Перші підсумки Берлінале-2021: невдале починає блищати золотом, а фантазії срібляться й ніжаться

Так, Берлінале цьогоріч — у двосерійному форматі.

Перша серія завершилась уже минулої п’ятниці, відбувалась у найпопулярнішому нині режимі онлайн, без глядачів у кінозалах, але з журі, яке присудило усіх протокольних «ведмедів»: одного золотого (дістався румуну Раду Джуде за сатиричний триптих «Невдале злягання, або Порнобаламутство») та купу срібних.

Другу серію призначено на червень, коли фестивальні стрічки покажуть у кінозалах, iз публікою; тоді ж і вручать нагороди.

П’єса для поліцейських та вчителів

Одна з особливостей — нині вже немає радикального поділу на кіно ігрове та неігрове. Документальна стрічка «Пан Бахман та його клас» німкені Марії Шпет не тільки була презентована у великій конкурсній програмі, а й отримала приз журі — «Срібного ведмедя».

Картина про такого собі німецького Сухомлинського, провінційного учителя з непровінційним уявленням про людську особистість та особливості її формування. Він має справу з дітьми різних етносів і різних культур, які ще тільки входять у контекст німецького життя, культури, мови, зрештою.

Як тут бути? Та дуже просто — створити атмосферу абсолютної природності й так само абсолютної сердечності. Аби розблокувати найменшу упередженість, щоб комунікація між учителем та учнями набула форми заледве не мистецького акту творення людського в людині.

Хоча вада у цій картині є — тривалість. Три з половиною години — це вже якось занадто. Я би зробив два варіанти фільму: один для показу широкій аудиторії, інший — для студентів педагогічних вишів і самих педагогів, для осягнення досвіду, його засвоєння.

Ще один нетривіальний хід великого журі — присудження призу за визначний мистецький внесок Ібрану Асуаду за монтаж у мексиканському фільмі «Поліцейське кіно» режисера Алонсо Руїспаласіоса. Фільмів про будні поліцейського життя у світі, як відомо, неміряно. Романтичних, прозаїчних, кримінально-вигострених — яких завгодно.

У цьому випадку авторська група вирішила погратись у рольові ігри з матеріалом і звичними уявленнями про полісменів. Це вимагало особливої роботи за монтажним столом — і вона була помічена журі...

До речі, тут так само документальне та ігрове синтезуються настільки, що потребують втручання монтажера — задля їх хоча б відносного відчуження чи принаймні очуднення. Життя — й направду театр, у якому навіть поліцейським доводиться грати ролі, кимось і десь написані.

«Стоп-Земля» української режисерки Катерини Горностай: сценарій розігрують реальні школярі однієї з київських шкіл.

Очуднюючи чудасії

Фільм «Стоп-Земля» української режисерки Катерини Горностай (програма Generation 14 plus) — теж на стику ігрового та документального. Бо ж сценарій тут дещо умовний, його розігрують реальні школярі однієї з київських шкіл. З якими велась доволі ґрунтовна лабораторна робота щодо опанування запропонованих ролевих функцій.

Себто фактично юнакам і дівчатам було запропоновано подивитись на себе збоку — в режимі того самого очуднення (чи, російською, «отстранение»; російською, оскільки це поняття виникло сто літ тому в надрах російського літературознавства). Одним iз підсумків такого прийому стало певне переосмислення звичних уявлень про соціальні ролі в їх гендерному вимірі.

Картина Горностай призу не отримала, одначе ж це не має якогось суттєвого значення. Голов­не, авторка продемонструвала пошуковий стиль, який закладає певну (і дуже цікаву) інерцію творчого поступу.

Цікавою видалася програма фільмів у фестивальному секторі Encounters («Зустрічі»). Сюди добиралися стрічки, які програмно комунікують різні соціальні матерії й виміри, а з ними разом і мистецькі стилістики та мови.

Кращим тут визнали фільм «Ми» француженки Аліси Діоп. Колективний портрет певної страти французького суспільства. Це люди переважно середнього класу, що їздять електричкою і виявляють певну спільність бачення світу, його почування.

Спеціальний приз журі цього сектору присуджено в’єтнамській картині «Смак» Лі Бо. Журі надало мотивацію своєї оцінки, на думку його членів, iдеться про «безстрашно чітку абстракцію соціальних стосунків з використанням дуже конкретних будівельних блоків — архітектури нетрів, футбольних правил, кулінарії, ваги людських тіл — для створення поля випруженості, настільки ж стабільного, настільки й нервового, тип аскетичного вивільнення та антиутопічного регресу».

