Ющенко у ретроспективі: спадщина третього президента України прислужиться наступним поколiнням

«Він садить дерева, що стануть у пригоді наступному поколінню», — сказав римський поет Цецилій Стацій.

Ця фраза охоплює постать далекоглядного лідера, який орієнтований на далеке майбутнє поза власним життям.

Оскільки цього тижня (стаття Брайана Меффорда обнародувана наприкiнцi лютого. — Ред.) Віктор Ющенко святкує свій шістдесят сьомий день народження, ці слова цілком можна застосувати до третього Президента України, який неодноразово потерпав від непорозумінь та виступав об’єктом для наклепів.

Як людина, яка має великий досвід проведення фокус-груп в Україні з 2004 року, я можу підтвердити, що Віктор Ющенко викликає у багатьох дуже суперечливі емоції.

Щоразу, коли я запитую українців про їхні враження від Ющенка, найпоширеніші відповіді варіюються від ностальгії за Помаранчевою революцією до гіркого розчарування. Жоден лідер до нього ніколи не надихав українців так, як Ющенко. Ніхто не наважувався дати їм надію. Однак, де є великі сподівання, з’являються і великі очікування.

Коли Ющенко обійняв посаду на початку 2005 року, він зробив це на хвилі історії та в час великих заворушень. Впродовж кількох попередніх місяців він пережив спробу отруєння, провів агітаційні кампанії по всій Україні, керував національними акціями протесту через фальсифікації президентських виборів і, врешті-решт, виграв повторний другий тур виборів, поки світові ЗМІ із подивом спостерігали.

Очікування були астрономічними. З першого дня Ющенка на посаді його президентство було проголошено закінченням тиранії та початком процесу вступу України до Європейського Союзу.
Проте ейфорія охопила не всіх.

Більш розсудливі спостерігачі згадали цитату Черчилля після битви при Ель-Аламейні в 1942 році. Тоді британський воєнний лідер намагався пригасити очікування, коментуючи: «Це ще не кінець. Це навіть не початок кінця. Але це, можливо, кінець початку».

Понад десятиліття з того часу, як Віктор Андрійович залишив свою посаду, тепер до болю очевидно, що президентство Ющенка ознаменувало лише кінець початку важкого шляху України до Європи.

Саме в період президентства Ющенка країна почала розвивати справжні демократичні традиції та дистанціюватися від авторитарної політичної культури пострадянського простору. Впродовж цього п’ятирічного періоду інкубації для тендітної української демократії свобода преси та право на чесні вибори були належним чином культивовані та зміцнені.

Помаранчева революція, яку Ющенко очолив у 2004 році, відбулася для того, щоб переконати українців зробити український вибір, а не російський. Десять років по тому революція Гідності полягала у виборі Україною європейської цивілізації замість євразійської альтернативи, якій надавалась перевага в інших частинах колишнього СРСР.

Зрозуміло, що без Помаранчевої революції не було б і Євромайдану. Громадянське суспільство, засоби масової інформації та політична культура України не дозріли б достатньо, щоб узяти гору над тиранією режиму Януковича.

Одним із найчастіше цитованих докорів Ющенку є міф про те, що він сприяв поверненню Віктора Януковича до влади, спочатку як прем’єр-міністра у 2006 році, та нарешті як президента у 2010 році. У 2006 році Ющенко просто виконав свій конституційний обов’язок, подавши кандидата від парламенту для розгляду. Ніхто не вітає недосконалу українську Конституцію, але демократичні норми вимагають дотримання закону, навіть якщо це не відповідає власним інтересам особи.

У 2010 році, коли Янукович переміг Юлію Тимошенко, щоб здобути президентство України, Ющенко вирішив не підтримати жодного кандидата. Він зробив це з упевненістю, що виховав націю, яка тепер здатна захищати свої права без потреби в одному-єдиному лідері. Ющенко посадив і виростив дерево української демократії.

Це було не єдине дерево, яке Ющенко посадив, знаючи, що плоди від нього зможе зібрати новий лідер у майбутньому. Українська православна церква отримала своє незалежне визнання трохи більш, ніж два роки тому, але саме Ющенко вперше оголосив цю ідею і майже зумів її здійснити ще в 2008 році.

Сьогодні органи місцевого самоврядування користуються перевагами децентралізації, але саме спроба Ющенка в 2005 році здійснити адміністративно-територіальну реформу лягла в основу цього успіху.

За останній місяць головний союзник Путіна в Україні, Віктор Медведчук, потрапив під низку урядових санкцій. Однак саме Ющенко виявився досить мужнім, щоб першим зробити його персоною нон-грата в той час, коли влада Медведчука в Україні була набагато більшою, ніж зараз.

Коли Росія вторглася в Грузію в серпні 2008 року, саме Ющенко прилетів до Тбілісі, щоб надихнути грузинів i попередити світ, що наступною буде Україна. Через шість років його застереження здійснилося.

На американському Дикому Заході була приказка, що «першопроходцям дістаються усі стріли». Доля Ющенка нагадує, що на Дикому Сході України в 1990-х і 2000-х ситуація виглядала не інакше.

Економічно Ющенко залишив свій незгладимий слід в історії країни задовго до того, як став президентом, запустивши в обіг гривню. Він також знизив інфляцію з 10 тисяч відсотків до однозначних цифр і став першим прем’єр-міністром, який вчасно виплачував державні зарплати.

Як президент він провів найвигіднішу приватизацію в історії України. Продаж «Криворіж­сталі» у 2005 році приніс до державного бюджету більше грошей (5,6 млрд дол. США), ніж усі попередні українські приватизації, разом узяті.

Що ще важливіше, ВВП зростав у середньо­му на п’ять відсотків щороку впродовж перших чотирьох років президентства Ющенка.

Це було підживлено десятками мільярдів доларів прямих іноземних інвестицій (ПІІ) під час терміну Ющенка, що значним чином контрастує із загальним обсягом ПІІ в минулому році в обсязі лише 200 мільйонів доларів США. Коротко кажучи, саме Ющенко вселив інвесторам довіру до України.

Економічна криза 2008 року завдала економічного болю по всьо­му світу, але саме Віктор Ющенко став однією з головних політичних жертв. Сильний економічний спад, що відбувся слідом в Україні, зіграв значну роль у його поразці на виборах 2010 року.

З огляду на минуле ясно, що найбільшим внеском Ющенка було пропагування ідеї бути українцем. Уперше стало модно «думати українською», бути українцем і пишатися своєю українською спадщиною.

Дехто навіть називає перебування Ющенка на посаді «епохою Романтизму» в сучасній українській історії. Вони розглядають це як час, коли ідеалізм мав значення.

Ющенко мудро відзначив, що нація повинна знати свою історію, шанувати свої традиції та берегти свою культуру: від реставрації історичних будівель до успіху у висвітленні подій Голодомору для вітчизняної та міжнародної громадськості — спадщина Ющенка триватиме ще довго після його життя. Він справді посадив багато дерев, «що стануть у пригоді наступним поколінням».

Брайан МЕФФОРД,
директор компанії Wooden Horse Strategies,
що спеціалізується на зв’язках iз владою та стратегічних комунікаціях, базованої в Києві; старший експерт Атлантичної ради