«Добиваюся покарання»: вдова загиблого під Іловайськом Андрія Ваховського судиться з Росією

У неоголошеній українсько-російській війні свої життя за волю України віддали 18 мешканців Конотопщини, що на Сумщині.

Саме стільки імен на сьогодні зазначено на стелі Пантеону національної пам’яті, що на території собору Різдва Пресвятої Богородиці.

Чоловік моєї співрозмовниці Марини Ваховської — Андрій — був першою втратою Конотопа у боях на сході.

Він загинув під час виходу сумнозвісним «зеленим коридором» з Іловайська 29 серпня 2014 року.

Андрій Ваховський (позивний «Браво») їхав у кузові КРАЗа в складі автоколони батальйону «Донбас», коли по українських бійцях, які не очікували нападу, відкрили вогонь російські десантники.

Андрій почав відстрілюватися, але був убитий кулеметною чергою разом зі ще кількома побратимами...

Цей трагічний кінець став для його дружини Марини початком довгого ходіння по муках: спочатку щоб знайти Андрія, а потім щоб довести його перебування в АТО.

Вона і сьогодні продовжує боротися за свого Андрія, подавши позов проти Росії до Європейського суду з прав людини, аби вбивці її чоловіка були покарані...

«Я шукала його дев’ять місяців»

— Марино, ваш чоловік пішов на війну добровольцем майже одразу, як почалися бо­йові дії на сході України. Але ж міг і не піти, пересидіти, як це багато хто зробив тоді?

— Чесно скажу: я його не хотіла відпускати. Просила: «Не йди». А він відповів: «Якщо не я, то хто?». Він був не з тих, хто звик ховатися за чужими спинами.

Хтось на кожному кроці розповідає, який він патріот, а хтось мовчки бере і робить свою справу. От і Андрій вирішив, що потрібен Батьківщині зараз саме там, на сході.

У частині 3027 під Києвом якраз формували добровольчий батальйон «Донбас» Семена Семенченка. Я вже тоді говорила, що це людина, якій не можна довіряти. А як інакше можна було думати про особу, яка ховала своє обличчя під балаклавою? Коли чоловік і його побратими від’їжджали на передову, вони навіть не пройшли курс молодого бійця!

Ми з ним щодня зідзвонювались. А потім Андрій раптом перестав виходити на зв’язок. Слухавку не брав, хоча телефон ще був у мережі. А потім і з мережі зник. Згодом мені по­дзвонив його командир взводу, який сам лежав у лікарні ім. Мечникова в Дніпрі, й повідомив, що Андрій загинув у нього на очах...

Я вирушила на Дніпропетровщину, об’їздила всі госпіталі, морги. Його ніде не було. Передивилася десятки фото трупів, які були спотворені настільки, що впізнати когось за ними було неможливо. Я шукала його дев’ять місяців. Аж доки мама Андрія і донька Аліса не здали ДНК. Так з’ясувалося, що мого чоловіка ще в жовтні поховали як невідомого захисника України на Краснопільському цвинтарі Дніпра.

Андрій Ваховський пішов на війну добровольцем.

— Там ще й досі покояться чимало невпізнаних героїв. Знаю випадки, коли родини відмовляються вірити в смерть своїх рідних, хоча є збіги за тестами ДНК. Вам важко було усвідомити цю втрату?

— Так, є такі, що не вірять. І нам це було дуже непросто прийняти. Особливо матері Андрія. Я довго вмовляла її здати тест ДНК, бо вона не хотіла втрачати цю ниточку надії до останнього. Тим часом нам дзвонили шахраї: «Ваш чоловік живий, давайте 8 тисяч, солярки, і ми вам його привеземо». Дзвонили вночі, коли ти спиш і не можеш адекватно реагувати на ситуацію. А тобі кажуть: «У нього набряк мозку, потрібна термінова операція, скиньте гроші на картку».

Мені навіть надиктовували медикаменти, які потрібно купити. Потім з’ясувалося, що так «заробляли» засуджені з Луганської «зони». І дзвонили не тільки нам, а й друзям Андрія, і ті в щирому бажанні врятувати його дійсно висилали гроші шахраям.

Тож для мене важливо було поставити крапку в цьому багатомісячному жаху. Невідомість часто буває ще нестерпнішою, ніж гірка правда. Бо коли очевидні факти постійно борються в тобі з крихтами примарної надії — це дуже боляче.

