Провінція «Едісан»?

Прозріваймо, здатні мислити, розуміймо, як потьмарюється наш розум.

Наводжу майже повністю не стільки хитромудре й підступне, як отруйне з інтернету, подане 12 грудня 2020 року:

«В Николаевской области археологи раскопали перстень времен Османской империи. Ученые предполагают, что украшение принадлежало внуку турецкого султана Сулеймана.

Об этом в Facebook сообщает частный исследователь Карл Хейн». Спробуйте відшукати в тому ж інтернеті, хто ж він — «частный исследователь Карл Хейн».

Нічого достовірного не знайти. Відкриється єдине: під таким прізвищем виступає в англійському клубі «Арсенал» голкіпер збірної Естонії. Ось вам і «всезнаючий» інтернет.

Перстень із написом, коли перекласти українською мовою: «Аллах, я — твій слуга», «нашли в окрестностях села Яселка Очаковского района Николаевской области. Чтобы понять нанесенную надпись, ученые обратились к специалистам в Стамбуле». До яких же?

Єдиний в інтернеті «спеціаліст» із таким прізвищем — «естонський голкіпер», який виступає в англійському футбольному клубі. Спіткнулися фальсифікатори, не помітили, об що перечепилися. А їхній справжній замір вистромлює роги в подальшому тексті:

«Николаевщина — когда-то территория Османской империи, провинция Эдисан. Тихое, цветущее, благоговейное место (звідки бусурмани виводили в ганебний полон зв’язаних українських бранців. — Авт.). В ХVІІІ веке аннексировано Россией. Перстень рассказал мне (кому: «естонцю» чи якомусь утаємниченому «спеціалісту в Стамбулі»? — Авт.), что он принадлежал старшему сыну старого Селима. Тяжело раненый Осман-эфенди с отрядом под натиском русских (а чи не в перших лавах були козаки? — Авт.) отходил к морю. Помолившись аллаху, он поцеловал перстень и оставил его в родных (а для нас «чужих»? — Авт.) землях, в надежде обязательно вернуться. Защищая родину (чию? — Авт.), героически погиб на войне с русскими, — написал мужчина (який саме, в чортового батька? — Авт.) на странице».

На якій же «страніце»? Від «частного исследователя Карла Хейна» чи від «специалиста в Стамбуле»? Ось якою дурнею, ось якими нісенітницями отруює інтернет свідомість українських громадян.

Ось якого їжака запускають під череп як україномовним, так і російськомовним чи то доморощені, чи чужоземні псевдодослідники  — кат його знає. Хто ж таку отруту розкидає в інтернеті? А він же доступний нині мільйонам, насамперед молодшим поколінням.

Яка в біса «провинция Эдисан»? Чому саме «под натиском русских»? Чиї «родные земли»? Точнісінько за попередженням від Т. Шевченка: «Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки».

Втім знайдеться якась дещиця таких, для котрих вказівка на провінцію «Эдисан» замість одвічної української землі — як медом по губах.

В усе тому ж інтернеті чого тільки немає: «Станом на 2017 рік кількість мусульман в Україні складає 1-2 млн осіб і продовжує зростати за рахунок повернення до ісламу представників народів, що його традиційно сповідували, а також демографічних та міграційних процесів...» «После обретения Украиной независимости стало возможным образование централизованной структуры для мусульманских общин, которая была призвана скоординировать процесс исламского возрождения в стране. 9 сентября 1992 г. Советом по делам религии при Кабинете Министров Украины было зарегистрировано Духовное Управление мусульман Украины (ДУМУ), которое объединило мусульманские общины страны».

«Духовное управление мусульман Украины является постоянным членом Всеукраинского совета церквей и религиозных организаций».  
Певно, когось усе це мало цікавить. Тож перейдімо до конкретного чи то злободенного: «В 1993 г. в Донецке была создана мусульманская община «Звезда Пророка». В 1994 году этой общиной был заложен фундамент первой в регионе мечети «Ибн Фадлан». За основу был взят проект одной из стамбульских мечетей.

Главным меценатом строительства был Ахать Хафизович Брагин. После гибели Брагина 1995 года (внаслідок нерозкритого вибуху на стадіоні футбольного клубу «Шахтар». — Авт.) мечеть получила его имя. Изначально проект предусматривал строительство одного минарета, но по требованию и при финансировании Рината Ахметова были построены два, вследствие чего один из минаретов носит имя Рината Ахметова».

Мусульманські моління в Києві здійснюються в Центральній мечеті на вулиці Лук’янівській. У тому ж комплексі розміщується Духовне управління мусульман України. Ісламський культурний центр діє в Шевченківському районі на вулиці Дегтярівськкій.

12 листопада 2019 року під час візиту в Стамбул президент Зеленський домовився з президентом Туреччини Ердоганом про будівництво в Києві мечеті на п’ять тисяч прихожан. Вона буде найбільшою в Україні.

З цього приводу посол Туреччини в правічній столиці над Дніпром зробив заяву: «Україна — це дім для значної кількості мусульман, включаючи, звісно, кримських татар».

