Бог — не без милості, козак — не без долі: Віктор Ющенко — державний муж і красива шляхетна людина

Неначе праведних дітей,
Господь любив отих людей,
Послав на землю їм пророка...
...І лукаві
Господнюю святую славу
Розтлили...Омерзились!
І праведно Господь великий
Вомісто кроткого пророка...
Царя вам повелів подать.
Тарас Шевченко, «Пророк».

Здавалося... Після могутнього відродження нації, яке розпочалося після Помаранчевої революції 2004 року, Україна нарешті, стане такою, як про неї мріяли багато століть патріоти. Та незабаром після Ющенка «лукавії» обирають у президенти Януковича, а після Порошенка — Зеленського.

Віктор Ющенко. Один із шести найкращих банкірів світу, провів, як писала преса, гросмейстерську грошову реформу, був найуспішнішим і найефективнішим менеджером як прем’єр-міністр і згодом як президент України.

У результаті діяльності його та команди було підвищено зарплати, пенсії, пішов потік інвестицій, різко зріс валовий внутрішній продукт, збільшився золотовалютний запас держави, громадяни України закупили сотні тисяч автомобілів, будували дороги.

Віктора Андрійовича вперше зблизька я побачив у 2002 році на вечорі у філармонії, коли вшановували пам’ять Анатолія Солов’яненка, якого не стало у році двотисячному. Моє місце було у четвертому ряду, повз мене проходить Віктор Андрі­йович і сідає в ряду сьомому. Подумки відзначаю: високий і дуже красивий.

Миттєво пригадалися «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича та його спогади про Довженка: «Сашко був красень. І любив гарних красивих людей. За красу він багато прощав, міг простити якусь ваду у характері. До красивих зразу розкривався душею і скоріше вірив красивій людині».

Красу людську неможливо створити штучно, зате «злії люди» дуже швидко можуть її спотворити...

Коли є доля, буде і воля

Отруєння Ющенка. Скільки пліток та нісенітниць було придумано навколо цього! Дрімучо–дикий обиватель відкидав висновки медицини і ремигав жуйку, яку йому підкинули московські спецслужби.

А ось іще про одне отруєння. Одного разу ми сиділи з кінорежисером Юрієм Іллєнком у кав’ярні. Я запропонував випити «по чарці». На моє здивування, Юрій Герасимович категорично відмовився. Про причину відмови він написав у своїй «Доповідній апостолові Петру»:

«На банкеті в Академії мистецтв України хлюпнули мені в чарку з коньяком клофелінчику, і я практично вмер тоді в корчах. Як і Ющенко, я знаю, хто це зробив, і, як і Ющенко, боюся назвати імена».

Відзначаючи сприяння Ющенка розвитку мистецтв та відновленню історичної пам’яті українців, Юрій Герасимович говорив про те, про що написав і в своїй книзі: «Якби не його добра воля, не було б фільму «Молитва про гетьмана Мазепу» і «Доповідної апостолові Петрові» не було б, бо я сконав би з голоду і безробіття».

Ми говорили про те, що завдяки Ющенку відновився Батурин, а вдячні жителі гетьманської столиці одну з вулиць міста назвали його іменем, наново створено музей Богдана Хмельницького в Чигирині та Суботові, побудовано Музей пам’яті жертв Голодомору в Києві.

Цінуючи високе мистецтво та знаходячи в ньому спокій, Віктор Андрійович 22 листопада 2004 року, коли голова ЦВК «Підрахуй» оголосив про перемогу Януковича і народ вийшов на Майдан, у той вечір Віктор Ющенко прийшов у філармонію послухати Анатолія Паламаренка.

 А помаранчевий Майдан у ці дні вирував, кипів пристрастями, зі сцени Майдану лунали полум’яні промови, Анатолій Паламаренко доносив актуальне на всі часи Шевченкове «Обнімітеся ж, брати мої, молю вас, благаю!».

І Майдан відповідав Майстру сотнями тисяч голосів: «Разом нас багато, нас не подолати!». І над усім тим людським морем присутніх на Майдані красивих людей майоріли помаранчеві прапори з крилатим гаслом «ТАК!». Та коли на трибуні з’являвся Віктор Андрійович, Майдан гримів стотисячними голосами: «Ющенко! Ющенко!».

