Реінкарнація незабутнього голосу Раїси Кириченко: історія наймолодшої учениці великої артистки Наталі Шинкаренко

За схожість голосів наймолодшу ученицю Раїси Кириченко часто порівнюють iз великою артисткою.

Наталя Шинкаренко — володарка гран-прі багатьох всеукраїнських фестивалів і конкурсів, лауреатка літературно-мистецької премії імені Дмитра Луценка, переможниця першого Всеукраїнського конкурсу виконавців імені Раїси Кириченко і лауреатка мистецької премії імені Раїси Кириченко — сама вже має учнів і мріє про сольну кар’єру.

У свої три рочки Наталочка Шинкаренко з селища Градизьк Глобинського району знала практично весь репертуар своєї землячки, народної артистки України Раїси Кириченко. Разом з бабусею Любою дівчинка цілими днями «давала концерти».

Вони облаштували саморобну сцену, замість мікрофона пристосували паличку, і бабуся оголошувала: «Виступає Наташа Шинкаренко!».

«Ні, неправильно, — поправляла її внучка. — Треба говорити так: «Виступає народна артистка України Наталія Владиславівна Шинкаренко. Ти ж чуєш, як по радіо оголошують: «Співає народна артистка України Раїса Кириченко».

З того часу минуло двадцять років, і сьогодні Наталя Шинкаренко має диплом Київського національного університету культури і мистецтв й освіту педагога з вокалу.

У неї самої вже є учні — вихованці Градизької мистецької школи. Але вона завжди носитиме горде й почесне звання наймолодшої учениці Раїси Кириченко.

«Така здорова дівка, а співати не вміє» — члени журі сприйняли голос дитини за дорослий

Дівчину називають продовжувачкою творчості знаменитої артистки. Ті, хто чує її унікальний голос, не можуть позбутися відчуття, що слухають незабутню Раїсу Панасівну. Це дивно, неймовірно й незрозуміло.

І, мабуть, невипадково. Певно, сам Бог послав Наталю на українську землю, щоб вона підхопила пісню нашої Берегині. Так розпорядилася доля, щоб ці два таланти зустрілися.

— Дуже чітко пам’ятаю ту першу зустріч, хоча була зовсім малою, — посміхається Наталя. — Збираючись із мамою на обласне пісенне свято «Пісенне джерело» на горі Пивиха, яке заснували Олександр Білаш з Раїсою Кириченко, я наділа святкову сукню й попросила бабусю зрізати на клумбі найкращі квіти, щоб вручити їх своїй улюбленій артистці. І коли Раїса Панасівна доспівала першу пісню, без страху піднялася на сцену (я тоді не розуміла, чого можна було боятися сцени). Простягнула букет, а потім стала поряд і заспівала «Ой на горі два дубки» (тоді ще букви «р» не вимовляла). Раїса Панасівна піднесла мені мікрофон, а потім жартома спитала: «Так що, мені вже на пенсію можна йти?». «Я подумаю», — відповіла я їй сміливо.

Для відомої артистки було несподіванкою почути «власний» голос, яким співала зовсім маленька дівчинка. А глядачі подумали, що то все було підлаштовано.

«Така здорова дівка, а співати не вміє!» — винесли Наташі свій вирок члени журі в Полтаві, які через рік прослуховували дискові записи претендентів на участь у пісенному святі на Пивисі.

Наталин спів — добре поставлений із широким діапазоном жіночий голос, в якому, однак, проскакували дитячі нотки, ввів їх в оману. Пробитись тоді на сцену їй допомогла завідуюча районним відділом культури, яка пояснила журі, що й до чого.

Раїса Панасівна досить серйозно і трепетно ставилася до своєї маленької учениці. Запрошувала її разом з батьками до себе в гості, у Корещину, давала поради: що треба виділяти інтонацією, де треба більше голосу добавити, як поводитися на сцені, як швидко вивчити пісню. А під час одного зі своїх творчих вечорів у Палаці «Україна» благословила її на довге творче служіння народній пісні, вручивши сценічний костюм.

На жаль, вони не встигли заспівати дуетом — підступна хвороба обірвала земне життя Раїси Кириченко у 64 роки.

— Мені, звісно, приємно, що люди порівнюють наші голоси, але, чесно, не знаю, чому, — самокритично каже Наталя Шинкаренко. — Коли себе слухаю, думаю: «Де Раїса Панасівна, а де я?». Вона — краса української пісні, дуже сильна особистість. Мені далеко до її рівня майстерності. Та й взагалі, хочеться бути собою.

Усі п’ять років, доки дівчина вчилася в університеті, педагоги допомагали їй розширювати діапазон голосу, відточувати техніку й напрацьовувати репертуар. Тепер вона виконує народні балади, у неї є досвід хорового співу, виступів у складі тріо.

— Мені дуже пощастило на викладачів, — розповідає Наталя. — Найтісніша співпраця у мене склалася з колишньою солісткою народного хору імені Верьовки, народною артисткою України, професором університету, яка займається постановкою жіночих народних голосів, Поліною Григорівною Павлюченко. Вона відкрила в мені те, про що я й сама не знала. Не нав’язувала свого бачення, а лише делікатно щось підправляла. Це був поштовх до нового етапу в творчості.

