Полтавський безхатько Сергій: як 20 років виживати на вулиці

Кілька днів поспіль, коли середньодобова температура на вулиці трималася нижче 10 градусів, я, одягнувшись тепліше, вирушила на пошуки безхатьків.

Зима ж бо — час найважчих випробувань для людей без певного місця проживання. Та в останні роки «надзвичайники» не встановлюють у Полтаві пунктів обігріву, куди зазвичай міг зайти кожен, щоб зігрітися безплатним гарячим чаєм чи кавою з печивом, пересидіти негоду.

Натомість сайт Головного управління з надзвичайних ситуацій у Полтавській області «відправляє» мене у місцеві храми на території обласного центру. Пункти обігріву нині розташовані у церквах за вказаними адресами. Причому всі чотири — практично поряд, на Леваді, тож я й відправилася цим маршрутом.

Прикро, але офіційна інформація виявилася неправдивою. На моє запитання про пункти обігріву в кожній церкві відповідали, що вперше про це чують, а культові споруди, мовляв, існують не для того, щоб влаштовувати у них «чайні церемонії».

І лише за однією адресою, в Українській православній церкві Різдва Пресвятої Богородиці Полтавської єпархії, я зустріла одного­єдиного безхатька, який неспішно пив свою ароматну каву з печивом, доки десь у нетрях цього новозбудованого храму сохли його мокрі чоботи і куртка.

«Мені треба, шоб зо мною харашо обращались»

Сергій Кириченко — так звати безхатька — зовсім не той, кого я шукала. До цього храму він прибився вже досить давно. Тут його обігрівають, годують, одягають в усі пори року. А він допомагає священнослужителям узимку розчищати доріжки від снігу, скошувати траву влітку, витрушувати доріжки від пилу, коли треба.

На вигляд, як хлопчисько — низенького зросту, худорлявий, з опущеним поглядом. З короткою зачіскою і кількаденною сивою щетиною на обличчі. Він доп’є свою вечірню каву, відігріється й побреде на берег Ворскли, подалі від людей. Там у нього стоїть халабуда: крихітне низеньке житло, обтягнуте зверху товстою поліетиленовою плівкою, в якому намощено кілька матраців, знайдених на смітнику. Зніме черевики, не зніматиме ані куртки, ані шапки, і впаде в брудну холодну постіль, укрившись зверху кількома засмальцьованими ковдрами.

Я намагаюся уявити, як йому спатиметься на морозі, і не можу.

— А я там попідтикав краї плівки так, щоб під них не задувало, і нормально. До холодів звик давно, — неспішно відсьор­буючи гарячий напій, тихим голосом розповідає чоловік.

Ось уже 20 років, як Сергій перебуває у статусі круглого сироти й безхатька. Після смерті матері дім, у якому вони жили родиною, відійшов її братові, й той його швидко після цього продав. «Усе по закону», — зітхає мій співрозмовник. А перед цим він утратив ще й водійську роботу. З тих пір молодий чоловік (на той час йому було 30) покинув Зорівку, що в Полтавському районі, й оселився на вулиці. Ночував і в парках, і біля теплотрас. 

— Був і в Центрі для бездомних, що на провулку Шевченка, але мені там не сподобалось, — каже Сергій. — Не люблю, коли мене ображають. Мені треба, шоб зо мною харашо обращались. Я й роботу кинув тому, що наді мною насміхалися. Тому я сам по собі.

Найчастіше цього безпритульного можна зустріти на невеликому ринку в спальному мікрорайоні. Тут хтось пригостить цигаркою просто так, хтось попросить у чомусь підсобити й розрахується якоюсь гривнею або чаркою горілки. Найбільше грошей Сергій витрачає на цигарки. Від них не може відмовитися, але пачку старається розтягнути на три дні. Ще одна стаття витрат — одноразові станки для гоління. Окрім того, час від часу заходить у перукарню, де стрижеться наголо. Це дешево (коштує 30 гривень) й сердито (волосся потім довго відростає). Буває, дещо купує в магазині на один раз поїсти. Просто так, як на екскурсію, у магазини Сергій не ходить. Навіть лютий мороз його туди не зажене з вулиці, щоб погрітися.

Незважаючи на постійні переохолодження, чоловік не знає, що таке застуда. Лише бідкається, що зуб випав недавно. Перший постійний. У 50 років...  

У місто він навіть не вибирається — не має такої потреби. І кожен день його життя схожий на попередній. 

З неприємного  життя бродяги — сильніші можуть побити на вулиці й відібрати гроші. Особливо жорстокі підлітки. Сергій їх боїться. Діти ж, які ходять у недільну школу при церкві, навпаки, ставляться до нього як до рівного.