 На тій зустрічі я сказав Юрію Герасимовичу, як був приємно здивований тим , що у своїй «Доповідній» він відобразив подію, яка відбулася у містечку Широкому, що на Дніпропетровщині, де проживали мої батьки. «Ти розповів мені фантастичну історію, і я не міг її не записать», — відповів Юрій Герасимович.

А було ось як. У містечко Широке у грудні 1919 року прийшли червоні ордино–московські окупанти і зразу ж почали виявляти і на місці розстрілювати широчан, які зі зброєю в руках захищали Україну.

Одним із таких хлопців, що потрапили до рук карателів, був друг мого батька Іван. Хлопцю зв’язали руки, кинули в сани, поруч сіли двоє озброєних москалів із кривавою зіркою на лобі та рогом на голові («асвабадітєлі» носили так звані «будьоновки», і носій такого головного убору більше нагадував Сатану, аніж людину), і поїхали до місця страти.

 «Вот, хахол, шлепнем сейчас тебя, и будет тебе и твоя мова, и твоя Украина, а мы несем всему миру русскую культуру, русский мир!».

І така думка окупантів не була безпідставною. Десь у той час у Москві проходив конгрес Комінтерну (єдиної, як зазначає «Малая советская энциклопедия», світової комуністичної партії, в програмі якої було записано «диктатура пролетариата в СССР и международная социалистическая революция»).

Голова Комінтерну Григорій Зінов’єв (справжнє ім’я — Овсей-Гершен Ааронович Радомисльський (Апфельбаум) заявив тоді: «Скоро во всем мире будет установлена советская власть, и товарищ Ленин будет председателем Совета народных комиссаров всего мира!». «Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем, мировой пожар крови», — так характеризував мету «Великого Октября» Олександр Блок.

Принагідно зазначу. Хто хоче побачити зображення «асвабадітєля», хай відвідає краєзнавчий музей у Боярці (колись музей Островського, який, між іншим, ніколи в Боярці не був), там на подвір’ї музею ще й досі бовваніє потворна скульптура рогатого сатани-будьонівця, який свого часу нищив нашу Україну.

Коли я слухаю аргументи від деяких боярчан, що, мовляв, Корчагін— Островський — то є історія і її не треба чіпати, мені це нагадує (я читав про це, здається, у Герцена) російських кріпаків, які після звільнення із рабства журилися: «Как же мы без барина теперь жить-то будем?» Це як у Евгенія Євтушенка: «Кто в клетке зачат, по клетке плачет».

 У 30-х роках у Москві за наказом Сталіна було зруйновано головний храм Російської православної церкви — собор Христа Спасителя, і на його місці планувалось побудувати Дом совєтов, у якому для кожної країни, включаючи країни Азії, Африки, Америки та Австралії, в яких у результаті «мировой революции» (читай світового панування монголо-московської Орди) була б встановлена «советская власть», мала бути кімната для уряду, який мав підкорятися головному уряду в Москві.

А на вершині «дворца» мала височіти стометрова статуя «аснаватєля міравова камуністічєскава гасударства» Леніна.

Уже було закладено фундамент монстра-будівлі, але коли почалася війна і німецькі війська ледь не розгромили Орду, Сталін наказав знищити фундамент, а на його місці було влаштовано басейн для літнього і зимового купання.

Пізніше, після краху СРСР, у 90-х роках минулого століття на тому ж місці за старою назвою побудували новий храм, звідки московські патріархи продовжують розповсюджувати по всьому світу ідеї «трєтєва міра».

Але повернімося до подій у Широкому 1919 року.

 «Мені стало якось ніби байдуже, — розповідав батькові Іван, — і я відповів споконвічним нашим ворогам: «У нас в Україні кажуть: «Бог — не без милості, козак — не без долі!».

 Як тільки Іван те промовив, один із полозків саней потрапив у канаву, яка була занесена снігом, сани перекинулися, руки в Івана розв’язалися, москалі тим часом почали вовтузитись у снігу, а Іван, миттєво скориставшись моментом, чимдуж кинувся навтьоки. «Стой, мать-перемать»! («В Рассее матом не ругаютца, на нем разгаваривают!» — каже «рускій чєлавєк с широкай душой»). Та куди там!