Період навчання в університеті для Наталії Шинкаренко був дуже активним, насиченим концертними поїздками по Україні й по Європі. Іспанія, Італія, Греція, Болгарія, Угорщина... Хоч би де виступав Український народний хор імені Станіслава Павлюченка Київського національного університету культури і мистецтв, в якому співала Наталя, його скрізь сприймали дуже тепло.

— Не знаючи мови, іноземні глядачі прекрасно розуміють мелодику й настрій наших пісень, їм подобається народний жанр, — каже моя співрозмовниця.

«Якось мій мікрофон почав битися струмом, але виступу я не перервала»

Їздити у концертні тури по Україні Наталя Шинкаренко почала змалечку. Складала підручники у рюкзачок, і у вільний час, зачинившись у готельному номері, готувала домашні завдання. Добре, мама в неї вчителька початкових класів – допомагала, якщо донька дечого не розуміла. Але вчилася дівчинка на «відмінно», школу закінчила з золотою медаллю.

Тоді ж Наталочка познайомилася з поетами Вадимом Крищенком і Андрієм Демиденком, композитором Олексієм Чухраєм, які плідно працювали з Раїсою Кириченко. Коли не стало великої артистки, овдовілий Микола Михайлович узяв під своє «крило» її маленьку ученицю, і в такому творчому ансамблі вони записали кілька нових пісень: «Земна любов», «Шумить, гуде дібровонька», «Червона ружа»...

— У мене з багатьма авторами Раїси Панасівни склалися теплі стосунки, всі вони добродушно ставляться до мене, — посміхається Наталя.

— Ти, як і раніше, не боїшся сцени?

— Хвилювання завжди присутнє. Але вже на першій пісні воно минає, далі спокійно включаюся в роботу. Хоча на сцені стільки усіляких несподіванок підстерігає артиста! Якось мій мікрофон почав битися струмом. Виступ тривав двадцять хвилин, але я це витримала. Тільки рука здригалася від кожного удару.

Трапляється, забуваю слова пісні. То співаю один куплет двічі підряд, то якісь слова по ходу сама придумую, що глядачі й не помітять цього. Але не зупиняюсь. Так і Раїса Панасівна мене вчила.
— Пам’ятаєш свій перший гонорар і на що ти його витратила?

— Чесно, не згадаю, коли то було і яка то була сума, зате, пригадую, дуже здивувалася, що за участь у концерті ще й гроші платять (сміється).Точно знаю, що гроші пішли на сценічний костюм. Я й під час навчання в університеті всі зароблені кошти вкладала то в костюми, то в нові записи пісень і відеороликів (добре, вчилася на бюджеті). Ідеї костюмів я виношую сама, але обов’язково раджуся з майстринями, і так щось виходить.

Наталя Шинкаренко як артистка дуже вимоглива до себе. Може переробляти пісню до безкінечності, відшліфовуючи кожну деталь до абсолютної досконалості. Тому звукорежисерам і відеооператорам з нею важко працювати. Зате глядачі завжди у захваті від її виступів.

— Народний спів, на твою думку, справа не заробітна? — цікавлюся думкою своєї співрозмовниці.

— Головне, що він затребуваний. Мене тішить, що конкурс у КНУКІМ на спеціальність «народнохорове мистецтво» стабільно високий, і, що цікаво, серед вокалістів досить багато хлопців. Багато вчиться також на хорових диригентів. Комусь подобаються попса, шоу, і там, певне, інші можливості, а в мене до цього не лежить душа. Мені важливо, щоб музичний твір, який я виконую, викликав палітру почуттів, які я своїм голосом можу передати глядачам. Ці інтонації змушують їх або сміятися, або плакати. І це точно не вимірюється грошима. Я, до речі, ніколи не вимагаю від організаторів концертів якоїсь ціни для себе. Для мене головне, щоб люди прийшли, по­слухали, насолодилися співом. Щоб звук був класним, щоб зал був повний. І я від того отримую задоволення. Без цього зараз, у зв’язку з коронавірусом, важко, бо немає енергообміну.

— Як вдається підтримувати в таких умовах форму?

— Сирих яєць, щоб голос краще звучав, не п’ю (посміхається). Але співаю щодня. Щось роблю у квартирі й співаю. Точного графіка не маю, все залежить від самопочуття й настрою. Розучую нові твори — акапельно й під су­провід. А іноді мовчу, бо від емоційного й фізичного перевантаження, буває, голос пропадає. Співаю разом із вихованцями мистецької школи. Діти в мене широкого вікового діапазону — від шести до 16 років, але всі хороші, дуже голосисті.

Зараз готуюся до концерту, присвяченого 90-річчю мого земляка, композитора Олександра Білаша, який про­йде у Градизькому будинку культури 19 березня.
— Плани на майбутнє...

— Я дуже люблю хорове багатоголосся, але мій пріоритет — сольне виконання. Бо соліст — сам собі режисер. Люблю експериментувати під час виступу й отримую від цього величезне задоволення. Дасть Бог, пандемія і всі обмеження, пов’язані з нею, скоро минуть, і я здійсню поки що відкладені свої грандіозні плани.

Вона, як і раніше, виконує багато пісень Раїси Кириченко, у які привносить власні інтонації, від чого вони оживають по-новому.

— Буває, — посміхається Наталя, — дехто підходить і каже, що «Раїса Панасівна цю народну пісню виконувала краще», хоча вона її взагалі не співала... І це найвища похвала для мене.