Орден Королеви Анни для просто Анни: з няні і пралі до топової стилістки-перукарки

Одна з відомих полтавських стилісток-перукарок, ініціаторка благодійних соціальних б’юті-проєктів, Missis Diamond World Анна Бойко вважає себе щасливою людиною.

Втім оце внутрішнє відчуття щастя було не завжди. Колись Анна жила в невеликому селі Пустовари, що на Решетилівщині, після закінчення 9 класу школи вивчилася на перукаря, а вже в 17 років народила першу донечку. Аби заробити кошти, яких завжди не вистачало, бралася за будь-яку роботу.

Відтак працювала нянею й до того ж прачкою в місцевому дитсадку, а вдома — ще й перукарем. При цьому примудрялася заочно навчатися у виші — так здобула фах учителя біології і психології. А потім молода леді вирішила різко змінити своє життя.

Розпочала з того, що схудла на 35 кілограмів

— Переломним моментом, мабуть, стало те, що в 20 років я перенесла мікроінсульт, через що втратила чутливість правого боку тіла, до того ж у мене відняло мову, — ворушить Анна Бойко болючі спогади. — Пощастило, що мене одразу ж доправили до лікарні, а також вчасно надали медичну допомогу. Завдяки цьому значно швидше відновилася. І коли знову відчула в собі силу, зрозуміла, що більше не зможу задовольнятися мінімумом, а хочу взяти від життя максимум.

Молода жінка почала з того, що схудла аж на 35 кілограмів. Багато хто цього прагне, однак не всім це вдається. Анна пояснює, що результату досягла завдяки інтервальному голодуванню, тобто споживала все (бо обмежувати себе в їжі не так легко), але лише з 12-ї до 16 години.

І так за півроку скинула 35 кілограмів зайвої ваги: важила 87 кілограмів, а стала — 52. Тепер вона вважає: проблема більшості з тих, хто волів би позбутися зайвої ваги, в тому, що їм не вистачає цілеспрямованості. Не отримавши швидкого бажаного результату, вони розчаровуються й відмовляються від експерименту. Якщо ж за це взятися серйозно, результат не забариться.

— Так переконалася в тому, що все в житті можна змінити, якщо цього дуже захотіти. Скинувши зайві кілограми, я стала зовсім іншою людиною, — продовжує розповідь моя співрозмовниця. — Почала худнути восени, тож коли навесні, знявши верхній одяг, ішла селом, односельці мене просто не впізнавали. Однак на цьому зміни не закінчилися.

Перебравшись до Полтави, стала працювати у звичайній перукарні (донечка якраз пішла до першого класу). І ось тут зрозуміла, що мені бракує досвіду, що я не є «асом» у своїй справі. Це змусило мене задуматися над підвищенням кваліфікації.

Так наважилася поїхати на місячне навчання до столичної школи професійної перукарської майстерності Дюденка. Маючи на ту пору місячний дохід у розмірі 2 тисячі гривень, я замахнулася на навчання, що коштувало тисячу доларів. Зрозуміло, то була значна сума, та я її позичила. І потім мені знадобилося вісім місяців, аби віддати борг. Але результат був того вартий. Після повернення з Києва все в моєму житті перевернулося догори дригом.

Оволодівши новими техніками перукарської майстерності, Анна Бойко почала не лише працювати, а й спілкуватися з клієнтами по-іншому — вона зустрічає їх, як давніх друзів. Завдяки «сарафанному радіо» інформація про талановиту стилістку-перукарку швидко поширилася містом.

А її клієнти не лише поверталися самі, а й приводили родичів, приятелів тощо. І це невипадково. Адже стрижки Анни Бойко не просто креативні, мають сучасний, стильний вигляд — аби укласти їх, не потрібно великих зусиль, що дуже актуально за нинішнього постійного браку часу. Не побоялася Анна й підвищити ціну на свої перукарські послуги.

— Зараз стрижка в мене коштує 400 гривень, а починала я з 25 гривень, — порівнює вона. — Звичайно ж, усвідомлюю, що стрижка має відповідати ціні, аби клієнт знав, за що він витратив такі гроші. Коли бачу людину, одразу розумію, яка зачіска їй до лиця, більше того — можу це аргументувати, бо мене цього навчили.

