Майстер Василь Волівач: Впаде «культурна корчма» і постане храм

Ім’я заслуженого майстра народної творчості Василя Волівача я вперше почула, коли була з екскурсією в краєзнавчому музеї в Радомишлі, що на Житомирщині.

Серед інших експонатів увагу привернула виставка кобз і бандур.

Власне, для наших районних музеїв не така вже й дивина. Але зазвичай експонуються старі інструменти, а ці аж виблискували новизною. І кожен вирізнявся оригінальним оформленням.

Мимоволі виникало бажання доторкнутися до гладенької поверхні. Ну й, звісно, хотілося почути, як ті кобзи звучать...

З розповіді екскурсовода Сергія Галицького дізналася, що інструменти зроблені руками місцевого умільця.

«Ну а почути їх ви зможете, якщо завітаєте в Києві до Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, де скоро має відбутися творчий вечір нашого гурту «Релікт», — додав тоді пан Сергій.

І я скористалася нагодою. Вечір у залі МТМіКМУ запам’ятався не тільки драйвовим виступом тріо у складі Василя Волівача (кобза), Сергія Галицького (перкусійна група) та Галини Римар (колісна ліра), а й показом фільму «Мій храм культури». Глядач бачив, як руки майстра креслять ескіз: спочатку на папері, потім — на дерев’яній заготовці.

Далі за допомогою звичайної сокири та стамески відсікають від масиву все зайве. Заготовка перетворюється на «ложку» — основу майбутнього музичного інструменту. Вирізають і шліфують верхню частину кобзи — деку або, по-нашому, верхняк. Голівку інструменту оздоблюють різьбою...

У фільмі немає слів — тільки легеньке постукування металу й поскрипування деревини на фоні звуків живої природи. А відчуття — ніби присутній на магічному сеансі...

Тоді, при перегляді фільму, в мене й промайнула думка: треба обов’язково написати про цього чоловіка. І ми поспілкувалися..

Пану Василю 42 роки. Свій перший струнний інструмент він зробив, коли йому було 20.

«Сам граю, сам майструю»

— Почну з того, що мій дід Володимир Савелійовича Волівач багато років був директором музичної школи в Полонному на Хмельниччині, — розповідає Василь Волівач. — Мені він запам’ятався тим, що вдома постійно настроював і ремонтував музичні інструменти — скрипки, баяни, віолончелі, домри... Я виріс тут, у Радомишлі.

Закінчив музичну школу з класу фортепіано. Хоча вже змалку відчував інтерес саме до струнних інструментів. Був період, коли просто марив грою на гітарі. Про розмаїття струнних в українській музичній культурі я тоді геть нічого не знав.

Як зацікавився бандурою? Відправною точкою, мабуть, став момент, коли я побачив у Львові на вулиці лірника. Його образ закарбувався в пам’яті. І в 10-му класі, почувши про створення в селі Стрітівка (Кагарлицький район Київської області. — Авт.) Школи кобзарського мистецтва, рішуче сказав собі: «Буду вступати!». Поїхав, мене прослухали і взяли.

У кобзарській школі навчальна програма, серед іншого, включала предмет «Технологія виготовлення й ремонт бандур». Викладав нам його Богдан Олегович Романюк. І ми не просто вчили теорію: до кінця четвертого курсу кожен мав виготовити один з народних інструментів — бандуру, кобзу, торбан тощо.

Між іншим, в античні часи музикантом вважався лише той, хто вміє грати, співати, сам пише музику, тексти пісень й обов’язково — інструмент робить власноруч. Тобто це була людина-глиба, носій естетичних смаків i передавач генетичного коду з покоління в покоління. Порівняйте з сучасними попзірками...

У новоствореній експозиції-майстерні.

У похід і без кобзи? Так не буває

— За 22 роки виготовив близько пів сотні інструментів: бандури, кобзи, ліри, скрипки, — констатує Майстер. — Є в моєму доробку ударна музична установка, але то був, швидше, досвід заради експерименту. Справою життя вважаю майстрування саме струнних інструментів — властивих українській традиції, але певною мірою осучаснених.

Пам’ятаєте народні картини з козаком Мамаєм? До речі, серед експертів немає єдиної точки зору щодо того, який же ін­струмент тримає в руках легендарний козарлюга. Хтось називає кобзу, хтось — бандурку чи торбан... Надихнувшись сюжетом цієї народної картинки, я захотів створити схожий музичний інструмент. По-перше, він мав бути невеликим і неважким. А по-друге, щоб на ньому можна було грати різними способами: боєм, перебором, соло тощо...

Став експериментувати. В результатi з’явилася модель малогабаритної, або, як я кажу, «похідної», кобзи. В колі спеціалістів такі кобзи ще називають ладковими або оркестровими. З часом мені захотілося на базі 4-струнної моделі виготовити 8-струнну кобзу з більшим корпусом і довшою мензурою — конструктивно це як 12-струнна гітара в порівнянні з шестиструнною. Завдання не з легких, але справився. Фактично винайшов інструмент, на якому можна одночасно грати бас і ритм на грифі й вести мелодію на приструнках.

