Берлінале-2021: післясмак старту кінофестивалю

І в страшному сні не могло наснитись: я в столиці Німеччини й одночасно в Києві; понад те — дивлюся фільми одного з найбільших і найавторитетніших світових кінофестивалів, не виходячи з власної квартири. Режим он-лайн називається, кіно он-лайн...

Журі не журиться...

Зазвичай дивлюся фільми у величезному фестивальному палаці, який так і називається — Berlinale Palatz. Забираюсь на саму верхотуру, на 5-й поверх — звідтам увесь екран як на долоні. Бо екран таких розмірів, що ближче сядеш — у тому просторі розчинишся.

Ну а нині в залі дивляться тільки члени журі фестивалю. Цьогоріч у ньому тільки переможці колишніх берлінських перегонів, володарі «Золотих ведмедів».

Ізраїльтянин Надав Лапід (фільм «Синоніми», 2019), румунка Адіна Пінтіліє («Не доторкайся», 2018), угорка Ільдіко Енеді («Про тіло й душу», 2017), італієць Джанфранко Розі («Море у вогні», 2016), боснійка Ясміла Жбаніч («Грба­виця», 2006).

Ці п’ятеро — в залі, напевно що в масках. А от шостий член журі, минулорічний тріумфатор Берлінале іранець Мохамад Расулоф («Тут немає зла») прибути на фестиваль не зміг — він усе ще перебуває під домашнім арештом і з фільмами знайомиться дистанційно.

У журі — троє жінок і троє чоловіків, гендерна рівність. Про це не говорять тільки найледачіші. Дирекція фестивалю навіть внесла зміну в акторську номінацію. Тепер «Срібних ведмедів» будуть вручати не за кращу чоловічу і кращу жіночу роль, а за роль головну і роль другого плану. Щоби, не доведи, Господи, не образити кого натяком на його стать.

Правда, не всім це сподобалось. І тут знайшли намір принизити жінок. Хоч верть круть, хоч круть верть — усіх поборників за рівність, братерство і сестринство не задовольниш.

Мужчина за кресленнями жінки

Смішного в от сих спробах усе вирівняти у стосунках жінок і чоловіків багато — як і драматичного. Досягнення цивілізації спрямовані туди ж... Про це, власне, фільм «Я твій мужчина» німкені Марії Шрадер, представлений у великій конкурсній програмі.

Марен Еггерт постає в ролі співробітниці берлінського музею Пергамон — того самого, де зібрано витвори далеких від нас історико-культурних епох. Альма, так звуть героїню стрічки, намагається розшифрувати тексти тих епох, що є річчю непростою. Хоча й не складнішою, аніж контакт із ближніми, живими й актуальними.

Альма, якій десь під сорок літ, самітня. Картина й починається з візиту героїні до якогось суперового закладу, де їй одразу презентують чоловіка. Це Том — гуманоїд, себто робот, який, по-перше, зроблений за вимогами до чоловіків самої Альми, а по-друге, він запрограмований на самовдосконалення.

О, це ж якраз та сама риса, якої геть позбавлені чоловіки — істоти, як відомо, доволі примітивні й такі, що не здатні змінюватись. Виходиш за такого заміж, в надії, що він еволюціонуватиме і прогресуватиме, та минає день, минає ніч, багато ночей — а мужчина лишається тим самим. І то ще в кращому випадку — зазвичай ті недоліки прогресують.

У ролі Тома британський актор Ден Стівен, і в ньому справді так багато від жіночих мріянь — починаючи з ласкавого примружу очей. А навколо сяє шик-блиск-краса отого закладу, де можуть втілити найпотаємніші твої мріяння. Цивілізація готова — технологічно принаймні! — до таких утілень: винятково для жінок, винятково для жінок.

Чоловіки нині — вимираючий вид людський. Вони були потрібні ще донедавна — для полювань у лісах і полях, для ведення війн, для важких фізичних робіт. Словом, у грубі й брутальні епохи. Нині все тонше й граційніше, сказати б — жіночніше, силове й неотесане не потрібно, а заразом і потреба в чоловіках катастрофічно зменшується.

Ну так. Бо ж Альмі, скажімо, не чоловік як такий, із крові і плоті, із нервових волокон, потрібен. Потрібна функція чоловіча, а її зовсім не обов’язково прив’язувати до чогось такого реального. Краще до такого, що пальцем зроблено. Як і ці всі люди, які обертаються навкруги Альми і Тома в сексуально-ворожбитських танцях. Це все голограми, які відтворюються за допомогою комп’ютерної програми.

Спершу Альма лякається: ніц, то вже якось занадто. Одначе її ласкаво переконують: мужчина надається вам на три тижні, не більше, а там — як сподобається.

Том, iз тим же усміхом мудро-ласкавим (бачив я такий у дитинстві, на картинках з дєдушкой Лєніним — був такий персонаж, змайстрований і залакований) повідомляє своїй господарці: його алгоритм полягає у тому, аби зробити її щасливою. Ну, і чого тобі, женщино, треба?

«Скринька пам’яті».

Неортодоксальні кульбіти

У квартирі Альми гуманоїд Том одразу доводить свої переваги. До прикладу, ванна кімната потрібна йому тільки для чищення зубів — не більше, але й не менше.