Я знаю родини, які вирішили не перепоховувати своїх рідних і залишили їх там, на Алеї слави Краснопільського кладовища, поряд зі своїми побратимами. Але мені було важливо забрати Андрія. Поговорила з його мамою Ніною Іванівною, вона захотіла, аби він був удома — біля батьків. Тож його поховали в рідному селі Шарівка на Харківщині.

— Вашій доньці на той момент було всього вісім років. Сьогодні це вже п’ятнадцтирічна дівчина. Вона гордиться своїм татом?

— Дуже гордиться. І вже відносно спокійно сприймає той факт, що тато не поряд і це назавжди. Але до такого усвідомлення нам довелося пройти непростий шлях.

Вона дуже схожа на батька і зовні, і рисами характеру. Тільки й того, що дівчинка, а так — в усьому Андрій. Між ними був особливий зв’язок, дуже трепетні стосунки батька й доньки. І я дякую волонтерам–психологам, які абсолютно безкоштовно допомогли дитині пережити цю втрату. Коли нам повідомили про смерть Андрія, ми нічого не казали Алісі, бо й самі ще не були в цьому впевнені, надіялися, що це помилка. А потім якось вона прийшла зі школи і каже: «А тата розстріляли?». Я розгубилася: «Ні, неправда». Виявляється, в школі їй про це розповіли діти, які почули подробиці від своїх батьків. Було так боляче: ви ж дорослі люди, ну навіщо обговорюєте такі речі при дітях?

Згодом я сама їй усе розповіла. Пояснила, що тато її любить, але тепер він служить у Божому війську. Була ситуація, коли Аліса мені сказала: «А я знаю, як тата побачити. Треба померти...» Після цих слів було так страшно... Зрозуміла, що без допомоги психологів не впораємось. Із допомогою фа­хівців донька поступово почала виходити з цього стану, перестала плакати, чекати. Дитяча психіка швидше це пережила. А я... Я ще й досі можу розплакатися, як кажуть, на рівному місці. Досить подивитися фото чи якесь відео — і все, мене «накрило».

— Марино, але десь у глибині душі ще жевріє якась надія?

— Надія? На що? Вже сім років пройшло. Хоча... Кілька років тому, коли міняли іловайських полонених, ми сиділи перед телевізором і вдивлялися в кожне обличчя. А раптом? Та дива не сталося. Ми маємо збіги за ДНК і по матері, і по доньці. Тож треба просто жити далі, ростити дитину, а не тішити себе ілюзіями.

Єдине, що ще можу зробити для його пам’яті, — домагатися покарання для держави-агресора. Ще в 2014 році я подала позов у Європейський суд iз прав людини проти Росії, яку звинувачую в загибелі мого чоловіка. Тому що вважаю, що це була спланована каральна акція російських регулярних військ. Збираючи докази для ЄСПЛ, я опитувала тих, хто їхав у цій колоні і вижив, то їм росіяни казали: «Ми вас уже три дні чекаємо». Це був цинічний розстріл, і я хочу, аби Росія була покарана за свій злочин, а не брехала про шахтарів на танках.

На жаль, справа з моїм позовом не рухається. Мені сказали, що поки не закінчиться слідство в Україні по Іловайську, суд у Страсбурзі не зможе винести ніяких рішень, бо він все одно буде робити запит на висновки наших слідчих органів. А воно досі не закінчене. І знаєте чим мотивують? Що є безвісти зниклі. От коли знайдуть усіх, тоді й слідство завершиться. Тобто ніколи.

«Може, ваш чоловік просто загуляв?»

— Наскільки родини загиблих воїнів сьогодні захищені соціально? Відчуваєте опіку держави?

— Коли я приїхала в частину, щоб отримати підтвердження того, що мій чоловік був у зоні АТО, з’ясувалося, що ні він, ні інші хлопці навіть не були належним чином оформлені. Зате Костя Гришин, він же Семен Семенченко, який на той час ще й паспорт на нове ім’я не отримав, був зареєстрований, отримав відпускні, документ, що відбуває в зону АТО.

А на хлопців, серед яких був і мій чоловік, нічого не було! Ні наказів, ні будь-яких інших підтверджень. Навіть їхні прізвища ніде не фігурували, а тільки позивні. Мені дзвонили родичі інших бійців і говорили, що нічого не можуть довести!

Це все було схоже на якусь аферу. Ми втратили рідних на війні та ще й маємо знайти цьому докази! Знаєте, що мені говорили? «А може, ваш чоловік просто загуляв?» Довелося довго, майже рік, добиватися, шукати свідків, що Андрій був в АТО. І я весь цей час день у день ходила в частину, постійно смикала всіх, аби про нас не забули. Отак у нас складалися стосунки з державою...

