Над і під ареною: прихована й маловідома дійсність стадіону «Динамо»

Київ такий старовинний, що важко й уявити. Навіть щодня блукаючи його знайомими вуличками.

Дивимось на помпезних колосів радянського монументалізму, краєм вуха щось чуємо про Кия, його братів і сестру та щиро дивуємося, побачивши ХІХ століття у даті встановлення чергового бронзового пам’ятника.

Позираєш, як археологи занурюються на десятки метрів вглиб зовсім поруч — під сусіднім магазинчиком, у якому купуєш молоко. Це інколи навіть лякає, але й заворожує не менш.

Наша столиця постала на археологічних артефактах та огорнена позапам’ятною історичною таїною.

Щоб відчути це, достатньо просто побачити зблизька життя одного з безлічі видатних місць столиці, дізнатись з перших вуст про цікаві, малознані для широкого загалу факти. Стадіон «Динамо» імені Валерія Лобановського. Нашим проводирем у цьому храмі спорту буде заступник директора і головний агроном стадіону Анатолій Колоша.

Вулиця Михайла Грушевського ледь помітна з чаші стадіону. Колись це місце поетично називалось «Шато-де-Фльор», що французькою означає «Замок Квітів».

У часи Російської імперії «Алєксандров і Ніколаєв» тут був розкішний парк iз ресторанами та борделями, а нині знану колонаду заміняла дещо скромніша, та все ж помітна арка. Такий «острівець буржуазної тліні» радянська влада стерпіти не могла, тому Об’єднане державне політичне управління (ОДПУ) передало цю землю під майбутній стадіон.

Проєктував спортивний об’єкт виходець із Київщини Василь Олександрович Осьмак. Початковий дизайн стадіону чітко відповідав архітектурним вимогам «сталінського Репресансу», а розташовані навколо нього спортивні майданчики давали змогу займатися різними видами спорту.

Відтоді мало що залишилось. Окрім будівлі фанклубу та клубу єдиноборств разом з головною колонадою. Деякі об’єкти залишилися хіба що у вдячній пам’яті літніх киян.

Для прикладу, великий відкритий басейн, який збудували тут як подобу московського, відкритого на місці зруйнованого більшовиками храму Христа Спасителя. Дві ванни різної глибини годились для занять різними видами водного спорту. Такий проєкт, звісно, був дуже дорогим.

З наближенням кінця радянської імперії усе затратніше ставало утримувати такий гігант. У часи горезвісної «прихватизації» нові господарі стадіонного комплексу остаточно вирішили закатати басейн в асфальт. Тепер на його місці двоповерхова автомобільна стоянка.

Після новітньої реставрації будівель стадіону лише нинішній офіс фанклубу зберіг рештки пишної оздоби радянських часів. Всередині він переповнений атрибутикою багатої історії клубу, для якого цей стадіон є рідним. Безліч фотографій, нагород та футболок різних етапів історії команди, змагань і чемпіонатів аж до світового рівня. Усі стіни завішані шарфами з геральдикою та символікою команд, привезеними динамівськими вболівальниками з усіх усюд планети.

Заходимо у чашу стадіону, близько до футбольного поля. Після інтенсивної футбольної зими воно нині не в кращому стані, та попри те справляє надзвичайне враження. Колос із трибунами-ребрами зирить з висоти освітлювальних веж й озивається відлунням тисяч пристрасних футбольних баталій.

Захмарене небо не додавало святкової атмосфери, зате контрастом посилювало величний вид споруди. Тут, на головній арені, найкраще бачиш, яким архітектурним дивом є столичний стадіон.

Коли 1931 році згадане вже ОДПУ обрало це місце для стадіону, постало багато проблем, найперше ландшафтних.

— Працювали на будівництві в основному «вороги народу», — розповідає Анатолій Колоша.

Трудовий героїзм виявляли у кращих сталінських традиціях рабської праці — за колючим дротом. Подейкують, що тіла деяких в’язнів тут-таки і закопували, під результатами їхньої праці. Майже як в історії з Великим китайським муром.