Цю історію батько розповів мені десь у сімдесятих роках.

— І що? — питаю батька.

 — І досі живе!

 Отже, Іван після «Бог не без милості...» прожив іще з пів ­століття.

 Незабаром я замовив на Кролевецькій ткацькій фабриці два рушники з таким гаслом, один iз них я подарував Юрію Герасимовичу, він казав мені, що повісив той рушник у себе над ліжком на дачі в Прохорівці і кожного вечора перед сном читав напис на рушнику...

Пізнати минуле, зрозуміти сучасне і передбачити майбутнє

Віктор Андрійович, на відміну від інших політиків, ніколи не вживає словосполучення «народ України». Як наголошує народний артист Анатолій Паламаренко, ніде в світі немає такого поняття, як, наприклад, народ Німеччини, народ Франції чи народ Америки.

Є німецький, французький, американський народ, а не народ будь-якої країни. І тільки ми дозволили називати себе не українським народом, а народом, що проживає на певній території.

І це дає підставу скоробагатькам, які раптово, обікравши український народ, стали мільйонерами та мільярдерами, та їх прихвосням верещати з телепомийок: «Я хочу жить в этой стране (слово Україна, як правило, не вживається), говорить на русском языке, и чтоб дети мои учились в русской школе!».

І навіть знаючи українську мову, ці люди виступають та спілкуються на «єзикє» Путіна і Жириновського.

Ну не знають сердешні про те, що Біблейна енциклопедія гласить, що людина, яка не говорить мовою корінного населення, є варвар, а українська — одна з найкращих мов світу, про що неодноразово говорив незаперечний авторитет у галузі мов та мистецтв А. В. Луначарський (до речі, етнічний єврей).

І саме про людей «какая разніца» ще декілька століть тому Леонардо да Вінчі сказав: «Природа дуже широко наділила людину органами почуттів та відчуттів. Але переважній більшості людей (читай: сучасному виборцю, який складає 73 відсотки. — Авт.) ці органи зовсім не потрібні. Їм потрібні були би місце, куди їжа входить, і місце, звідки вона виходить. Бо живуть ці люди для того, щоб наповнювати нужники». Бо ж головний інтерес у житті після холодильника для них — «бабло».

Віктор Ющенко чітко розуміє, що знання історії дає можливість пізнати минуле, зрозуміти сучасне і передбачити майбутнє.

Недарма завойовник багатьох народів, римський імператор Калігула говорив: «Ми не тоді завоюємо народ, коли знищимо його армію, а тоді, коли напишемо йому історію і змусимо його повірити, що то його історія» (Гай Светоній, римський письменник, I ст. н.е.). Тому найпершим завданням вітчизняних істориків від Шевченка, Грушевського, Яворницького і до Білінського було очищення нашої історії від «московської блекоти».

Ющенко першим із президентів обґрунтовано підняв тему Голодомору як геноциду українського народу і, незважаючи на шалений опір «п’ятої колони», керованої з Кремля, провів через Верховну Раду закон про Голодомор як геноцид нації, посприяв тому, аби чималий перелік країн визнав те явище геноцидом і, як гітлерівська Німеччина була названа винуватцем голокосту, так сталінська Росія — винуватцем Голодомору.

 Віктор Андрійович розумів, яке значення для самоповаги кожного українця і нації в цілому має оцінка звитяги та діяльності Української повстанської армії.

Згадаємо, що про нашу доблесну УПА говорили, писали і ще й досі верещать промосковські ЗМІ. «Бандити, терористи...» Зрештою, те саме монголо-московська Орда та послужна їй «п’ята колона» в своїх телепомийках ще вчора говорила, а Москва і зараз говорить відверто негативно про нашу армію, як УПА, так і нинішню. Їм не звикати.

Згадаємо «Царицю поміж шлюх та шлюху між цариць», як назвав Катерину II Байрон, від якої смерділо на весь палац (хворіла на венеричні болячки).