Вирушивши у самостійне плавання, молода жінка, яка не боїться змін, відкрила власну студію. Спочатку винаймала невеличку кімнатку в офісному приміщенні. Нині ж разом із двома майстрами працює в просторій сумісній студії, розташованій у новобудові. І не зупиняється у своєму розвитку, продовжує навчатися у відомих майстрів з інших міст — їй це необхідно як ковток свіжого повітря.

Щоразу ставить перед собою все складніші завдання

Прошу стилістку-перукарку розповісти, як виникла ідея щорічних благодійних б’юті-проєктів, що стали свого роду сенсацією в Полтаві. І Анна зазначає, що все розпочалося три роки тому.

— Мабуть, дивлячись на своїх батьків, вирішила організувати проєкт «Віку немає», — зізнається вона. — До того ж усі ми колись станемо старшими людьми. І хотілося подати «меседж», що цього не варто боятися, що не потрібно забувати про себе, присвячуючи своє життя внукам і правнукам.

Поважний вік — це може бути класно, круто, якщо приділяти собі бодай трохи уваги. Тож важливо робити для себе маленькі свята, привносити у своє повсякдення миттєвості радості, щастя, піднімати самооцінку, дух. Уперше ми зібрали всього вісім учасників — людей віком 60+.

Усі майстри, яким запропонувала взяти участь у проєкті, охоче відгукнулися. І фотограф Олександр Фостик, і візажисти Наталія Любимовська та Ірина Рудакова, і стиліст-іміджмейкер Яна Лейбл працювали на самому ентузіазмі. Слава Богу, всі учасники реагували на зміну іміджу позитивно, а найстаршій учасниці ж було 90 років! Для більшості з них і візаж у студії, і фотосесія стали незвичним досвідом. І то було круто — допомогти цим людям відчути нові емоції, пережити миттєвості радості в наш непростий час.

Героїнями наступного організованого Анною Бойко благодійного проєкту «Навчи мене жити» стали жінки, котрі борються з онкологічним захворюванням або вже побороли його. Вони теж отримали професійні зачіски, візаж, узяли участь у створенні образу стилістом, а також у фотосесії.

— Мабуть, психологічно важко працювати з такою категорією учасників? — запитую.

— Знаєте, важко було на етапі відбору. Бо кожна з претенденток описувала свою життєву історію, а я мала все це перечитати. Не пропустити чужого болю через себе в такому разі просто неможливо, — ділиться Анна.

— До того ж, коли ми вже набрали групу з 10 учасниць, багато жінок іще продовжували писати, і я мусила їм відмовляти — оце було найважче. А в процесі роботи з учасницями, котрі пройшли через складні випробування долі, переконуєшся (і просто не можеш цьому не дивуватися), що це такі позитивні люди, з яких енергія б’є ключем.

Коли я створювала проєкт, то думала, що тим самим їм допоможу, надихну, покажу, що життя продовжується. Натомість сталося так, що навпаки — вони мене надихнули. Проєкт має назву «Навчи мене жити», бо саме ці люди вчать нас, як маємо цінувати кожну мить життя. Кожна із жінок того дня відчула себе справжньою красунею з чудовою зачіскою, макіяжем, у стильному дизайнерському вбранні, отримала зняті у студії світлини.

Здається, щоразу Анна Бойко ставить перед собою все складніші завдання, аби досягти чергової перемоги. Бо наступним вона організувала проєкт для незрячих людей, який називається «Відчуй свою красу».

— Коли з’явилася ця ідея, мене осяйнула думка, що я вкрай рідко зустрічаю незрячих людей на вулицях. А в нас же їх досить багато. Чому ж вони не виходять із домівок? Можливо, тому що їм важко, некомфортно в нашому соціумі, — припускає любителька дарувати радість людям, котрі опинилися у складних життєвих обставинах.

