Свій почерк: Петро Антип представив масштабну персональну виставку скульптур і картин та першу книгу

Донецькі — це Олекса Тихий, без якого не було б Гельсінської групи, та Василь Стус, — каже народжений у Горлівці Петро Антип.

У Київ він переїхав з окупованої території у 2014-му, залишивши житло й велику майстерню, де народжувалися картини та скульптури.

Митець свого часу два роки жив у Франції. За його словами, у Парижі працювали, виставлялися, роботи добре купували.

«Але там не малювалося». Як і в Німеччині. 

Бо надихає український степ — і тільки на своїй землі виходить зі спочатку мертвого каменя авторська Мадонна, в якій прочитується наш зв’язок із Всесвітом через грані ніби Єгипетських пірамід.

Роботи Петра Антипа є в музеях, галереях і приватних колекціях, окрім названих країн, в Італії, Великій Британії, Швеції та США. У Запоріжжі за його проєктом понад десятиліття тому створено «Фонтан життя» та композицію «Годинник закоханих». А кілька років тому митець став співавтором пам’ятника творцеві музики «Щедрика» Миколі Леонтовичу в Покровську.

У Києві, у кількаповерховому експозиційному просторі Національного центру «Український дім» площею 2,5 тисячі квадратних метрів, 18 березня відкрилася виставка «Сучасна архаїка», на якій представлено понад пів сотні картин Петра Антипа, приблизно стільки ж робіт монументальної, станкової та малої пластики і близько 300 малюнків та ескізів.

У такому обсязі творчість митця демонструється вперше. Хоча були численні персональні виставки: у Парижі, Магдебурзі, Донецьку, Львові, Києві, Луцьку, Вінниці.

Найперша скульптура, яка зустрічає у виставковому просторі, — «Ахілл і Херон»: непереможний учень, що має відоме лише богам єдине вразливе місце, та його учитель-кентавр.

Створені з бронзи і граніту, ці скульптурні герої стоять із 2019 року на Закарпатті у санаторному комплексі «Деренівська купіль» (Нижнє Солотвино). Зрозуміло, що вони є творчими роздумами сучасного українського митця про фатум і героїзм у роки, коли Росія у ХХІ столітті окупувала українські території.

А історико-культурні горизонти осмислення теми загарбання територій, методів і способів протистояння ворогу та відваги оборонців своєї землі проглядається з часів Троянської війни, десь там у ХІІ столітті до нашої ери.

До речі, там же, на Закарпатті є «Пам’ятник каменю» Петра Антипа: на постаменті на ногах і з головою образ, тулуб якого — гранітна, ледь заокруглена зверху чотирикутна видовжена брила. Для митця це жива субстанція, яка після довершення піде в люди. На київській виставці бачимо велике фото цього пам’ятника.

«Присутній у творах Петра Антипа ефект позачасовості наближає його до міфологічного мислення — того, яке було притаманне прототипам авторових персонажів: могутнім скіфам і відважним амазонкам. Залишаючись позірно в минулому, в його працях вони стають уособленням сьогоднішньої російсько-української війни, — констатує співкураторка виставкового проєкту «Сучасна архаїка» Марина Стрельцова, зауважуючи, що естетичним взірцем для автора є лаконічний, епічний за своїм характером степовий ландшафт із гранітними валунами та архетип кам’яної баби.

— Митець не занурюється в археологічну розвідку, не диференціює степові статуї за походженням і типологією. Його цікавлять формотворчі принципи ідеопластичної скульптури — узагальненість, умовність, монументальність зображуваного. Своїм завданням митець проголошує ретрансляцію тієї енергетичної зарядженості, якою наповнені мовчазні охоронці півдня та сходу України. Водночас він збагачує давні знаки та символи власними смислами».

Роботи у виставкових залах супроводжують цитати Петра Антипа зі щойно надрукованої його першої книжки — «Великої казки про маленького хлопчика». Наприклад, читаємо: «Те, що трапилося раніше, ми вже не можемо виправити, а над майбутнім треба працювати. Ми тільки сьогодні можемо вирішувати, як нам жити, що зле, а що добре…»

Алюзії до дитинства зустрічаємо і на полотнах Петра Антипа, де схожий на Адама чоловік поряд зі справжнім конем сусідить з, певно, Євою, яка тримає муляж дерев’яного червоного коника на держаку. І цю іграшку-образ, яка поєднує різні періоди загальної історії та життя конкретних людей, глядачі бачать не раз.

Живопис художника багатошаровий. Трохи не кожна картина розкривається поступово, коли чіткими лініями проявляються фрагменти, які ще секунду тому здавалися лише розмитим тлом.

Кандидат мистецтвознавства Олег Сидор-Гібелинда відзначає «суто антипівський прийом заповнення картинної площини наскрізними та різнобарвними паличками, перетинками, тонкотілими шпичками, які утворюють несподіване обрамлення для суворих каменюк, парадоксально завислих у просторі.

Ними автор темперує, як на музичному інструменті, ритм свого твору, привносячи в його середовище дух гри та невимушеного ірраціоналізму. Елегантність конфігураційних співвідношень безумовно «тяжкого» та майже «невагомого» — неодмінно варіативна і здатна спантеличити непідготовленого глядача».

Екскурс у творчу лабораторію Петра Архипа у просторі «Сучасної архаїки» — це і понад 30 років митця в архітектурній царині. Він змінював, зокрема, Запоріжжя, Донецьк, Хмільник. Останні проєкти — пам’ятник Мстиславу Хороб­рому в Чернігові; ескізи театрального комплексу, бібліотеки та музею сучасного мистецтва. Як і в скульптурі, автор будує об’єкти й образи на співвідношенні геометричних фігур-фрагментів чи контрастному зіставленні чітко окреслених елементів із плавними формами (так «піраміди» співіснують із «курганом»). У цих задумах багато скляних стін.

Щемним і нетрадиційним є форескіз пам’ятника полеглим воїнам російсько-української війни (2017). З центровими, відомими з початку Революції гідності словами Тараса Шевченка: «І вам слава, сині гори, // Кригою окуті! // І вам, лицарі великі, // Богом не забуті. // Борітеся — поборете! // Вам бог помагає! // За вас правда, за вас слава //І воля святая!»
«Я знайшов свій почерк, маю щастя бути впізнаваним художником», — каже Петро Антип.