Слава — дуже вередлива: про шалену популярність незабутнього тріо Мареничів

Перша пісня, яку я почув у їхньо­му виконанні, була «Тиша навкруги» на музику і слова Олександра Богачука, як на мене, дуже талановитого піснетворця.

Пісні на слова цього поета залюбки писали різні композитори. Зараз трохи призабулось ім’я автора, але в переліку тих митців, які створили яскраві пісенні твори, я впевнено назвав би ім’я Олександра Богачука.

Пісня «Тиша навкруги» з вуст Мареничів стала надзвичайно популярною не лише в нас, а й у закордонні. Її переспівав відомий японський гурт і поніс по світах. Долетіли голоси тріо «Мареничі» до української діаспори в Америці та Канаді.

Здавалося б, дуже простенький супровід — гітара, губна гармошка, своєрідне маленьке бубенце... Та як вони природно зливалися з притягальними голосами артистів!

Народні й авторські пісні

В обіймах зачарованості «Мареничами» був і я. Навіть написав і надрукував спочатку в газеті, а потім і в книзі вірш, присвячений їм, під назвою «Співає тріо»:

Крізь гострий ляск заглушеного залу,
Крізь висвисти естрадної юги,
Вони прийшли... І непомітно стали...
І зазвучала тиша навкруги.

Пливла замрія плинною рікою,
У співі давня зваба ожила,
Неначе мати, ніжною рукою
Торкнулася гарячого чола.

Зайшла зоря у пісню чорноброву,
Тремка зоря вишневих вечорів...
Аж прихилитись хочеться до слова,
В якім вогонь любові не згорів.

Донісся запах материнки й м’яти...
Три голоси, відлунь — аж двадцять п’ять...
Напевно, щось велике треба мати,
Щоб змусить тишу людям заспівать.

«Мареничі» часто звертались до народної ліричної пісні. По-новому в них прозвучала співана і переспівана «Несе Галя воду». З їхнiх вуст вона ввійшла в серця багатьох. Та ще такі родзинки, як «Ой у гаю при Дунаю», «Мені ворожка ворожила», «Вже сонце низенько» та ще, ще...

З’явилися в репертуарі «Мареничів» і авторські пісні. Серед них людям запам’ятались «Маки червоні», яку написали Олександр Злотник та Віктор Герасимов. Зігріла щемливою ніжністю і пісня Платона Майбороди та Михайла Ткача «Не повернеться перша любов».

«Котики вербові» й «Ніченька-циганка»

А зараз кілька слів про наше знайомство. Після одного збірного концерту, який співаки називають «солянкою», зайшов я за сцену, щоб привітатися з виконавцями, з якими співпрацював. А тут — Валерій Маренич.

Впізнали одне одного, бо ж бачили світлини на афішах. Познайомилися. Згодом він представив мені своїх дівчат — Антоніну та Світлану. Почали щось говорити про пісню. Я й запитав:

— Коли щось путнє вийде, можна буде вам показати?

— А чого ж? Ми ваші пісні знаємо. У вас уміла рука.

Через деякий час у мене написалось щось подібне до пісні. Назвав «Котики вербові». Показав цей вірш своєму давньому другу і колезі Олександру Злотнику (до речі, його пісенна творчість починалася саме з моєї поезії).

Сашко взяв аркушик із віршем, прочитав і якось обнадійливо посміхнувся:

— Щось тут є... Спробую.

Справді, за тиждень-другий телефонує:

— Пісня готова, кому дамо?

— Запропонуй «Мареничам», ми вже домовилися з Валерієм.

Отак у репертуарі знаменитого на той час тріо з’явилася перша пісня на мої слова «Котики вербові». Її схвально зустріла публіка. Вона стала постійною в репертуарі «Мареничів». І зараз, коли давно притихло і трохи призабулося тріо — Валерій, Антоніна та Світлана — ця пісня не загубилася, а перекотилась на інші вуста. Звучить!

Досить популярною стала і пісня «Ніченька-циганка», написана теж для «Мареничів». Це наша спільна робота з незабутнім композитором-мелодистом Олексієм Семеновим. На жаль, його вже давно немає.

Я часто згадую Олексія — делікатного, скромного, з доброю привітною душею, надзвичайно талановитого, але не завжди щасливого у житті. Це саме з ним я колись написав «Варенички», яку першою виконала Раїса Кириченко. А нині пісня стала ніби народною. Її співають десятки професійних та аматорських виконавців і колективів.

Цікава історія запису «Ніченьки-циганки». Тоді записи здійснювалися лише у Будинку звукозапису радіокомітету. Інших студій не було. І щоб записати ту чи іншу пісню, вимагалося, щоб її прийняли на художній раді. А потім треба було одержати наряд iз багатьма підписами.

«Мареничі» вже вивчили «Ніченьку-циганку». На той час їх, як мовиться, розривали навсiбіч — то туди запросили, то там треба виступити. І у цій шаленій зайнятості якось з’явився вільний вечір.

Можемо записати, але як? Немає наряду, час не визначено. Що робити? Пішов до Будинку звукозапису, розпитав. Виявляється, є вільна студія десь на 40-45 хвилин (хоча на запис пісні відводилось півтори-дві години). А хто запише? Хто візьме на себе відповідальність зробити це без наряду? Зустрів звукорежисера Олександра Фокіна, який мені завжди симпатизував.

— Сашко, тут така придибенція. Треба записати «Мареничів». Є трохи часу, може запишеш?

— А наряд є?

— Та, власне, й проблема в тому, що немає. А потім тріо не матиме часу на цю роботу.

— З Божою допомогою, ризикнемо.

