Пристрасті за «синьйором Помідором»

      Клімат у наддністрянській зоні Заліщицького та сусіднього з ним Борщівського районів, на території продовженістю кілька десятків кілометрів, справді незвичайний. Природа облаштувала цю зону так, що, наприклад, коли всього лиш у тридцяти хвилинах їзди на північ черешні ще цвітуть, то тут деякими сортами вже можна ласувати. Так і з помідорами. «Тут їх сам Бог велів вирощувати!» — кажуть сьогодні місцеві жителі, розповідаючи, що цим займалися і їхні батьки, і діди-прадіди. Ще за часів Австрійської імперії звідси не куди-небудь, а до європейських столиць Відня та Варшави відправляли залізницею абрикоси, персики і помідори. Кожний сільський господар знався на стандартах, відбирав, згідно з ними, вирощене і складав у спеціальні ящики, пронумеровані таким чином, щоб закупівельники потім могли знати, де чия продукція. В результаті виключався найменший брак, бо його виявлення означало автоматичне припинення закупок у того чи іншого господаря.

      Коли Тернопільщина опинилася вже під Польщею, уряд організував у Заліщиках так звану «Городню школу», де навчали ефективно займатися овочівництвом, акумулювали та розповсюджували кращий досвід. А от із встановленням у регіоні радянської влади для вирощування помідорів настали дійсно чорні часи. Селян тоді почали масово заганяти в колгоспи, де їм світило гнути спину за копійчані трудодні. Деінде альтернативи не було, але тільки не у помідорному краї, де можна було заробити набагато більше, продаючи вирощене на власному городі. Це формувало зовсім інше ставлення тутешніх мешканців і до своєї праці, і до колективних господарств. Працювати в останніх їм не було сенсу, але й поза колгоспом бути не виходило — відразу б «відрізали» город, «наїхали» за те, де і за що взято добрива, та й мало ще які неприємності чекали на людей, які прагнули приватно господарювати в часи розвинутого соціалізму.

      Частковий вихід заліщицькі «помідорники» (тоді в це слово вкладався аграрними ідеологами принизливий і зневажливий зміст) з описаної ситуації знайшли. Для сапання колгоспних буряків вони почали наймати жінок з сусідньої Буковини, платячи їм по 10—15 карбованців на день — чималі на той час гроші, — що було вигідно для обох сторін. Тобто з обов'язковим мінімумом трудоднів справа більш-менш вирішувалась, та в усьому іншому овочівникам доводилося зазнавати справжніх репресій. Теплицю, площею більше ніж чотири метри на п'ять, приміром, зводити суворо заборонялося, інакше її просто розвалювали, ні копійки господарю не компенсуючи. А про те, що творилося із забороною вивозу помідорів за межі району, можна взагалі гостросюжетні фільми знiмати. «Легше, мабуть, було б бомбу вивезти чи мішок із золотом!» — згадують нині ті, хто все це пережив. На всіх дорогах у сезон виставлялися пости для виявлення овочевої контрабанди, тож «помідорники» до чого тільки не вдавалися, аби не пропало вирощене нелегкою працею — і лісовими стежками в обхід міліцейських постів ящики переправляли, і човнами через Дністер. Що ж, резон був! За сезон (максимум два), як стверджують компетентні люди, ранні помідори, які транспортувалися аж до Прибалтики, давали сім'ї змогу заробити на легковий автомобіль. Були, кажуть, за радянських часів на Заліщанщині і мільйонери. Взагалі ж місцеві керівники радянського штибу вважали заліщицьких «помідорників» мало не таким собі окремим суспільним прошарком — «багатим і некерованим».

      Як розповів кореспондентові «УМ» керівник створеного у Заліщиках Західноукраїнського регіонального центру фермерства Йосип Децовський, перший суттєвий «стрибок» до масовості у вирощуванні ранніх помідорів відбувся у 1965-му році — з появою поліетиленової плівки. Значно дешевша, ніж скло, вона й зробила справу надзвичайно рентабельною. Потім суттєвий перелом у житті «помідорників» настав аж у 80-ті, з наближенням перебудови, коли почали говорити про необхідність серйозних змін у забезпеченні країни продовольством. На захист господарів заліщицьких теплиць виступали навіть солідні центральні газети. Стаття в одній із них, «Труді», називалася «Не ламать, а управлять», на державному рівні пояснювала, що час не палиці в колеса овочівникам-індивідуалам ставити, а всіляко сприяти їм, взявши, одначе, під контроль.

