На короткій дистанції життя головне — не забруднитися: полтавський журналіст Павло Стороженко відзначив 75-річчя

Знаному полтавському журналісту, прозаїку, поету-пародисту, перекладачу з польської та німецької мов Павлу Стороженку виповнилося 75 років

. Свого часу, маючи фах філолога, він раз і назавжди обрав журналістську стезю. Так журналістика стала не просто професією, стилем життя, а й долею.

«Моя журналістська професія вбила чи не всі побічні захоплення, — якось поділився Павло Стороженко, — вони відпали самі собою, бо виходить так, що ти гориш тільки цим і плануєш своє життя тільки в цьому руслі».

Мені пощастило працювати разом із Павлом Сергійовичем в обласній «молодіжці» в часи горбачовської «перебудови». Втім мій старший колега застав у журналістиці ще й брежнєвську епоху застою.

Згадуючи її, він зазначає, що є щасливим у професії, адже з-під його пера не вийшла жодна передовиця ідеологічного спрямування — натомість писав фейлетони, розглядав скарги. Можливо, саме та епоха й породила в ньому сатирика.

«Я давно для себе визначив, що таке сатира. Це ображена наївність, ображений ідеалізм, — любить повторювати Павло Стороженко. — А гумор — це насправді рятівне почуття».

Фейлетон, який давав вихід іронічному ставленню до навколишньої дійсності (нині він, на жаль, зник зі шпальт видань), був улюбленим жанром мого колеги: втручаючись у ситуацію, висвітлюючи неправедні дії начальства, він допоміг не одній людині — на ту пору існувала традиція реагування на критичний виступ засобу масової інформації. Щоправда, сипалися шишки й на голову самого критика.

«Із побутової точки зору, з усіх журналістів я був найменш благополучним, — зізнається Павло Стороженко. — Бо, працюючи в «молодіжці», посмів критикувати обласне начальство у всеукраїнському виданні».

Павло Сергійович тривалий час співпрацював із сатирично-гумористичним журналом «Перець», йому імпонувало товариство редакції того часопису, де ступінь переляку перед партійною владою був набагато нижчий, аніж на місцях, тож коли відвозив туди свої фейлетони (тоді ж іще не було електронної пошти), то було для нього маленьке свято.

Пригадує: якось на одному зі щорічних семінарів фейлетоністів тодішній головний редактор «Перцю» Федір Маківчук публічно похвалив його: «От дивіться, серед нас сидить майбутній відомий фейлетоніст Павло Стороженко. Ви про нього ще почуєте!» Оту похвалу Павло Сергійович несе із собою все життя.

Будучи редактором «Полтавського вісника», що входив тоді до трійки регіональних видань із найбільшим тиражем (мав наклад 50—60 тисяч, а інколи й 80 тисяч примірників), Павло Стороженко з усіх сил відбивався від тих, кому дуже вже кортіло втручатися в редакційну діяльність.

А от за посаду боротися не став, бо вважав, що це вульгарно. Тоді ж вивів для себе просту істину: «Ми на посадах тимчасові, і головне — на цій короткій дистанції не забруднитися».

На запитання, чи не шкодує, що присвятив своє життя творчій професії, яка поєднується з наполегливою працею, постійною напругою, Павло Стороженко відповідає: «Обом донькам заборонив і думати про журналістику. Бо це нещасна професія. Нині марку журналіста тримати особливо важко: з одного боку, низька оплата праці, а з іншого — спокуса працювати на певну партію чи місцевого божка, які платять більше».

Цікавлюся: якби не журналістика, то що? «Згадуючи всі зусилля, звичку постійно навчатися, іноді думаю, що міг би стати вченим. Хоча якщо Господь створив мене таким, то він, напевно, щось же думав», — посміхається Павло Сергійович.

Період вільних хлібів автор книг гуморесок, фейлетонів, мініатюр, літературних пародій та наслідувань вважає чи не найкращим у своєму житті. От уже 15 років він ходить, мов на роботу до своєї творчої майстерні — пояснює, що ми є рабами своїх звичок.

Павло Сергійович так і не зміг позбутися отієї звички ходити на роботу. Останніми роками захопився ще й коротким сатиричним жанром, який називає «грубіянською епіграмою», завів свій блог «Щоденник грубіяна».

В епіграмах формулює своє ставлення до тих чи інших явищ сучасного життя. А ще Павло Стороженко по-справжньому радіє тому, що нарешті вийшов на чисте плесо, не має догоджати начальству, може спілкуватися з людьми за власним вибором, і дякує Богу за те, що той дає йому сили ставити якісь цілі й досягати їх.