Гра в перемир’я: Театр на лівому березі показує виставу за п’єсою Сергія Жадана

Між публікацією п’єси «Хлібне перемир’я» та її інсценівкою від Станіслава Жиркова минуло менше року. Інакше бути й не могло — занадто вже вона театральна, починаючи від рушниці, що з’являється у першому акті.

Дія вистави відбувається на Донбасі під час так званого «хлібного перемир’я» 2014 року — першого за часів російсько-української війни.

Дізнавшись про смерть матері, Антон повертається до рідної оселі. Тут разом iз небіжчицею на нього чекає молодший брат Толік. Але те перше після гарячої фази війни перемир’я, що задумувалось як можливість для місцевого населення зібрати врожай, виявляється фейковим, як, зрештою, і наступні.

Насправді поля з хлібом палають, сам обряд поховання матері виявляється важкоздійсненним через спалений міст, і тут він — як символ спалених мостів між окупованими територіями і рештою України, між минулим і теперішнім. Час від часу в хаті померлої з’являються інші люди, і на їх фоні брати згадують повне веселих епізодів безтурботне мирне життя.

Образ матері — небездоганний, суперечливий, але вона все така ж рідна і тепер назавжди втрачена, як і та, довоєнна, Україна.

На відміну від п’єси, де кумедні фрагменти вплетені в канву соціальної драми, Стас Жирков йде далі, створюючи трагікомедію, в якій деякі з елементів акцентовано аж до межі блюзнірства. Спочатку глядач відгукується на це поодиноким, дещо нервовим смішком, який по ходу дії стає більш розкутим і поширюється всією залою.

Утiм щоразу сміх обривається раптово — це публіка разом iз героями повертається до реальності, в якій війна — просто тут, за порогом.

Як текст літературного першоджерела, так і сама вистава переповнені алюзіями на біблійні тексти та класиків української літератури. Тут навіть другопланову сусідчину дружину звати не інакше як Марія, і вона носить під серцем надію на нове життя, а водночас виступає останнім необхідним елементом у пазлі «мертвих, і живих, і ненароджених».

Утiм головним текстом, який проступає крізь жаданівсько-жирковську історію, є класика екзистенціалізму — «Сторонній». Бо навіть на питання Антона, коли померла мати, Толік відповідає парафразом перших рядків роману Альбера Камю: «Моя мати померла сьогодні. А може, і вчора, не знаю точно».

Блокпост у «Хлібному перемир’ї» — просто блокпост, хтозна, з якого він боку, так само неважливо, на чиєму тепер боці головні й другорядні герої. Та й чи може бути інакше у сірій зоні, де ситуація здатна змінитись у будь-який момент. Подібно до героїв французького філософа-екзистенціаліста, існування головних героїв «Хлібного перемир’я» не залежить від них самих і їхньої волі, вони лише підлаштовуються під умови, в які їх занурено. Як нині п’єсу Жадана, твір Камю, що став його творчим маніфестом, так само було написано у розпал війни — другої світової.

Серед глядачів вистави — Ілля Пономарьов, єдиний депутат російської Держдуми, що наважився проголосувати проти анексії Криму, чим і прирік себе на долю політемігранта. 2019-го він отримав наше громадянство від тодішнього президента Порошенка і своїми враженнями від вистави для «УМ» поділився вже досить пристойною українською:

«До цього я бував у бага­тьох театрах Києва, але в Театрі на лівому березі — вперше. Я дуже люблю Сергія Жадана, знайомий з ним особисто, і тому не міг пропустити нову виставу за його твором. Це — не пряме політичне, а, перш за все, глибоко гуманістичне висловлювання, і це саме те, що мені в Жадані імпонує. Чи зможуть такі твори дійти до російського читача, глядача? На жаль, зараз Жадан там не дуже відомий. Але сподіваюсь, що не за горами той час, коли і мої російські однодумці теж зможуть читати Жадана. Загалом сильна вистава, з тих, які продовжуєш осмислювати вже після перегляду».