— У мене склалося враження, начебто вони ховаються. І хотілося подарувати їм нову зачіску, візаж, фотосесію, бо я розуміла, що вони навряд чи замовлять це самі. А мені здається, що такі маленькі радощі мають бути не лише в нашому, а й у їхньому житті. Проєкт приніс незрячим учасникам багато позитивних емоцій.

Вони були щасливі, мов діти, торкали себе пальцями, приміряючи новий образ, знайомилися дотиками з нами, майстрами. Усе це було так зворушливо. А ще я відкрила для себе світ незрячих людей. І хотілося б, щоб їх підтримували не лише держава, влада, а й ми, звичайні люди. Тому що ніхто не знає, що з кожним із нас може трапитися завтра, в якому ми будемо статусі, стані.

«Я знайшла себе й від цього просто «кайфую»

Був у житті нашої героїні іще один новий досвід — якось вона прокинулася Missis Diamond World. На міжнародний конкурс краси до Львова полтавку запросила його організаторка, перед цим ознайомившись зі світлинами й «постами» Анни на її сторінці у фейсбуці.

— На ту пору до конкурсу лишалося всього півтора тижня, уже за місяць до цього були відібрані всі учасниці, тобто весь цей час вони готувалися. Попри все це я ні на мить не засумнівалася — одразу ж дала згоду. Бо участь у конкурсі подібного роду — то було для мене щось нове: скажімо, я до цього ніколи не ходила подіумом, довелося перебороти себе, щоб постати перед публікою у купальнику, вийти із зони комфорту. Хоч загалом було неймовірно цікаво, — стверджує Анна Бойко.

— Я познайомилася з крутими жінками, котрі мають власну справу і, як і я, займаються благодійністю. По суті, вскочивши в останній вагон, зов­сім не очікувала, що стану віце-місіс, а в підсумку повернулася додому з нагородами.

Благодійні проєкти, організовані стилісткою-перукаркою з Полтави, не лишилися непоміченими — рік тому в Києві, в Маріїнському палаці, її нагородили орденом Королеви Анни «Честь Вітчизни» на срібній зірці. Моя нова знайома пригадує: коли отримала офіційного листа із запрошенням до столиці, то подумала, що там просто помилилися.

— Поділилася сумнівами із друзями, після чого подруга Віра Чиж зателефонувала за вказаним у листі номером й отримала підтвердження, що мені присвоїли почесну нагороду, відтак маю прибути на церемонію її вручення. Для мене то було справжнє потрясіння. Бо я взагалі не думала, що про мене й мої проєкти знають за межами Полтави. Звісно, то був приємний шок. Розумію, що благодійна справа, яку ми робимо з командою, насправді класна, потрібна людям, і оця нагорода є підтвердженням того, що варто й далі рухатися в цьому напрямку. Без сумніву, це наша спільна нагорода, — резюмує Анна.

Влітку Анна Бойко зі своєю творчою командою планує організувати виставку фоторобіт з усіх своїх благодійних проєктів. Зараз підраховують, у яку суму коштів вона виллється, і шукають меценатів.
Цікавлюся у своєї співрозмовниці, як їй вдається поєднувати роботу, благодійність і материнство.

— Між моїми дітьми суттєва різниця у віці. Якщо меншій доньці 11 років, то старшій — 19, тож вона вже мені допомагає, а також мама. А гуртом, як кажуть, і батька легше бити, — посміхається Анна. — Аби скрізь встигати, я навчилася все планувати наперед, раціонально використовувати кожну хвилину.

Скажімо, якщо мені потрібно збігати за якимись витратними матеріалами до магазину, по дорозі підключаюся до мовного марафону, щоб удосконалювати своє мовлення. Інакше вже просто не можу, бо звикла жити в такому ритмі.

І мені настільки подобається моє нинішнє життя, що навіть нічого не хочеться в ньому підкорегувати. Я знайшла себе й від цього просто «кайфую». Іноді думаю, що кожна жінка має боротися за себе. І коли в неї спокійно на душі, коли все складається добре й на роботі, і в сім’ї, таку жінку видно здалеку. Бо вона ніби сяє.