У московитів вона «Єкатєріна Вєлікая», яка писала у своєму маніфесті після зруйнування Запорозької Січі: «Нет теперь более Сечи Запорожской в ее политическом уродстве, следовательно же и козаков сего имени».

Ось так — кріпосна Росія-орда, де людей продавали, засікали на конюшнях до смерті, вішали (як декабристів), забивали різками і шпіцрутенами (як солдатів), де скажений цар власноруч рубав голови своїм стрільцям, а свого власного сина власноруч піддавав смертельним мукам, така країна була «правильною», а запорозькі козаки, які боронили волю свого народу і яких Маркс і Герцен називали шляхетними рицарями, у понятті Орди були «разбойнікі-вори».

Згадаємо, відповідь Тараса Григоровича і курві-цариці, і її нинішнім послідовникам:

Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну...

Розуміючи та шануючи нашу історію, Віктор Андрі­йович добився належного вшанування ветеранів УПА та присвоїв звання Героя України Степану Бандері та Роману Шухевичу (які через суд за президента-втікача Януковича було анульовано).

Українці незалежно від походження

Ющенко був і залишається одним із творців української України, де «врага не буде, супостата», країни, в якій кожен громадянин незалежно від етнічного походження вважав би себе українцем російського, єврейського чи іншого походження.

Як, наприклад, усі громадяни США, незалежно від походження, вважають себе американцями.

Журналіст Віталій Портников розповідає, що, коли працював у Москві, там у цей час познайомився зі знаменитим театральним режисером Романом Віктюком. «Він етнічний українець, а я — етнічний єврей, — розповідає Віталій, — але нас здружила Україна!

 Юрій Щербак, голова Шевченківського комітету попереднього складу, відзначаючи блискучу професійну майстерність та патріотизм Віталія Портникова, пропонував присвоїти йому звання лауреата Шевченківської премії. Тоді не склалось.

Гадаю, нинішній комітет на чолі з українцем болгарського походження Юрієм Макаровим схвалить таке рішення, а українець єврейського походження, президент Зеленський його затвердить.

 Ще приклад. Українець російського походження Євген Покровський (1939—2020) народився і виріс на Уралі, там закінчив політехнічний ін­ститут, переїхав до Києва, захистив дисертацію, став тут доцентом політехнічного ін­ституту.

Спостерігаючи за розгулом «п’ятої колони» в Україні та шовіністичною, відверто фашистською істерією в Росії, коли там заходила мова про події в Україні, Євген полум’яно полемізував зі своїми земляками. А згодом він пішов до ректора КПІ і заявив, що віднині він буде читати лекції студентам з технічних (!) дисциплін винятково українською мовою.

 Не сприймав перемогу Зеленського на виборах, дорікав українській інтелігенції за її пасивність під час виборчої кампанії, сприймав те, що сталося в результаті президентських і парламентських ви­борів, як особисту трагедію, а головним винуватцем трагедії своєї і держави в цілому вважав «дурноголових телепнів — хохлів» (Ліна Костенко), які купилися на дешевенькі відосики з телеканала Коломойського.

На відміну від своїх колег — викладачів політехнічного інституту, зросійщених хохлів («какая разніца, на каком єзикє чітать лекції»), Євген був патріотом своєї країни!

Третій президент у Батурині: колишню гетьманську столицю відроджено за його ініціативою.
Фото НІКЗ «Гетьманська столиця».

Заїхав в історію на «кравчучці»

Віктор Ющенко нажив собі немало опонентів, навіть iз числа колишніх друзів. Запам’яталося, як Юлія Капітельман, у заміжжі Тимошенко, — про яку у своїй книзі «Макуха» пише Дмитро Чобіт: «В Ізраїлі є документи, які підтверджують, що Юлія Володимирівна є галахічною єврейкою», — у парламенті звеліла своїй фракції заблокувати двері, у які мав зайти до зали Верховної Ради президент Ющенко зі щорічним посланням до Ради. Тривалість виступу — не більше сорока п’яти хвилин.

 «Немає часу слухати президента, нам треба приймати антикорупційні закони», — так недолуго хотіла замаскувати свій ганебний вчинок ця пані. А закони ці, до речі, і зараз ще так до кінця і не ухвалені.