До церкви Різдва Пресвятої Богородиці Сергій Кириченко прибився двадцять років тому, коли вона ще розташовувалася у пристосованому приміщенні. Тобто з тих пір, як опинився на вулиці. Тому багато мешканців Левади його давно знають і підтримують, чим можуть. Спеціально для нього несуть у храм їжу. Залишають тут передачі, якщо його в цей момент нема: «Це для Серьожі». Хтось банку гарячого борщу принесе, хтось миску пельменів... Безхатько харчами не перебирає. «По смітниках у пошуках їжі та вбрання не лажу, пляшок і макулатури, аби вижити, не здаю», — гордо зауважує Сергій.

Їсть він зазвичай двічі на день. Сьогодні, наприклад, одна з прихожанок передала для нього суп. Це був його сніданок і обід. На вечерю — зазвичай кава, чай з печивом, а буває, хліб, цукерки, булочки — те, що приносять люди в церкву, щоб пом’янути рідних. Це він отримує тут із благословення настоятеля отця Михайла. Хоча, буває й голодує. А гроші у його кишенях давно не шелестіли.

Чого не бракує безхатьку, так це одягу і взуття, тим паче йому підходять і підліткові речі. Зауважую, що Сергій одягнений у добротну куртку, а з­під теплого светра видніється комір білої сорочки. Однак служитимуть вони йому недовго, бо прати в нього можливості немає.

Не знаю, як йому це вдається, однак від чоловіка не чути специфічного запаху бродяги.

Ніяких планів на майбутнє безпритульний не має. «А що я зміню? Найбільша моя радість, що живу. Поліція з обжитого місця не гонить, і то добре. Хтось обізветься добрим словом — для мене щастя», — Сергій давно змирився зі своєю долею й не прагне іншого.

На моє запитання, чи були в його житті дівчата, посміхається, певно, когось пригадавши. Але мою ідею підшукати собі жінку одразу ж відкидає. 

Безхатьки нічого не хочуть змінювати у своєму житті, бо їх усе влаштовує

Послушниця Наталя, яка знає всю історію цього знедоленого чоловіка, хвалить його:

— Серьожа ще з літа почав облаштовувати свою «хатину». Він хазяйновитий, не ледачий. Красти не йде, не жебрає. Часто допомагає людям, які просять то город скопати, то прибрати, то загребти. Ввічливий і дуже людяний. У церкву ніколи не зайде, не перехрестившись. І, що головне, не озлоблений на світ. І люди до нього ставляться відповідно. Найкраще було б, аби хтось узяв його помічником по господарству — за теплий нічліг і регулярне харчування.

Психологи ж переконані, що «прилаштувати» безхатька у хороші руки — марна затія. Бо ані гроші, ані одяг, ані їжа, ані робота для них не мають цінності. Оскільки у них немає мети, мотивації, планів на життя. Безпритульний живе одним днем.

Він міг би побудувати кар’­єру, завести стосунки, але або не може через те, що його мозок остаточно і безповоротно деградував, а психіка безнадійно зруйнована, або не хоче, тому що ­його влаштовує його спосіб існування.

А якщо його все влаштовує, то навіщо щось міняти? Хтось застряг у своєму розвитку, комусь подобається жити без щоденних дорослих турбот, без головного болю про комунальні послуги, без роботи. Простіше й зручніше байдикувати, проводячи час у своє задоволення. У безхатьків зазвичай міцне здоров’я, бо вони нікуди не витрачають своїх сил. Усім, що треба для підтримання існування, їх забезпечує соціум.

А заробіток жебраків за годину іноді в рази перевищує денний заробіток середньостатистичного працівника. Крім того, бездомні мають додатковий дохід з обходу смітників. Там і їжа, й одяг, і техніка, й метал. 

Якщо не зловживати спиртним, не залежати від наркотиків, то при бажанні можна вибратися з вулиці досить швидко. Але більшість цих людей, будучи фізично здоровими, не бажають виходити із зони комфорту й соціального кола. Хто сам захоче змінити своє життя, той зробить це без сторонньої допомоги або із незначною допомогою. Безхатьки ніколи не проміняють свободу на щоденну монотонну роботу. Вони живуть відчуттям, що про них, таких ображених долею і нещасних, має потурбуватися світ.

Здається, ці висновки психологи писали з нашого героя...

ВІД РЕДАКЦІЇ «УМ»

Послушниця храму Наталя залишила нашому кореспонденту номер свого мобільного телефона. Зв’язатися із Сергієм можна через неї.