Ну, може, трохи протерти іноді свою видиму тілесність. А так не буде він годину хлюпатись у ванні, розкидати шкарпетки по всіх кімнатах і тому подібні гидотні вчинки.

Та що там, мало не одразу Том запропонує прийняти господарці разом ванну з пелюстками троянд і синхронним поїданням ягід.

«Ця ідея подобається 93 відсоткам німецьких жінок», — безапеляційно заявляє робот. Одначе ж Альма належить до семи відсотків, яким подібне чомусь не до вподоби. Хоча у ванну вона, зрештою, сідає, та тільки для того, щоби пояснити: Том не мусить іти банальним шляхом, стереотипи — не її вибір.

Що ж, робот у даному разі такий, що налаштований діяти нестандартно і неортодоксально: йдучи за примхами жінки. Ось він, ідеал, — хоч би що вигадала жінка, хоч чого б запрагнула — чоловік її зробить внутрішній кульбіт і зробить так, аби її вдовольнити.

Ви, звичайно, запитаєте про секс. Не «вопріс»: і до цього доходить. По закінченні акту Том запитає про нюанси оргазму — бо ж знання його більш теоретичне. І отримає відповідь. Словом, чим далі — тим більше Альма пізнає-таки в Томові мужчину мрії...

Скажете: йдеться про фантастику. А от і ні — іронічний, розумний, смішний фільм Марії Шрадер — про те, що вже завтра може стати реальністю. Зрештою, режисерка сама жінка.

І вона бачить, як цивілізація на наших очах перетворюється на оркестр, який виконує мелодії на замовлення саме жінки. Чоловікові диригентську паличку вже скоро не доручатимуть. Усе можна запрограмувати і перепрограмувати.

Відтак чоловікам належить замислитись. Бо як не почнемо еволюціонувати — гаплик нам усім. Викинуть на периферію, а там і кудись подалі. Он уже на Марсі (є така підозра) готують для нашого брата місця тимчасового проживання.

Плюси і мінуси поколінь

У конкурсі і фільм «Інтродукція / Вступ» південнокорейського режисера Хон Сан-Су, який минулого року ви­боров у Берліні «Срібного ведмедя» за кращу режисуру за фільм «Жінка, яка утекла» (ото ж бо, втекла). Цього разу про проблеми подорослішання — в режимі статичного «ток-шоу».

В іншій конкурсній стрічці, «Скринька пам’яті» Джоан Хаджитомас і Халіла Джориджа (виробництво Лівану, Канади, Катару), жінки — мати й дочка-підліток, йдеться про травматичну пам’ять про війну.

У програмі першого фе­стивального дня була й картина «Стоп-Земля» української режисерки Катерини Горностай (програма Generation 14 plus, тобто йдеться про добірку фільмів про проблеми нового покоління).

У якомусь сенсі фільм Горностай нагадав мені картину Марії Шрадер. Звісно, що тут старшокласники однієї з київських шкіл, а там проблеми покоління їхніх батьків, бодай і німецьких. Однак світ їхній схожий. По-перше, він якийсь гламурний, картинка чиста, світла й мажорна.

По-друге, жінки, а точніше дівчата, і тут у центрі — і незрідка в фокусі їх прагнення сконструювати хлопця, завтрашнього чоловіка. Парубки теж є, але вони значно загальмованіші, та й — складається враження — уже налаштовані укладатися в такий спосіб, щоби відповідати алгоритмам жінок.

Скажімо, є у фільмі такий персонаж — Сашко (Олександр Іванов). Посаджений у себе глибше, ніж того хотілося б матері, яка виховує його без батька (істотний нюанс) і чим далі більше відчуває дисконтакт із сином. Зокрема, тривожить її відсутність у нього дівчини.

«Може, ти гей?» — тривожне запитання. Ні, не гей, хоча дівчини у нього немає.

Головний персонаж фільму — одинадцятикласниця Маша (Марія Федорченко), закохана в Сашка, і це складає сюжетну напругу останньої фази картини.

Чому він не йде назустріч їй — питання риторичне, в контексті стрічки нерозв’язне. Мабуть, тому, що є одвічне чоловіче побоювання: жінка виліпить із тебе те, що ти сам у собі й не бачиш. Ох, юначе, все одно виліплять...

Маша входить в трійцю, де, окрім неї, її подруга Яна (Яна Братійчук) і так само однокласник Сеня (Арсеній Марков). Вони навіть сплять іноді в одній постілі (батьки Маші дивляться на те поблажливо-ліберально), але ні, нічого сексуального.

Про секс, утім, розмов чимало, одначе більше в теоретичному ракурсі. Або лабораторному. Наскільки я зрозумів, герої фільму говорять текст від себе (а кожного з них покликують ще і на інтерв’ю, неігровий, ба, навіть соціологічний аспект фільму), текст на задану тему, а не той, який був у сценарії. Режисерка зняла реальних школярів, її прагненням було докопатись до серцевини особистості кожного з них...

Цікава, пошукова робота Горностай, однієї з найталановитіших у своєму поколінні. Поколінні 20+.

Сергій ТРИМБАЧ
з віртуального Берліна, спеціально для «України молодої»