Маленька мама й ліси Амазонки: переможців Берлінале-2021 назвуть, а «ведмедів» роздаватимуть у червні

Уже на п’ятий фестивальний день стануть відомими володарі «Золотого ведмедя» і купи «срібних» — їх вручатимуть, щоправда, вже в червні, коли відбудеться друга частина Берлінале, з глядачами.

Бо ж ця перша, спринтерська фаза — онлайнівська — тримає глядацьку масу на сторожкій і санітарно обумовленій дистанції.

Маленька історія великої душі

Один із найпомітніших і найвиразніших сюжетів фільмів Берлінале (а він, як правило, чутливий до стрічок, що рентгенують соціум, його радощі й тривоги) — це пам’ять, її облаштованість, її механізми. Досягнення сучасної цивілізації є очевидними, як і те, що вона незрідка суттєвим чином притлумлює роботу людської пам’яті.

У великій конкурсній програмі — фільм «Маленька мама» 42-літньої француженки Селін С’ямми. В кіно прийшла з літературних теренів. Спершу вивчала літературу, згодом писала сценарії в кіношколі La Fеmis.

Дуже чутлива до, власне, жіночих нюансів сприйняття світу. Її передостання стрічка «Портрет дами у вогні» отримала визнання у Каннах — С’ямму визнали кращим європейським сценаристом.

Отже, «Маленька мама». Восьмирічна Неллі (Жозефіна Санс) приїздить із батьками в дім, де жила її бабуся, яка щойно пішла з життя. Дім на околиці лісу, тут минуло дитинство Нелліної мами (Ніна Мерісс). У світ її дитинства і поринає дівчинка. Зустрівши там свою однолітку Маріон (Габріель Санс).

Пізня осінь, приглушені кольори й емоції, чимало екранних планів нагадують живописні полотна. Тільки не імпресіоністів, а радше французький живопис середини ХІХ століття: стриманість і в кольористиці, і в композиції, у самій сюжетиці.

Сюжетика самого фільму рухається у напрямку пізнання джерел власного життя. У маленькій Маріон проступають риси матері Неллі (виконавиці ролі дівчаток — сестри, вони справді схожі і, до речі, обидві по-справжньому природні в екранному житті). Так, це вона, її мама, ще восьмирічна — у фіналі ця містична сторона життєвої історії випрозориться остаточно...

«Маленька мама».
Фото з сайта berlinale.de.

Дивлюсь я на небо...

У минуле спрямований погляд і 37-річного грузинського режисера Олександра Коберідзе, чий фільм «Що ми бачимо, коли дивимось у небо» так само змагається у великому конкурсі Берлінале за «Золотого ведмедя».

Картину зроблено в ко­продукції з Німеччиною, що не є випадковістю. Коберідзе закінчив Німецьку академію кіно і телебачення, хоча, коли дивишся фільм, пригадуєш тільки грузинське кіно, його чудові і неповторні традиції.

Події фільму Коберідзе відбуваються в грузинському Кутаїсі. Утім самих подій у картині негусто, особливо якщо зважити на те, що вона триває дві з половиною години.

Тільки хіба життя складається з подій? Воно складається з поглядів, доторків, чий емоційний опік триває місяцями і навіть роками, з руху річкової води, що пливе невідь куди повз тебе, повз тебе...

Ліза (Ані Карселадзе) та Георгій (Георгій Бочорішвілі) зіткнуться на вулиці, але, власне, на порозі самого життя, а потім роками йтимуть назустріч одне одному, аж поки не зійдуться їхні силуети в один профіль.

А як могло бути інакше, коли темпоритм життя тут вписаний у велику природу, коли рахують тут не години й не дні, а хмари, що неспішно мандрують небесними стежками, дощі, які час від часу завітрюються і тихою моквою промивають кутаїські пейзажі...

А ще футбол, яким живуть тут усі. І не тільки тоді, коли чемпіонат світу, коли грає Мессі чи ще який геній. Матчі кутаїського «Торпедо» з тбіліським «Динамо» все ще викликають гострий інтерес — не минає печаль од програшів і щаслива радість після виграшів.

Щоби все це стало зрозумілішим для глядачів, далеким від подібних реалій, режисер дає можливість помилуватись візуальними нюансами футбольної гри. У виконанні не Мессі, не професіоналів, а звичайних дівчат і хлопців. Легеньким рапідом, щоби ми побачили: ця гра вибудувана на спонтанності емоцій, їхній непередбачуваності.

Так-так, життя це і є такий собі футбол — гра, від якої треба отримувати насолоду. Розслабтесь, люди, й отримайте ту насолоду, як персонажі фільму Коберідзе. Який через минуле прагне запрограмувати майбутнє — на добро, на усмішку, на тиху радість переживання вечірнього пейзажу.

Автор картини сам промовляє до нас із вами — через закадрову оповідь. Та раз по раз емоції переповнюють його і він лишає глядачів сам на сам із тим, що відбувається на екрані... Цікаво, чи оцінить журі цю в чомусь старомодну, а в головному таку сучасну роботу грузинського майстра?

Коли дерева вже не будуть великими

Трапляється й так, що цивілізація просто нищить набутки минулого. А ще страшніше — нищить саме середовище, в якому живе людина. Разом із минулим і усім, що там у ньому накопичилось.

Про це неігрова картина «Останній ліс» бразильського режисера Луїса Болоньєзи, включена в програму Panorama Documente. Болоньєзе не просто режисер, він ще й антрополог, тривалий час працював учителем в общині корінних народів Патаксо. Зняв кілька анімаційних стрічок і документальних серіалів.

«Останній ліс» про групу племен яномама, що живуть на півночі Бразилії та півдні Венесуели. Їм доводиться боротись за своє життя, яке складається з минулого і в якому так небагато майбутнього.
Так, небагато, оскільки золотошукачі просто нищать ці ліси й ріки.

А з ними й людей — у фіналі фільму наводиться страхітлива статистика втрат. Якийсь час видавалось: усе стабілізувалося. Одначе з новим президентом Бразилії Жаїром Болсонару відбувається нова хвиля легалізації золотошукацтва...

Сам фільм Болоньєзи відтворює красу лісів Амазонки. Й неповторні особливості людей, які тут живуть. Вони створили свій неповторний світ, у якому багато що зациклено на обряди, на містичне знання реалій. Відтак у центрі оповіді шаман — людина, яка є сценаристом і режисером повсякденного життя цих племен.

Немає в них телевізорів і смартфонів, вони самі творять видовище, от сей народний театр, у якому немає поділу на глядацьку залу і сцену. А незрідка вже немає поділу і на зони життя і смерті.
Невже вони приречені на небуття? Кіно є одним з інструментів боротьби за те, щоби майбутнє таки постало.

Сергій ТРИМБАЧ,
з віртуального Берліна спеціально для «України молодої»