За кілька хвилин «Мареничі» були вже в студії. І з першого дублю вони записали пісню. І як записали! «Ніченька-циганка» — неповторна мелодія, поєднана зі щирими і проникливими голосами. Нині цю пісню уже з новітнім аранжуванням, по-своєму записав і взяв до репертуару співак з унікальним голосом, заслужений артист України Михайло Брунський. Гідне не забувається.

«Верхи» розсердилися і заборонили концертну діяльність

Слава і популярність «Мареничів» була шаленою. Вони дуже швидко стали заслуженими артистами, лауреатами багатьох конкурсів, одержали велику квартиру в Луцьку, де працювали у Волинській філармонії.

І навіть Василь Зінкевич, який теж жив у цьому місті, був трохи збентежений, що поступився «Мареничам» першим місцем за популярнiстю.

У спогадах пишу про те, що знав, бачив і відчуваю. Не минаю і колючих слів. Мені було жаль «Мареничів», зокрема Валерія, що вони не змогли пройти випробування славою. З’явився недоречний гонор, невмотивовані вимоги. Якось Валера навіть ображено сказав мені: «Дивись — виступали разом. То Жені Мірошниченко заплатили сповна, а нам... так собі».

Євгенія Мірошниченко на той час була вже народною артисткою, однією з найкращих колоратурних сопрано. Недоречне порівняння.

Популярність і слава — дуже вередливі. То зігріють своєю ласкою, а то й не глянуть у твій бік. Щось подібне сталося з «Мареничами». Різне кажуть.

Нібито артисти відмовилися виступати на концерті, що проводився за велінням високого начальства, бо їм, мов­ляв, не заплатили за попередній виступ. Поповзли чутки, що «Мареничі» емігрували до Канади. Гадаю, це поширила сама влада, щоб показати їх невдячність батьківщині.

Знаю одне: «верхи» розсердилися і заборонили їм концертну діяльність. Лише в межах області. Не дали телевізійного та радійного ефіру. Не знаю прихованих деталей цього гніву. Мене особисто засмутило те, що таке рішення вдарило не лише по артистах, а й по українській естраді.

Стосовно еміграції наших артистів, то практика показала, що там вони зі своїми піснями прижитись надовго не можуть. Як не намагалися наші примадонни естрадного співу Алла Пугачова та Софія Ротару підкорити зарубіжний олімп, але так і не змогли стати світовими зірками, а залишилися, як мовиться, «виконавцями для домашнього вжитку». Однак я їх любив і люблю.

«Відчаруй»

І знову про «Мареничів». Не видно, не чути. Люди спочатку погомоніли, пожалкували. Де вони? Ми так їх любили... Невже подались до Канади? Поступово свою темну хустку простелили притишення та забуття.

Валерій якось приїжджав до мене, шукав виходу до «високої хати», щоб там змилосердились, зняли табу. Гнів ніби минув, але...

На жаль, тріо не знайшло в собі сили для другого дихання. Настав час якоїсь розгубленості. Валерій усе частіше тягнувся до чарки. Почалися родинні негаразди з Антоніною, бо на той час вони були одружені, мали сина.

Із часом кожен iз них почав шукати свій шлях як окремі виконавці. Антоніна навіть зробила велику пісенну програму, кілька разів виступала по радіо. Але слава і популярність уже не повертались. І це вселило в їхні серця невдоволення та образу.

Мене вразив один випадок. Приїхали співаки, поети, композитори на похорон Назарія Яремчука. Кількох митців, що прибули до Чернівців, щоб попрощатися зі своїм другом і творчим побратимом, прихистив у своїй просторій квартирі Павло Дворський. Ночував там і я, ночувала й Антоніна Маренич. І ось після похорону Антоніна з якимось елементом заздрощів, замість слів скорботи, раптом промовила:

— Як багато людей було!.. Море! До мене стільки не прийде. Мене так не поховають.

Мене це порівняння якось неприємно вразило, інші теж переглянулись.

Зв’язок iз «Мареничами» якось обірвався, хоча знайомих розпитував, цікавився. Хтось казав: «Живуть у різних кімнатах. У Валерія замість ліжка — оберемок сіна, накритий рядном. Отак спить, не дуже слідкує за собою, чаркує».

І все ж таки я дуже зрадів, коли, згадавши колишню популярність тріо «Мареничів», президент України Віктор Ющенко присвоїв усім трьом звання народних артистів України.

І знову поскакали галопом літа. Якось завітав до мене мій давнішній співавтор, композитор iз Божою іскрою Геннадій Татарченко. Попросив показати щось із написаного. Погортав. Узяв кілька віршів. Невдовзі дзвонить:

— Написав пісню для Валерія Маренича. Пам’ятаєте вірш «Відчаруй»? Надіслав йому. Він дуже задоволений. Співав навіть полякам.

З Валерієм Мареничем ми зустрілися в Дрогобичі, на ювілейному вечорі талановитого поета Йосипа Фиштика.

Співак уже ніби відійшов від чарки. Трохи виступає. В багатьох місцях його ще пам’ятають. Звичайно, роки наклали свій відбиток. Уже не той, але бадьориться. Та ще до незвичності гострий на язик.
Отам Валерій і виконав нову пісню «Відчаруй». Під бурхливі оплески зали. Зараз її хочуть переспівати інші виконавці.

А в моїй душі ніби ожили ті блискучі виступи тріо «Мареничів» на стадіонах, у переповнених залах найпрестижніших театрів країни. Знову почулись далекі, але близькі для серця голоси. І вкотре переконався, що українська пісня, як і українська душа, — невмируща. І віриться, що на сторінках історії нашої культури назавжди залишаться рельєфно написані слова «Тріо Мареничів».

Вадим КРИЩЕНКО,
поет-пісняр, народний артист України