      Відтак тим, хто вирощував помідори, дійсно відчутно полегшало. Влада перестала руйнувати «буди» під поліетиленом, встановлювати на дорогах шлагбауми і тероризувати людей морально. Натомість кооперації був даний «наказ» на прийнятних умовах збирати в селян лишки сільськогосподарської продукції, а при колгоспах настворювали псевдокооперативів. Одноосібники, як їх тоді називали, здобули перемогу, а Заліщицький район завдяки їм прославився незабаром своїм овочівництвом на весь Радянський Союз. Однак свято на «помідорній вулиці» над Дністром тривало недовго, лише доки Україна здобула незалежність.

      Безперечно, радісна для незалежних сільських господарів подія водночас обернулася для них новими величезними проблемами. На шляху вирощування ранніх овочів виріс нездоланний економічний шлагбаум. Гальмівне і абсолютно нелогічне підвищення цін на плівку, добрива та агрохімікати на  початку 90-х надовго вибили «помідорників» із сідла. Дехто навіть відмовився від справи, започаткованої батьками-дідами. Решта ж, поступово оговтавшись із відносною стабілізацією економічної ситуації, почали шукати можливості підвищити рентабельність вирощування помідорів, і передусім їх урожайності.

      При традиційній технології кущ традиційних сортів давав (і дає) приблизно кілограм плодів. У нових умовах це майже не окуповувалось, тож у центрі уваги постали високопродуктивні сорти. До їх впровадження на заліщицьких землях уже згадуваний Центр фермерства залучив спеціалістів із Харківського науково-дослідного інституту овочівництва, а також молдавських та голландських фахівців. Для апробації запропонованих колегами високоурожайних гібридів одна із співзасновників центру, агроном Ольга Червоногріцька, перетворила частину власних теплиць на своєрідну експериментальну ділянку. Експеримент вдався! Гібриди почали не тільки давати як мінімум п'ятикілограмовий урожай з кожного куща, а й виявилися смачнішими і більш витривалими щодо зберігання й транспортування.

      П'ятикілограмова (гібриди дають і більшу) урожайність з куща є економічно вигідною навіть при недосконалості існуючої інфраструктури галузі та інших маразмах нашого аграрного сектору. Тій самій Ользі Червоногріцькій, приміром, уже цілком вигідно продавати «сучасні» помідори навіть посередникам, які потім продають їх удвічі дорожче. Передовий досвід упродовж кількох останніх років усе більше поширювався серед місцевих господарів. І цей факт Йосип Децовський назвав другим якісним стрибком у масовому вирощуванні ранніх помідорів на півдні Тернопільщини.

Культ врятує кооперація

      На сьогодні помідори масово вирощують у 24 наддністрянських селах області. Масово — означає, що займаються цим фактично всі сільські сім'ї, за винятком хіба тих дворів, де проживає двоє літніх людей, яким це вже просто не під силу. До речі, дуже помиляється той, хто вважає, що клопотів із цією овочевою культурою мало. Якраз навпаки. З початку лютого і до середини жовтня теплиці вимагають щоденної копіткої праці в досить шкідливих для організму умовах високої температури, надмірної вологості та насиченості повітря випарами рослиннозахисних хімікатів. Якщо ж помножити все це на площі теплиць (у середньому це десять соток на сім'ю, але є і значно більші), то можете робити висновки.

      Чому заліщани при такому благодатному кліматі не вирощують помідори у відкритому грунті? Та все через ту саму рентабельність, бо нормально заробити можна лише на ранніх, продаючи їх на ринку хоч від трьох до п'яти гривень за кілограм. Спеціалісти допомогли мені підрахувати, що за сезон одна сім'я може одержати зі своїх «буд» у середньому шістнадцять тисяч гривень, половина з яких тільки перекриває затрати. Так що заробітки «помідорників» зараз уже далеко не такі вагомі, як колись. Причини — диспаритет цін у сільському господарстві та звуження географії ринку — та ж Прибалтика, наприклад, для західноукраїнських овочівників уже недосяжна, а білоруси дають змогу продавати хіба оптом на кордоні. «Наші люди досконало знають свою справу і не бояться важкої праці, — каже керівник Заліщицької філії обласної сільськогосподарської дорадчої служби Іван Тимчук. — Однак з реалізацією великої кількості помідорів при існуючій ринковій інфраструктурі — справжня мука, бо в роздріб їх продавати довго, а це не той продукт, що може полежати. Існують також проблеми з придбанням якісних препаратів для захисту від хвороб, насіннєвого матеріалу, фахового аналізу грунтів. Галузь вимагає кардинального вдосконалення, бо традиційні способи і методи, що їх селяни застосовували десятиліттями, вже не виправдовують себе економічно».