Щодо соціального захисту, то спочатку моя донька отримували 1200 грн пенсії, яку призначають у разі втрати годувальника. За новою постановою, ухваленою в серпні минулого року, це мало б бути вже 6100 грн.

Але потім у документ внесли зміни, і ця сума зменшилася. Також маємо 50% компенсації за «комуналку», але тільки на визначену кількість обсягу спожитих води чи газу, все, що більше, сплачуємо сповна. Цікаво, що учасникам АТО/ООС компенсують 75% «комуналки», а родинам загиблих — 50%.

Крім того, від місцевої влади щомісяця отримуємо 2 тисячі гривень. Знаю, що в Чернігові, наприклад, родинам загиблих виплачують по 5 тис. гривень, але ж то обласний центр, інші можливості. Тому вдячні й за це.

— На рівні місцевої влади відчуваєте особливу увагу до своєї родини?

— Спочатку такої уваги дійсно було багато. Часто запрошували на якісь офіційні заходи, на день вдови привозили продуктові пакети тощо. Зараз це вже дедалі рідше. Не можу сказати, що про нас геть забули, але увага не така пильна, як раніше. Та й загиблих значно більше, ніж у перші роки, і виклики зовсім інші, пов’язані з пандемією.

— Чи спілкуєтесь з іншими родинами загиблих? Можливо, спільно вирішуєте проблеми?

— Спілкуємось, але не так часто. Здебільшого бачимося на якихось офіційних і пам’ятних заходах... Річ у тому, що родини загиблих — це люди різного віку, й усі по-різному сприймають свою втрату. Хтось хоче спілкуватися, нам навіть психологи казали, що таке спілкування потрібно, зокрема, й між людьми, які пережили таку саму біду. А хтось розчинився у своєму горі й відгородився від зовнішнього світу. Тому непросто знайти спільні точки дотику, бо кожен переживає це по-своєму.

«Ми віддали країні найдорожче — своїх рідних»

— Вам доводилося стикатися замість розуміння і співчуття з недоброзичливим ставленням?

— Всяке було. Навіть у «маршрутці», бувало, показуєш посвідчення вдови, у відповідь: «Що ви мені показуєте? Така молода, а хоче безкоштовно проїхати». В таких випадках мені простіше заплатити, ніж щось комусь доводити. Так само й донька Аліса соромиться цього.

Зараз я зіштовхнулася з тим, що пільги на вступ для дітей загиблих воїнів АТО теж виписані гарно тільки на папері. Аліса буде поступати в коледж, і коли я подзвонила туди та почала розпитувати про наші шанси, мені сказали: «А ви знаєте, скільки переселенців? У нас вони в пріоритеті на бюджетні місця. А ваша донька піде на загальних підставах». Ми віддали цій країні найдорожче — своїх рідних — і змушені воювати далі: спочатку за те, щоб довести сам факт перебування чоловіка на війні, потім — за проїзд у «маршрутці», за вступ до навчального закладу дитини. Це так боляче й принизливо.

— Марино, а чи можна закінчити цю війну, якщо просто перестати стріляти? Що думаєте з цього приводу?

— Ні. Я думаю, ця війна вже могла б закінчитися, якби ми не тішили себе оманливими ілюзіями про «треба просто перестати стрілять». Коли мій чоловік і його побратими виходили в так званий «зелений коридор», Іловайськ був наш.

Чому знадобилося здавати це місто, чому з нього треба було виходити — ніхто не розумів. Якби не оце «не треба стріляти», війна могла закінчитися ще в 2014-2015 роках. Ми вже і Донбас повернули б, і Крим відвоювали б. Бо тоді люди йшли на такому душевному і патріотичному підйомі, що могли гори звернути. А «не стріляти», Мінські домовленості — це якась політична гра, і вона точно не в інтересах України.

ДОВІДКА «УМ»

Андрій Ваховський, позивний «Браво», сержант резерву, кулеметник батальйону «Донбас» Національної гвардії України.

Народився 1979 року в с. Шарівка Валківського району на Харківщині. Закінчив Харківський національний педагогічний університет імені Григорія Сковороди, учитель іноземної мови. Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ, закінчив школу міліції.

Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу «зеленим коридором» між селами Многопілля та Червоносільське.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). На фасаді Шарівської школи, де навчався, встановлено меморіальну дошку.