кременчука).

Нині колекція рослин налічує понад 480 найменувань. Зокрема, вона представлена доволі цікавими екземплярами з родини соснових.

Є тут і ялиця каліфорнійська віком близько 110 літ, і 20-метрова псевдотсуга Мензіса або тисолиста, батьківщиною якої є прибережні та гірські райони Північної Америки, і гість із Японії — модрина японська (у наших ботанічних садах і парках трапляється дуже рідко), і сосна Веймутова з м’якою хвоєю.

Росте в дендропарку і єдине в Україні 95-річне дерево сосни віргінської. Широко представлені дерева з родини кипарисових — туя західна та яловець віргінський.

А ще тут можна помилуватися понад 110-літніми дубами, величними деревами ліщини деревовидної (ведмежого горіха), великою кількістю декоративних кущів тощо, подихати цілющим повітрям, збагатитися енергією природи.

Недаремно сюди постійно приїжджають люди з усіх куточків України. Очевидно, вислів Василя Устимовича про те, що в його парку навіть повітря лікує, як ніколи актуальний зараз, у пору розгулу коронавірусної інфекції.

— Василь Устимович 28 років служив у Кременчуцькому повітовому земстві, був інтелігентною людиною, благодійником, любителем садівництва. І, безумовно, одне з його значних досягнень — Устимівський дендрологічний парк. Створити ось таку екзотику на порожньому місці — для цього потрібно було багато зусиль і коштів, — зазначає Михайло Колісник.

— Та Василь Васильович просто насолоджувався роботою на лоні природи. Його сучасники зазначали, що з дітищем пана Устимовича могли зрівнятися мало які парки Росії й Західної Європи.

Торік Михайлу Коліснику присвоїли звання почесного професора Полтавської державної аграрної академії.
Фото з особистого архіву Михайла Колісника.

Для розвитку Устимівського дендропарку потрібне фінансування

— Тут росте одна з найстаріших ялин, що висаджені в парковій зоні, — їй майже 130 літ. А от сосна віргінська — це єдиний представник родини соснових, що має природну кулясту форму.

У післяреволюційний період найкращі часи для дендропарку були тоді, коли він був підпорядкований Національному ботанічному саду імені М. М. Гришка. І дуже прикро, що парк, який Василь Устимович так леліяв і залишив нащадкам в ідеальному стані, нині занепадає, — сумно констатує Михайло Григорович.

— Так, він перебуває у віданні Устимівської дослідної станції рослинництва Інституту рослинництва імені В. Я. Юр’єва НААН України, якій я присвятив свої кращі літа (працював там із 25 до 40 років). Але дослідна станція займатиметься ним тоді, коли матиме фінансування на розвиток дендропарку. А воно якраз і відсутнє. Ви не повірите, та за всі роки свого існування Устимівський дендропарк не отримав і копійки з обласного бюджету.

Усім в Устимівці відомо, що голова СФГ «Златопіль» робить значний внесок у підтримання парку й оновлення його зеленої колекції. Зокрема за кошти фермерського господарства придбані саджанці декоративних дерев та кущів, для догляду за рослинами постійно виділяється техніка й людські ресурси.

— У мене попросили виділити кошти на саджанці — ну хіба ж я міг відмовити? На проведення урочистостей із нагоди 125-ліття дендропарку наше господарство також виділило кошти. Не хочу називати сум — хіба в цьому річ? От ви мені скажіть, як може розвиватися дендропарк загальнодержавного значення, якщо його ніхто не фінансує, — обурюється Михайло Колісник. — Я вже втомився порушувати й це питання. І якщо цей дендропарк нікому не потрібен, то чому я через це згораю? І для чого горіти, якщо більшості до цього немає діла?

Ще 20 років тому Михайло Григорович порушував питання поливу рослин у дендропарку. Нині ж, за його словами, зміни клімату стали просто загрозливими для існування цієї унікальної пам’ятки природи.

— От ви запитуєте, звідки в мене таке непереборне бажання бачити дендропарк зовсім іншим. Річ у тому, що я побував у фантастичних дендропарках і ботанічних садах Сінгапуру, Гонконгу, Китаю, Таїланду, Бразилії, Куби, Домінікани, Італії, Франції, Англії, отож мені є з чим порівнювати. Тому й болить душа: а чому в моєму селі такого не може бути? — нарікає любитель природи. — Давно потребує реставрації й ліпнина на будинку Василя Устимовича. Гадаю, її могли б виконати навіть студенти Полтавської політехніки імені Юрія Кондратюка.

Під час нашої розмови Михайло Колісник несподівано зауважує: йому хотілося б, аби до них в Устимівку приїхали столичні телевізійники, щоб показати, що от фермер не лише вирощує на своїх полях добрі врожаї, а й розчищає річку, посадив ліс. Чоловік уточнює: звісно ж, він робить усе це не для того, щоб його показали по телебаченню.

Але такі сюжети мають бути. Аби й інших співвітчизників надихати на подібні вчинки.

— Знаєте, я недаремно вкладаю мільйони в очищення річки, сотні тисяч — у підтримання дендропарку й заліснення прирічкової зони. Усе це — сенс мого життя, — зізнається насамкінець Михайло Григорович. — Як Василь Устимович свого часу зробив для нас безцінний подарунок, створивши справжню перлину природи, так і я приблизно на такій же площі посадив ліс. Зрозуміло, що не для себе — для прийдешніх поколінь.