І наголошував: «У Києві дуже красиві пейзажі, це дуже красиве місто, і я абсолютно впевнений, що цей проєкт принесе особливе, унікальне доповнення красі Києва, його багатим обрисам і вигляду».

Нагадати б кремлівським пропагандистам, а заодно й президенту Російської Федерації, що вони не оригінальні в «любові» до українського народу як до «братського». Від дієслова «брать», а коли вже точно — загарбувати, поневолювати. Якраз у цьому дволикому були піонерами, чи то першопрохідцями, мусульманські султани й такі історики при них, як Ілія Челебі, Мустафа Наїма. Коли козаки «бритоголового народу», переслідувані царськими військами, знаходили порятунок у володіннях Османської імперії, їх приймали з розпростертими обіймами, називали «кардаш казаги» — «брати козаки». Коли ж волелюбні запорожці показували бусурманам, де раки зимують, то на них обрушувалися такі ж брудні потоки огуди, як і з московських телеканалів першої чверті ХХІ століття: «невірні», «прокляті», «мерзенні», «грабіжники», «пси»...

Неміряно ганьби на голови волелюбних, про котрих навіть упереджений Наїма мусив написати: «Можна з певністю сказати, що не знайти на землі людей сміливіших, які б так мало дбали про своє життя і так мало боялися б смерті». Бо ж для них не було нічого дорожчого, ніж свята воля і святі права на своїй справіку рідній Матері-Землі.
Головне з наведеного вище сталося після того, як побудована візантійськими імператорами всесвітньо відома пам’ятка Свята Софія, перед тим недоторканна під захистом ЮНЕСКО, у 2020 р. була перетворена на мечеть з мусульманськими моліннями.

Поважні вчені на якийсь там інтернет не звертають уваги. Вважають, що нижче їхньої гідності опускатися до того, аби реагувати на щось там неакадемічне.

А мільйонні маси легковірних купуються на казна-що. Чи не до дідька таких, які, не задумуючись, беруть на віру будь-що безглузде, несосвітенне. Потім після всіляких виборів високоповажні розводять руками, дорікають електорату, що дурноголові голосують за бозна-кого, приводять до влади недостойних.

Затятим колишнім комуністам і вихованим ними комсомольцям усе ще невтямки, що нині всесильною є телепропаганда — хитромудрий блуд, а не позавчорашня марксистсько-ленінська маячня. Чи ж теперішня інформаційна політика в інтернеті не направлена на самознищення українського народу?

У хвилини просвітлення ловлю себе на думці: чи ж варто поділяти українську національну свідомість на колишню компартійну й, відповідно, безпартійну.

Якраз на ідеї «поділяй і владарюй» вивершується все лихе й згубне для будь-якого народу. Бути чи не бути повноправним господарем на своїй землі — стосується кожного українського громадянина. Мати б такий голос, щоб почули вчені.

Просвіщаймо «братів незрячих гречкосіїв!» Вселяймо в їхню свідомість святу віру в незнищенну душу українського народу!

Єдиній з відомих поки що людству життєдайній планеті загрожує останнім часом, як ніколи раніше, перенаселення. Боротьба за «життєвий простір» сягає апогею. Градус напруження між наймогутнішими супротивниками піднімається не по днях, а по годинах.

Втручаються в можливий перерозподіл світу й деякі «спеціалісти в Стамбулі». «У турецьких підручниках для дев’ятого класу зображена карта «тюркського світу». Турецьким показано не лише Крим, а й численні землі в Азії, де в топонімах та етнонімах є приставка «турк».

«Анкара показала карту, яка ілюструє концепцію «Один народ — п’ять держав». Нічого собі «перемішування держав і народів». Навіть у польського каноніка М. Стрийковського, ревного проповідника «перемішування держав і народів», чи не полізли б очі на лоба?

На жаль, мушу повторюватися. Сучасна українська еліта — це не «дух, що тіло рве до бою», як у Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки... Кому під силу відшукати хоча б одну якусь публікацію в пресі на захист переслідуваного Василя Стуса, котрого захисники на службі в «органах» і продажні судді прирікали на погибель за колючими дротами ГУЛАГу?

А хто чув із цього приводу хоча б якусь заяву по радіо чи з голубого екрана? Як колись, так і переважно тепер «На всіх язиках все мовчить. Бо благоденствує!» До чого ж можна «доблагоденствуватися»? Кому ж ставати в обороні святих прав свого народу — гнобленого, багато­страждального?

За належної поваги між народами навіть у жорстокій юдолі земній є на що й на кого орієнтуватися, є що пропагувати. Той же турецький історик і за сумісництвом мандрівник Ілія Челебі після відвідин величного міста на Дніпрі написав у ХVІІ ст.: «Самі вони (жителі Києва) — давній народ, а мова їхня ще більш всеосяжна та багата, ніж фарсі, китайська, монгольська та всілякі інші». Не в брову, а в око злостивим ненависникам української мови і їхнім підспівувачам із переро­джених перевертнів.

Вадим ПЕПА, письменник
Київ