За цими дещо складними формулами криється захоплення роботою 30-річного в’єтнамця. Котрий уперше познайомився з кіно, коли подивився на ноутбуці піратські копії зарубіжних фільмів. У 20 літ почав знімати короткометражні фільми на матеріалі життя околиць Хо Ши Міна за допомогою позиченого апарата. Фактично це людина, яка сама себе витворила, як такого кінонавчання, наскільки можна зрозуміти, в нього не було.

Справді, «Смак» ні на що не схожий — передусім візуально. У центрі картини нігерієць (Олегунлеко Ієзекеїль Гбенга), який грає за один із місцевих футбольних клубів. Усе починається з травми і вигнання — футболістові просто вказують на двері.

У підсумку він опиняється у якомусь дивному, сказати б катакомбному, світі, з чотирма в’єтнамськими жінками (вони працюють разом у перукарні, одначе то лиш мізерна частина оповіді, практично все відбувається поза тим).

За пластикою, це світ якогось первісного існування. Усі персонажі стрічки — голі, хоча жодних еротично-спонукальних, у бік глядача, нюансів тут немає.

Попри те, що нігерієць таки періодично злягає з однією з жінок (вони різного віку і всі виглядають добряче «примороженими»). Та головне, чим вони займаються в от сих «катакомбах», — готують їжу, сплять, дивляться телевізор (це теж різновид сонного життя-буття)... А ще зважують свої тіла на терезах. Тіла, а з ними й душі, які зависають в от сьому часо-просторі в якихось химеричних композиціях.
Зібрати, зшити, змонтувати... Заримувати.

Іноді герої «Смаку» виходять на поверхню, і тоді опиняються у воді, побіля хатинок, що приткнулися до річкового обширу. Чи у залі перукарні. Однак це тільки периферія їхнього буття, більша частина якого замкнута в отому багатокімнатному бункері. Така собі метафора людського існування, яке в кіно фотографується переважно у своїх картинних театрально-карнавальних вимірах, не добігаючи нижніх поверхів, де їжа, сон, секс, а більше, бачиться, й нічого — коли по-справжньому.

Інтригуючий фільм молодого в’єтнамця, чекатимемо продовження. От заради таких фільмів і проводяться фестивалі, адже у рамках комерційного прокату їм нічого «не світить».

Геометрія людських стосунків

У програмі тих же «Зустрічей» і фільм швейцарських братів Рамона та Сильвана Цюрхерів «Дівчина і павук» (приз за кращу режисуру). Майже увесь фільм знято у просторі однієї квартири, де пересуваються і перетинаються тіла та душі двох десятків людей. Героїня фільму переїздить на нову квартиру, а з нею разом переїздить, не поспішаючи облаштовуватись, і вся геометрія міжлюдських стосунків...

Гран-прі (той же «Срібний ведмідь») отримав фільм японця Рюсуке Хамагуті «Колесо фортуни і фантазія». Три новели... До речі, подібне зустрічається у немалій кількості фільмів Берлінале, скажімо, у корейському «Вступі» Хон Сан-су, удостоєному призу за кращий сценарій. Вочевидь, авторам усе важче вдається знайти той магістральний внутрішній сюжет, який би об’єднав різнорідний життєвий матеріал — відтак вдаються до збірки новел.

От і в Хамагуті — три новели, три оповіді. Любовний трикутник в одній, спроба спокушення й обману в іншій. А в третій, найбільше прописаній, зустріч двох жінок, яка нібито ж не провіщує нічого несподіваного. Та з’ясовується, що насправді вони ніколи досі не бачились. Тут би їм і розійтись iз миром. Одначе старша з них запрошує молодшу до себе додому. І так, хвилина за хвилиною, спільні точки їхній осібних світів випроявлюються.

Випроявлюються, бо кожен з нас виліплений-витворений не тільки з чогось матеріального, візуально та аудіофіксованого. А й зі снів, образів, фантазій, які мандрують світом, незрідка поза нашою волею і свідомістю. Відтак коли вони знову римуються, з кимось і чимось, ми пізнаємо ті рими і ті контакти, які відбулися і мають шанс відбутися знову. Як вірші, чиї слова, образи й рими, давно призабуті, оживають знов і знову...

Мудра картина життя, яке не завжди вчиняє по-мудрому і по-філософському.
Що ж, Берлінале стало на паузу — до червня. Кінематографічна зима добігла кінця, попереду весна красна. Усе буде добре, допоки у світі перемагають талант і доброта.

Сергій ТРИМБАЧ
iз Берліна віртуального, спеціально для «України молодої»