А ще був перший президент України, колишній секретар ЦК Компартії України Кравчук. Його найперші кроки, коли зароджувався народний Рух, — це боротьба з ним.

Запам’ятався Леонід Макарович тим, що «допоміг» усім українцям, які мали якісь грошові заощадження, позбутися їх і, як і Янукович, достроково, після трьох років перебування у президентському кріслі, позбувся його, залишивши після себе збіднілу країну та руко­творний пам’ятник — «кравчучку».

У 2004 році у передвиборчій компанії Кравчук радив висунути від влади єдиного кандидата в президенти (Януковича) і перемогти у першому турі на виборах.

А коли переміг Ющенко, Кравчук разом з Медведчуком створив свою партію СДПУ(О), програмою якої було «НАТО-НІ! Державній російській мові — ТАК!», а на противагу гаслу партії «Наша Україна «ТАК!» — гасло партії Медведчука-Кравчука— «НЕ ТАК!». Та це ще було не все.

Мабуть, згадуючи своє вкрай невдале президентство та заздрячи шаленій популярності та успіху на президентських виборах Ющенка, Кравчук та його «партія» носилися з ідеєю імпічменту Ющенку. Не вийшло, як не вийшло, наприклад, у 2019 році проштовхування леді Ю у президенти.

У роки війни врятували бджоли

Багато чого не відомо про особисте життя Віктора Андрійовича. І певно, це непогано. Але є одне його захоплення, під час заняття яким він відпочиває і яке широко відоме. Це — бджолярство.

Мені це особливо імпонує, бо мій батько був професійним пасічником у колгоспі «3-й вирішальний» Широківського району. Як це сталося, пам’ятаю з його розповіді: «Одного разу йшла Єлька* (його дружина, моя мати) по саду і побачила рій бджіл, який сидів на дереві, хлюпнула на нього водою з пляшки, і рій упав у торбу».

Далі, коли у батька з того рою розвелися бджоли і сім’я отримала мед, батька послали від колгоспу на курси пасічників, він досить успішно давав лад вуликам iз бджолами як у колгоспі, так і у своєму господарстві. А коли у 1944-45 рр. батько був в армії, у нас раптово здохла корова.

Для сільської родини, а для не зов­сім здорової жінки з двома малими дітьми зокрема, то була трагедія. І нас виручили бджоли: мати продала частину меду, і ми купили нову корову.

Пам’ятаю, як любив мій батько цих вічних трудівниць, які як рій не могли існувати без матки (так і громада, держава не можуть бути успішними без талановитого лідера!), як дбайливо доглядав за ними, і не раз я чув від нього, що найкращий фізичний та душевний відпочинок — бджоли. І бджоли — це те, що в моїй уяві ріднить мого батька і Віктора Андрійовича, як, мабуть, ріднить усіх бджолярів світу.

Дмитро Чобіт у своїй книзі «Макуха» ставить запитання: «Хто із сучасних відомих українських політиків може похвалитися своїм родоводом? Особисто я знаю лише одного — Віктора Ющенка: козацьке коріння його родинного дерева заглиблене аж у першу половину ХVII століття... Юлія Тимошенко тут — діаметральна протилежність».

Високоосвічений, благородний (благородність, зазначав Довженко, — це здатність сприймати Красу, красу природи, красу мистецтва, красу людини), Віктор Ющенко єдиний з усіх президентів України зазначав, що найпотужнішим важелем і точкою опори для створення сильної незалежної держави, як це зробили поляки, чехи, прибалти та інші народи, є створення нації.

Ось на цій мажорній ноті мені і хочеться закінчити свою суто персональну оцінку та враження від діяльності й життя президента і красивої Людини з великої літери, патріота–українця Віктора Андрійовича Ющенка.

 * ім’я Єлька було дуже поширене на півдні України. Зокрема, Олесь Гончар у своєму романі «Собор», який папа Римський висунув на присвоєння автору Нобелівської премії, і кремлівській хунті-камарильї коштувало великих зусиль, щоб не допустити присвоєння тієї премії автору, а всередині країни влада організувала всіляке цькування Олеся Терентійовича, пише: «Проживає у селищі дівчина по імені Єлька-Олена».

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО,
учасник Другої світової війни