      Чи почнуть заліщани через усі перелічені труднощі відмовлятися від справи, яка вже стала свого роду культовою для кількох поколінь? Очевидно, що ні. Вирощування ранніх помідорів залишається для тутешніх жителів чи не найголовнішим джерелом прибутків, зумовлюючи навіть особливий спосіб життя. Так що «помідорників», попри все, тут навіть потроху більшає, як більшає і теплиць уже під склом, а не тимчасовим поліетиленом і з газовим опаленням всередині. За чим же майбутнє галузі?

      Уже знайомий нам Йосип Децовський твердо переконаний, що воно — в розвитку справжньої, а не колишньої псевдокооперації. Тобто в об'єднанні господарів у так звані обслуговуючі кооперативи, які б значно здешевили для всіх їх членів купівлю дорогих, але з гарантованою якістю, насіння, агрохімікатів, матеріалів для теплиць, транспортування готової продукції. В Заліщицькому районі вже навіть спробували такі створювати, але... «Дуже прикро, — каже Йосип Йосипович, — проте ми зіткнулися з тим, що українське законодавство тільки декларує право селян на створення таких кооперативів. У реальності ж виходить так, що останні зовсім невиправдано опиняються у статусі підприємницьких структур і обкладаються податками, які просто не дають їм функціонувати. Тому, поки нормально не запрацює закон «Про сільськогосподарську кооперацію», діла не буде, інфраструктура овочівництва продовжуватиме існувати «навиворіт», а аграрна реформа взагалі приречена. В сільському ж господарстві всіх розвинутих країн світу ці самі обслуговуючі кооперативи працюють давно і успішно».

      «Великі надії, — продовжує Йосип Децовський, — покладаємо ми в перспективі і на широке впровадження такого елементу найсучасніших технологій, як крапельне зрошування за допомогою спеціальних дірчастих шлангів. Започаткували таке лише два роки тому, але 70 господарів уже його практикують. Ефективність способу зумовлюється тим, що волога не випаровується і потрапляє точно під корінь кожного куща не «рвано», як при звичайному поливі, а рівномірно. Знову ж таки, грунт при цьому не «прибивається», тож його немає потреби розпушувати, що значно економить час. Та й полив можна здійснювати дистанційно, уникаючи тривалого перебування в тепличних «парилках». Що ж до результату, то високоурожайні гібридні сорти при крапельному зрошуванні набагато краще розвиваються і дають якісніші плоди, причому затрати на їх дороге насіння окуповуються вже після першого ж сезону посадки.

      Про сьогоднішнє і майбутнє заліщицьких помідорів розмовляли ми і з начальником районного управління сільського господарства Ярославом Верхолою. Він підтвердив перспективність створення в галузі кооперативів, зауваживши, що теж має певні намітки в цьому напрямі. За словами Ярослава Івановича, районна влада почала серйозно думати і над перспективами переробки томатів, бо наразі ситуація дещо парадоксальна: у зв'язку з тим, що для переробки потрібна якомога дешевша сировина, а заліщани спеціалізуються на дорогих ранніх помідорах, у районі фактично не виробляються ні сік, ні паста, ні кетчупи. А у відповідь на своє запитання про наявність державних теплиць я почула досить цікавий факт. Виявляється, свого часу в Заліщицькому районі було споруджено тепличний комбінат від Української академії аграрних наук, де, до речі, вирощували і унікальну рослину стевію, що дає сировину солодшу, ніж цукровий буряк і є просто незамінною для діабетиків. Так от, потужна база того давно не діючого через комплекс обставин комбінату повністю збереглася, і там хоч завтра можна започатковувати серйозне виробництво. Потрібне лише початкове фінансове «вливання», і Ярослав Верхола дуже сподівається, що в Україні знайдуться зацікавлені ділові люди.