Креативний фолк

— Своєрідним творчим полігоном для мене були музичні гурти, які я створив тут, у Радомишлі. Ще в нульові роки заснував гурт «Терен». Грали як традиційну українську музику, так і авторські твори, багато уваги приділяли імпровізаціям, — веде далі розмову пан Василь. — У 2009 році колектив став переможцем обласного етапу «Червоної рути» в Житомирі.

Свої шанувальники були і в молодіжного гурту «Етнік-Терен», і в створеного мною у селі Ставки інструментального ансамблю «Терра». На жаль, з різних причин ці колективи припинили свою діяльність.

Гурт «Релікт» існує з 2017 року. Грали в Києві на фестивалі «Віртуози фольку». Минулоріч побували в знаменитій Крячківці, де проходило «Древо кобзарського роду»... Виступаючи на різних майданчиках (не тільки на сцені, а й, скажімо, у парку чи просто на вулиці для перехожих), знайшли свій виконавський стиль під умовною назвою «креативний фолк».

З іншого боку, сьогодні актуальнiшим, як на мене, є прояв культури не через спів чи виготовлення інструментів, а відстоювання самого права на українське в Україні. Такий от парадокс.

Поділюсь власним спостереженням на тему «какая разніца, на каком язикє». Я помітив: коли під час майстрування думки в голові формуєш не чистою українською, а суржиком, то робота просувається не так легко. Ніби щось заважає. Відтоді, розпочинаючи роботу над інструментом, налаштовую себе суто на «українську хвилю»...

Кожній душі — свій інструмент

— Де майструю? Значну частину роботи виконую десь на природі: видовбую, вирізую, шліфую. А підгонка, клеєння сегментів — це вже роблю дома, в квартирі, — розповідає майстровитий чоловік. — Працюю з різними видами деревини. Зазвичай «ложка» робиться з масиву (наприклад, вільха чи ясен), а верхняк — з іншого дерева. Кожен матеріал має свою специфіку. Скажімо, дубова дека одразу набуває остаточного акустичного колориту, якщо ж верхняк зроблено з сосни, то на це треба час.

Також практикую каскадне клеєння. Це коли «ложка» робиться з різних видів деревини. Зараз у мене в роботі саме  такий проєкт. Цікава його передісторія. На фестивалі в Крячківці я познайомився з майстром Юрієм Фединським, і він мені презентував кленову заготовку з власних запасів. Але та заготовка вимагала нарощення товщини в резонаторній частині. До кленової основи я додав сосну і дуба, а верхняк зробив iз ясена. Всі етапи роботи фільмую.

Щоб кожен охочий міг «наживо» побачити моє ремесло, вирішив створити експозицію-майстерню. Для цього підремонтував стару бабину хату. Планую проводити там екскурсії, тематичні лекції, майстер-класи для дітей та дорослих. Зокрема, маю цікаві ідеї, як допомогти людині визначити споріднений музичний інструмент і стиль музики, котрi найкраще відповідають її психотипу.

Прозріння

— Багато професій не тільки вимагають знань і навичок, а й певним чином впливають на розвиток людини як особистості. Моє ремесло в цьому сенсі дуже специфічне — воно мене постійно спонукає до змін. Насамперед змін світоглядних.

Зізнаюся, в молоді роки я був далеко не аскет — любив веселі компанії, курив, заглядав у чарку. Тоді мені здавалося, що це ніяк не суперечить справі, якою займаюся. Та й біля козака Мамая на картинах ми теж бачимо пляшку і хліб-сало.

Прозріння настигло зненацька. Якось сів за роботу напідпитку. В руках кобза, поряд — порожня чарка й крихти від бутерброда. Чим не козак Мамай? І в ту мить мене осяяло: а може, сюжет тiєї народної картинки нам, українцям, дано в настанову? Врешті-решт, скільки козаків згинули не від ворожої шаблі чи кулі, а через кляту оковиту?

Відтоді як відрізало від цигарок і алкоголю. З часом ще й став веганом. До цього прийшов поступово, як кажуть, шляхом роздумів над вічним: що таке людина і чим вона відрізняється від просто ссавця?.

«Не можна служити Богові й мамоні»

— Більшість виготовлених інструментів залишаю у своїй колекції, — каже Василь Волівач. — Щоправда, деякі дарував, дещо — продав (до речі, бандура ручної роботи в усі часи коштувала приблизно стільки ж, як корова). Спеціально на продаж інструменти не роблю. Чому? Просто відчуваю, що ухил у бік комерції заважатиме справі, якій служу.

Вірю, що зовсім скоро настане час, коли в Україні впаде «культурна корчма» (так я називаю кітч у псевдонародному стилі, що заполонив радіо та телеефір) і на її місці здійметься справжній «храм культури». А якщо ти обираєш храм, то, хочеш не хочеш, маєш дотримуватися аскези...