Не знаю, чи збереглися десь документальні свідчення про ці жахіття, проте кістки, знайденні у 90-ті при взятті проб iз футбольного поля, говорять самі за себе.
Отак створили унікальну споруду, з особливою дренажною системою, ефективною для осушення боліт.

Відвівши у такий спосіб значну кількість води, заклали шестиметровий насип із будівельних відходів. Звозили рештки маєтків, палаців, будинків, соборів і церков, що руйнували у тодішньому Києві.

Важко й уявити, яка частина старого Києва знайшла останній спочинок під цими трибунами.
Щоб зберегти споруду на такій драгві, довелося створити бетонний каркас, котрий, радше, нагадував пароплав. Стадіон «Динамо» пережив дві реконструкції.

Першу — 1978 року, напередодні Олімпіади-80, до якої Союз готувався на славу. Тоді ж таки стадіон втратив свій класичний вигляд. А вдруге стадіон реконструювали вже за незалежності, після зміни власника. Дерев’яні лави замінили на пластикові крісла клубних кольорів.

Трибуни спираються на вісімнадцятиметрові палі, занурені у товщу ґрунту. Така конструкція, зв’язана бетонними балками, надзвичайно міцна. Але навіть такі конструктивні інженерні рішення не все можуть. І в бетонному покритті, та й на стінах стадіону помітні тріщини.

— Поступово одна частина стадіону пливе до Хрещатика, а інша до Дніпра, — констатує Анатолій Колоша.

Стан футбольного газону — найпомітнiша і надважлива характеристика будь-якого стадіону. Але смарагдова арена «Динамо» нині має геть плачевний вигляд. Головна причина — ранній старт весняної частини цього сезону.

Перший футбольний матч було проведено ще у лютому, за п’ятнадцятиградусного морозу. До того ж поле було вкрай перевантажене іграми тих футбольних команд, котрі не встигли підготувати свої майданчики до чемпіонату: динамівський стадіон вимушено дав їм притулок. Як наслідок — газон дуже важко переніс екстремальні навантаження. Навіть агроплівка не змогла врятувати виснажену траву.

З поля пірнаємо всередину будівлі стадіону, йдемо футуристичними коридорами-тунелями у роздягальні команд. Наче дзеркала, хромовані стіни відбивають приглушене світло, підвищена вологість повітря занурює свідомість в особливу атмосферу великого спорту. Саме звідси футболісти виходять на поле, тут дають коментарі журналістам.

Уже у великій залі з дошкою для тактичного розбору гри Анатолій Колоша показує демонстраційну коробку зі зразком інноваційної аграрної технології футбольного газону «Грінфілд». Цим покриттям відновлять футбольне поле. Доглядати газон — ціла наука: полив, підживлення, стрижка обходиться у вельми кругленьку суму.

Завдяки багатошаровості та оригінальній «стяжці» новинки у вигляді штучного покриття конструкція має бути дуже витривалою та майже виключатиме можливість відривання під час гри шматків газону.

Окреме крило стадіонної споруди віддали під музейні зали футбольного клубу «Динамо». Численні кубки, нагороди, призи, медалі, відзнаки, за якими можна вивчати географію світу й історію вітчизняного футболу. Помітна різниця між давніми і новими «мінімалістичними» кубками.

Громіздкий глобус з іспанським хрестоносцем, помпезна вежа, яку навряд чи підніме одна людина, чималий мідний янгол, що тримає кубок...

Тут оживає історія спортивних змагань XX й ХХІ століть, історія злетів і падінь, десятків рішень, що відкидали попередні, десятків людей, котрі ті рішення приймали.

Стадіон «Динамо» імені Валерія Лобановського — це справжній зріз епох та станів нашої столиці, місце, де під бетоном радянські копійки ховаються серед царського тиньку, де під біговими доріжками знаходили німецькі касетні бомби і де іноземці отримують свою частинку українського духу разом iз викликами наших вболівальників та спортсменів.

Удивляюся у стіни, наче в дзеркала. Вони дають нам змогу проникнути крізь бетонну плоть у сутність власної історії, своєї ідентичності, побудувати зв’язок там, де його не було, й навчитися його цінувати.

Олександр ПРИСЯЖНЮК,
студент Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка